Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 45

• Предыдущая
• 45/151
• Следующая

Старий відновив самовладання, прибравши подив з лиця. Очиська хитро зблиснули.

Ге-ге, — реготнув він, насолоджуючися справленим вражен¬ням. — Я не знаю тебе.

Тоді чому ви так зреагували? Чому ви думали, що маєте зустрі¬ли мене? Семен, Ґрем і Сатомі позамовкали, дослухаючись до розмови. Ян відсторонено зирив убік. Тор Сандерс витримав паузу, наче вагаюсичь чи говорити далі, чи ні, а тоді проказав; У мене для тебе лист.

LII

Лист? Лист?! — Сьома і Ґрем уже стояли пручч, визираючи з-за спи¬нни українця.

1. Так (англ.. сленг.).

—Так, — витиснув губами посмішку Сандерс.

—Від кого?!

Замість відповіді Тор поліз рукою в шухляду і витяг звідти стандарт¬ний ОНЬ’івський пластиковий пакет для кореспонденції. Пакет був пом’ятий як чортзна-що і розірваний.

—Це прийшло кілька місяців тому. — Норвежець витрусив зсере¬дини продовгуватий блакитний конверт. — Конверт і записка. У запис¬ці відправник просив передати конверт у руки Лео Бартошу або... – Тор зиркнув на підпис у кутку блакитного пакета, — ...Симеопу Твардовському. Коли б вони не з’явилися.

Хлопці мовчали й не рухалися, мову ступорі. Старий прискіпливії поглянув на Грема, перевів погляд на Семена. Прикинувши, що прі- звище’Твардовський навряд чи пасуватиме мулату, тицьнув на Сьому і промовив:

—Ти, мабуть, Симеон.

—Семен, — півголосом поправив росіянин. — Ну, тобто так.,, Симеон.

—Покажи паспорт.

Хлопець слухняно витяг документ із нагрудної кишені й показам першу сторінку Тору.

—Си-ме-он, — по складах прочитав Сандерс, після чого підсумуй до хлопців конверт і упаковку: — Забирайте, це ваше. — Зауважив ши вагання, додав: --- Я відкрив лише зовнішній пакет, самого лис І;І не чіпав.

Сьома потягнувся за ОНЬ’івським пакетом. Левко взяв до рук бла¬китний конверт. Він справді був нерозпечатаний. На лицьовій сторо¬ні у верхньому лівому куті був підпис дрібними літерами:

to Leo BARTOSH or Simeon TVARDOVSKY till called forx

Крім цих слів, нічого.

—Це від Ґуннара, — сказав Семен, вчитавшись в адресу відправ ника.

Тор стрепенувся:

—То це той шведський щур, що розповідав, ніби він художник, на правив вас сюди?

—Визнаєте Ґуннара? — прижмурив око росіянин.

1 До запиту (англ.).

—Були часи, він зазирав у наші краї, — розпливчасто відповів Тор Сандерс.

—- Але цей лист... — Українець провів пучками пальців по блакит¬ному конверту.

—Я тут не при ділах, — посміхнувся норвежець. — Вам краще знати, звідкіля старий швед довідався, що ви завітаєте до моєї нічліжки.

—Подивись на дату відправлення, — нахилився до пакета Ґрем.

—17 березня, — прочитав Левко. — На другий день після нашої розмови...

за добу до смерті, хоча ніхто з хлопців цього не знав...) Семен задумливо покивав, після чого боязко покосився на блакит¬ний конверту руках Левка:

—Відкривай, друже.

— Ні, давай краще ти. — Лео тицьнув конверт Семену, так, наче той був охоплений полум’ям. Він відчував незрозуміле хвилювання, дивлячись на лист. Чуття підказувало йому, що з посланням щось не¬гаразд, хоча, певна річ, хлопець не здогадувався, що тримає в руках лист із потойбіччя. До хлопців приєдналися Сатомі і Ян Фідлер. Росіянин розкрив кон¬верт і витягнув два складені втричі аркуші паперу й фотографію. На одному був написаний від руки текст, на другому — карта. — Карта? — гмикнув Ян. — Нова карта. — Сьома зробив наголос на слові «нова». — Дивно, — відзначила Сатомі. — Вам не здається це дуже дивним? — Хочеш сказати, художник передбачав, що Сем підітреться останньою копією? — пожартував Ґрем, але ніхто не засміявся. — Вона інша... — Левко не міг сказати, що саме не так з малюн-ком (порівнювати не було з чим, а пам’ять — вельми ненадійний по¬радник, коли йдеться про точні зображення), але інтуїтивно вловлю- нав, що ця версія карти відрізняється від попередньої.

—А що на знімку? — витягнула шию японка.

Коли Сьома розкривав конверт, фотографія впала на стіл і лежа-ла лицьовою стороною додолу. Українець згріб пальцями фотокартку і перевернув її.

—Глянь, — тут-таки штовхнув ліктем росіянина.

—Письмена! — ледь не підскочив Семен.

Фотографія на відміну від знімка, який Ґуннар Іверс показував хлопцям у Швеції, була чудової якості. На ній проступав фрагмент іемно-сірої гранітної стіни, заповненої щільними рядами невідомих

символів. Знаки були стрункими й рівними, немов витиснені велетен¬ським пресом.

Ґрем і Сатомі схилились над фотокарткою.

—Ти знаєш, що це? — Мулата здивувала реакція Сьоми.

—Ці символи не схожі на жодні з бачених мною. — Росіянин сти¬шив голос до півшепоту, але не зміг позбавитися схвильованого трем¬тіння. — Якщо Ґуннар мав рацію, то в руїнах, які ми намагалися від¬шукати, є зразки писемності якогось древнього народу. — Сьома обвів поглядом товаришів. Його очі металися. — Єдиної писемності на всю Південну Америку!

Американець спочатку нічого не відповів, забрав фотографію, по¬крутив у руках, підніс до очей:

—Ніби справжня...

Семен повернувся до листа.

—Хто буде читати? — спитав він, розгортаючи списаний аркуш.

—У мене акцент, — замахав руками Лео.

Не було у нього ніякого акценту. Вже давно не було. Втім, україи цю страшенно не хотілося зачитувати вголос послання Ґуннара, хло пець немов відчував, що вимовлятиме слова людини, котра вже кілі, ка місяців спочиває у землі.

—Читай уже, — сказав Ґрем, штовхнувши Сьому ліктем.

Сьома поправив окуляри і, досі під враженням побаченого на фо¬тографії (Ґуннар знав, що слати, щоб зацікавити хлопців), затягнук анемічним голосом:

—Лео... Симеоне... Я вас вітаю... Якщо ви читаєте цього листа...

—Бляха, перестань! — форкнув американець. — Ти гугнявиш, наче диктор у передачі про паранормальні явища. Попустися трохи, Семе. Швидше за все, у листі банальне напутнє привітання. — Він вирвав аркуш із рук росіянина: — Дай сюди!

Істав читати яскравішим голосом, більш підхожим до того настрою, з яким писався лист:

Лео! Симеоне! ,

Я вас вітаю! Якщо ви читаєте цього листа, значить, ви ргаки відважилися. Значить, ви послухали старого маляра, плюнули на все і погналися за справжньою пригодою. Це добре. Принаймні цс точно краще, ніж гаяти час серед затоптаних туристами ар хеологічних сайтів на Юкйтані чи в Єгипті.

Мені трохи дивно писати листа. Справжнього, не електрон ного листа, де не можна повернутися на рядок вище й од

ним натиском відредагувати написане. Хех. За останні роки навіть я, старий шкарбун, відвик від ручки і паперу. Проте я мушу...

Можливо, цей лист читає тільки один із вас. Байдуже. Я все і одно звертатимусь до вас обох, як тоді, у майстерні на Остер- мальмі весною 2012-го. Ви ж пам ‘ятаєте?Можливо, вам уже під шістдесят. Цебто ви надумали пода¬тися в Перу, коли нічого цікавішого в житті не лишилося. 1 це а біса погано, оскільки шлях попереду непростий. Але навіть якщо ви два старигані, у яких від ложки гострого соусу чилі на ранок випадає пряма кишка (як-от у мене сьогодні вранці — пардон) і які підриваються по двадцять разів за ніч, щоб ви- пісяти кілька крапель рідкого скла, я все одно закликаю вас не підступати. Якщо ви пришкандибали до Сандерса самі, зна¬чить, зможете піти й далі. Ні, ви мусите піти далі. Ви муси¬те знайти Паїтіті... Точніше, переконатися в його існуванні. По відшукали Твердиню задовго до вас.

Безперечно, вас цікавить, із якою метою я вислав листа на ттередження. Мушу дещо уточнити по карті, яку дав вамСтокгольмі, перед тим як ви заглибитесь у сельву...

Ну не йо... — вилаявся Левко. — Він би ще після повернення нам їді сказав.

— Не перебивай, — втрутився Сьома. — Ґуннар не при ділах, ста¬рші наголошував, що ми повинні зупинитись у Тора перед тим, як іти Н метрі, самі винні, що не послухали, ш*— Але для чого було тицяти нам неправильну карту?

Семен відмахнувся і кивнув Ґрему:

— Читай.

• Предыдущая
• 45/151
• Следующая