Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 17

• Предыдущая
• 17/151
• Следующая

Вона побачила його член і замружилась від ущипливого передчуття, що, наче бульбашки газованої води, поплило по втягнутому животу.

Він покосився на неї, ладний наморщити брови, але з виразу об¬личчя побачив, що це лише гра. Дівчина не має на увазі те, що гово¬рить, вона не має наміру зупинятись, і Грем продовжив пестити її (лі¬ва рука між стегон, права — на грудях), відчуваючи, як вказівний і середній пальці долоні стають мокрими.

~— Всьому буває перший раз, — відповів він, поцілувавши вну¬трішню частину стегна Сатомі. Близько. Так близько...

Вона вигнула спину, прикусивши краєчок нижньої губи, і застог¬нала голосніше. Від рухів його пальців спирало подих. Усередині, го¬туючись вивільнитися, згущувалась енергія сотень атомних вибухів.

Грем більше не міг стримувати себе. Забравши долоню від роже¬вої перлини, лагідно розвів її ноги.

—I want to fuck you until you can’t walk anymore… — хрипко про-шепотів мулат і увійшов так глибоко, як тільки міг.

VII

16 березня 2012 рокe. 21:08 [UIC+1]

Майстерня Ґуннара

Остермапьм. Стокгольм

Стокгольмська погода у березні гірша, ніж вередлива жінка, — піс¬ля чудового сонячного дня за вікном дощило. Із затоки віяло крижа¬ною вогкістю.

Ґуннар Іверс підставив Левку й Семену по табуретці, сам сів на дерев’яний стільчик і, не запропонувавши ні кави, ні чаю, розгорнув намальовану від руки карту.

Левко іронічно всміхнувся. Поведінка художника дедалі більше на-гадувала фарс, а сам він перетворювався в очах українця на психічно хворого — не буйного, та все ж із конкретно перекошеним дахом. Сьома німував, здалеку роздивляючись альбомний аркуш, який злегка ви-блискував у світлі лампи.

—Не кажіть нічого, — схвильовано промовив Ґуннар, — спершу иислухайте, а потім вирішите, що з цим робити. — Він провів долонею по листку і ткнув пальцем у точку в нижньому правому куті: — і ось це Пуерто-Мальдонадо, єдине поселення в регіоні Мадре-де- Діос, що може слугувати відправним пунктом для експедиції...

—А хто вам сказав, що ми... — розкрив рота Левко.

‘— Я ж просив не перебивати мене, — зморщив лоба старий швед. — До Пуерто від Куско тягнеться асфальтована дорога С30-— за шість-сім годин можна доїхати на рейсовому автобусі. Після Пуерто-Мальдонадо шосе С30 прямує на північ, проходить уздовж кордо¬ну, огинаючи ліси Мадре-де-Діос зі сходу, і приблизно через двісті п’ятдесят кілометрів завертає у Бразилію. Хоча шосе вам не потріб¬ні’. Через Пуерто протікає річка під назвою Ріо-Мадре-де-Діос. Вона

тече із заходу на схід, закладаючи чималий гак біля Пуерто-Мальдо¬надо. Ось тут. — Палець перемістився на вигин річки. — 3 північно¬го заходу в цей «гак» впадає одна з найбільших приток Ріо-Мадре-де- Діос — Ріо-де-лас-П’єдрас, яку місцеві кличуть Такуатіману. Якщо йти проти течії Ріо-де-лас-П’єдрас, то через сто вісімдесят кілометрів від Пуерто-Мальдонадо на правому березі (тобто зліва, якщо зважа¬ти на те, що просуваємось проти течії) натрапите на ґрунтову злітну смугу. Вона обслуговує наукову станцію Прогресо, фактично невели¬ку хатину, де ночують учені, що прилітають на стариці1 Мадре-де-Діос поспостерігати за птахами. Приблизно через двісті шістдесят кіломе¬трів від Пуерто-Мальдонадо із заходу в Ріо-де-лас-П’єдрас вливаєть¬ся безіменна притока. Точну відстань назвати не можу, та це й не важ¬ливо — Такуатіману після кожного сезону дощів міняє русло, —зате я маю глобальні координати місця, де зливаються річки. Я записав їх ось тут. — Палець перемістився навскоси по аркушу.

11°42‘47”S 70°22‘58”W

—Піднявшись іще на тридцять кілометрів по безіменній притоці, справа від себе ви побачите скелю, схожу на голову папуги, — Parrot’s Head Cliff2. Якщо не переплутаєте притоку, то пропустити Голову Па¬пуги практично неможливо. Цей бескид позначує місце висадки. — Що більше Гуннар говорив, то сильніше хвилювався. Кілька разів він поглянув на вхідні двері майстерні, наче боявся, що крізь них хтось увірветься і не дасть йому завершити. — На півдні від місця висадки сельва ховає два невеликі озера — Аппер-Вінкер-Лейк3(так назива¬ється північне) і Лоуер-Вінкер-Лейк (південне). Аппер-Вінкер-Лейк лежить на п’ять кілометрів південніше від Голови Папуги, а Лоуер- Вінкер-Лейк — ще на три кілометри далі на південь. Коли досягнете Лоуер-Вінкер-Лейк4, на північно-західному березі знайдете покину¬ту кам’яну дорогу, яка вкрай схожа на древні тракти інків і тягнеться на захід крізь нетрі. — Попри всі зусилля старий не міг приховати три¬вогу. — Цей шлях веде до Паїтіті.

1 Стариця — відокремлена від річки ділянка (меандр), озеро, їло лежить у залише¬них річкою річищах.

2. Кліф Голова Папуги (англ.).

3. Аппер-Вінкер-Лейк (англ. Upper Winker Lake) — озеро Верхня Повіка (або Верх¬нє Око).

4. Лоуер-Вінкер-Лейк(англ. Lower Winker Lake) — озеро Нижня Повіка (або Ниж¬нє Око).

Від напруження на лобі Гуннара виступив піт. Пивний віддих зали¬шився, але алкоголь вивітрився з голови старого. Українець м’яв пальцями мочку правого вуха і міркував, на дідька божевільному ви¬гадувати настільки досконало продуману історію. Розповідаючи, ста¬рий швед жодного разу не запнувся.

—А це що таке? — спитав Сьома, показавши пальцем на мапу (але не торкнувшись).

—Це Skull’s Crevice, Розколина Черепів, один із орієнтирів. Кам’яна дорога оминає її з півдня, а від Розколини Паїтіті відділяють дна денні переходи. — Кілька великих крапель збігли по скронях. Ґун- нар узяв карту зі столу, згорнув її і тихо (майже благально) промо¬вив: — Візьміть... це вам.

Семен не поворухнувся.

Лео підняв брови:

—Для чого?

—Подумайте про мою історію на дозвіллі. Подумайте... — Гуннар намагався знайти аргументи, які могли б схилити хлопців на його бік, шіе в голову лізли самі банальності. — Подумайте, чи хочете ви справжньої пригоди.

Левко затих, намагаючися зібрати докупи все, що він почув і поба¬чив за останні дві години. Історія виходила заманливою. Аж надто за¬манливою, чорт забирай. І саме в цьому крилася проблема. Левко здо¬гадувався, що Ґуннар збрехав, говорячи, що випадково натрапив на І Іаїтіті. У той момент хлопець ще не уявляв, що таке Мадре-де-Діос, шіе без того розумів, що людина не може просто так опинитися се¬ред джунглів, щоб випадково щось там знайти. Карти, фотографії, логічність суджень, обізнаність із географією Південно-Східного Пе¬ру — все доводило, що старий цілеспрямовано шукав Паїтіті. Безсум-нівно, хтось колись зацікавив шведа, розказавши історію про Тверди¬ню, — точно так само, як він старався зацікавити їх, Левка й Семена. Та от що дивно: присвятивши пошукам, певно, не один рік, Ґуннар врешті — за його словами — натрапив на Паїтіті, славетну Тверди¬ню, котру безуспішно шукали сотні авантюристів. І ось замість того, щоб увіковічнити себе, прославитись на всю планету, він намагаєть¬ся зіпхнути цю історію випадковим зустрічним.

—У мене є питання... — озвався Левко.

—Ну?

-Якщо ви там були, якщо ви бачили Паїтіті і знаєте, де розташо¬вані руїни, чому самі не розповісте про них світові?

—Я не можу.

—Через що?

Гуннар запнувся, облизав пересохлі губи і з величезною неохотою відрізав:

—Через особисті обставини.

Левко кинув швидкий погляд на Семена і (...це ж просто карта) забрав аркуш із рук художника. Швед заплющив очі з виглядом люди¬ни, що позбавилась важезного тягаря, але за мить поривно відкрив їх.

—І ще одне. — Він звертався до Левка (українець досі тримав лис¬ток перед собою, не знаючи, куди подіти карту). — За тридцять кіломе¬трів від Пуерто-Мальдонадо на лівому березі Ріо-де-лас-П’єдрас я по¬значив місце, підписане «Хатина Тора Сандерса». Тор — це старий норвежець, який, наскільки мені відомо, живе в Мадре-де-Діос понад тридцять років. У нього кепський характер, та загалом він непогана лю¬дина. Перед тим як прямувати в джунглі, раджу вам зупинитись у Сан¬дерса. У його халупі вдосталь місця, часом Тор приймає у себе дослід-ників, що пливуть у джунглі чи спускаються з нетрів по річці. — Ґуннар зазирнув у вічі Левку. — Це важливо. — Трохи відсторонившись, він знову заговорив до обох. — Можете думати що завгодно, думати, що я психанутий старий, звихнутий на скарбах і загублених містах. — Він стишив голос; його очі гарячково світились. — Але прошу, послухайте мене: просто залиште карту. Нехай лежить, їсти вона не просить. Мож-ливо, згодом, плануючи чергову відпустку, ви згадаєте про неї. Прига¬даєте дивакуватого шведа і його неймовірні історії. А тоді, хтозна, рап¬том вам закортить замість валятись навзнак, смажачи животи на вилизаному курорті десь у Туреччині чи Еміратах, влаштувати справ¬жню пригоду і спробувати дізнатись, чи правду говорив пом’ятий жит¬тям дідуган. Тож незалежно від того, чи хочете ви відшукати Паїтіті за¬раз, чи ні, — тримайте цю карту при собі.

• Предыдущая
• 17/151
• Следующая