Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 48

• Предыдущая
• 48/151
• Следующая

LV

Поставивши всі телефони, навігатор та акумулятор від «Nicona» за¬ряджатися, Левко засів за ноутбук Семена і спостерігав, як копіюють¬ся на жорсткий диск зроблені за останній тиждень знімки. Процес ішов повільно: чи то БО-картка у Сатомі була старою, чи то Семенів нет- йук ледве дихав від спеки.

і Обкрутившись рушником, Сьома зайшов до вітальні. Щойно з душу.

— Як вода? — не піднімаючи голови, спитав українець.

- Чудова! Там чорна бочка з північного боку будинку, за день нагріло добряче. Хоча за такої погоди я був би не проти крижаного душу.

То лізь у річку, Пф-ф. Думаєш, там набагато холодніше?

Росіянин підтягнув плетене крісло і всівся біля Левка,

Ну як фотки?

Українець знизав плечима:

Ще не переглядав, копіюється поки.

Добре. — Семен зітхнув і, дивлячись убік, притишено спитав Ти реально хочеш туди пертись?

Левко скинув голову, але не зміг відшукати очі товариша: Семен відвернув лице, наче розмовляв із кимось іншим. «І це питає людина,

котра півгодини тому вмовляла Ґрема й Сатомі, доводячи, що вони скусають лікті від жалю, якщо не скористаються шансом і не виру¬шать на пошуки Твердині?» Хлопець замислився. Згадав обличчя над Розколиною, сон, після якого щезла карта, знайдені гільзи. Зрештою коротко, але невпевнено відповів:

—Хочу.

—Ти завагався, — зауважив Сьома.

—Який ви спостережливий, Шерлоку!.. А ти не вагаєшся?

—Пам’ятаєш ту стежку, правда? — різко, наче спортивний болід, змінив тему Семен.

Левко не відповідав і не кивав (росіянин усе одно не бачив — йо¬го очі досі блукали по дальній стіні), та й питання було риторичним – за мить Сьома продовжив:

—Як гадаєш, чия вона?

Відчуваючи, що запитання не таке просте, як здається, українець обережно відповів:

—Ну, ти ж казав, що її, певно, проклали дикі свині.

Семен витягнув губи і підняв внутрішні краї брів надпереніссям. Він завжди робив таке обличчя, збираючись виголосити очевидні речі, які він не виголошував бозна-скільки часу, щоб остаточно переконатися, що ніхто до них самотужки не додумався і, відповідно, всі навкруг повні ідіоти. Сьома нахилився, зазирнув просто в очі Левку і проказав:

—А де ти, Лео, бачив свиней півтора метра зростом?

Несподівано до Левка дійшло, що він справді ідіот.

—Ти хочеш сказати...

—У джунглях немає тварин, які робили б такі проходи. Це алої h но. Безглуздо. Таку стежку треба постійно підтримувати. — Мок|і(і після душу голова повернулась у попереднє положення. — Вона ми же бути потрібного тільки для нас — прямоходячих приматів.

—Гм... — відреагував Левко.

—От і я кажу — гм.

Копіювання фотографій завершилось.

—Перекинь собі на флешку, — порадив Семен, показавши п;і.пь цем на нетбук. — Хай буде. А то раптом мій апарат у воду шубоиоіЦ чи щось таке.

Зауваження мало сенс. Сатомі звільнить картку, щоб вмісти і и ній ві знімки, тож, поки вони мають доступ до електроенергії, слід СКОІІІІ ювати фотографії на якомога більше носіїв.

Українець підвівся, пройшов кілька кроків до кучугури рюкимн, які, полінувавшись, вони вирішили не заносити на другий поверх

усе одно завтра зранку зносити назад), і витяг зі спеціальної кишеньки ірозсувну флешку «Kingston» у формі запальнички. Покопавшись, хлопець дістав з бокової кишені ще дещо і повернувся за стіл.

Вставив флешку в USB-порт на нетбуці і, дочекавшись відкриття »спеціального вікна, перетягнув у нього папку з фотографіями. Пере- Ізапис на «Kingston» відбувався чи не втричі швидше, ніж копіюван¬ня з SD-картки, що стояла в фотоапараті. І тільки після того Левко виклав на стіл поруч із нетбуком п’ять ав¬томатних гільз. — Що це? — звів брову Семен.

— Гільзи відАК-74.

— І?

— Я знайшов їх у траві обабіч кам’яної кладки неподалік Розколи¬ни Черепів. — Про побачену людину українець вирішив поки що амовчати. — Там були ще. Багато,

— А, — якось розчаровано видав Сьома, взяв одну з гільз і покру¬тив її, короткозоро щурячись. — Що думаєш? — по-змовницьки притишивши голос, мовив Ловко.

Росіянин потішно нахмурився: в — Ти зіпсував мій сюрприз.

— Який іще сюрприз?

— 3 біса великий сюрприз, Лео. Сьома нахилився, підтягнув до крісла наплічник і витяг із кишені шинковий мішечок, у якому зазвичай возив окуляри. Тільки зараз у НЬОму були не окуляри. Розтягнувши шворку, він висипав на стіл зо тім десятки людських зубів.

— Що за? — Від несподіванки Левко схопився руками за бильця І НІЛ рину в від друга. Очі покруглішали. — Бляха-муха, Сьома, це те, щи и думаю?— Ага, — апатично підтвердив Семен, так, наче щойно розсипав Ці іуби, а фішки для гри в нарди.

Розтуди твою маму, ти забрав з собою зуби з Розколини Черепів?!!!

-Як бачиш, не всі, але — так, це зуби зі Skull’s Crevice.

Там були лише кутні. Жодного різця чи переднього зуба.

Ти ненормальний! Це тебе в Сибіру навчили? їх в Омську замість перлів носять, так?

Це не сувеніри, Лео. Візьми їх і роздивись.

Пішов на хер, чувак! Ти хворий !

—Я сказав: візьми їх, — наполіг Сьома.

Пересиливши відразу, Левко згріб кілька зубів на долоню і... оте¬терів.

—Ну що, побачив? — зронив росіянин.

—Пломби... — прошепотів Левко. — Чорт забирай, тут усюди пломби.

—Насмілюсь зауважити, Лео, сучасні пломби. — Росіянин за¬брав лише запломбовані зуби.

—І що це означає, чувак? — Задерев’янілий язик насилу про¬штовхував слова крізь губи. «Чи означає це, що засідки в Розколині робили не лише ті, хто населяв Паїтіті, а й ті, хто його... населяє? »

—Я не знаю, Лео... — Сьома відкинувся на спинку крісла і виста¬вив худі ноги. — Не знаю... — Насичена вогкістю атмосфера відмов¬лялася сушити шкіру — краплини вологи досі блищали на його гру¬дях і руках.

Левко зненацька усвідомив, що вони самі у ветхому двоповерхово му котеджі посеред здичілих джунглів, за тридцять кілометрів від ня її ‘ ближчого житла, без жодного транспортного засобу, який міг би їх ;ю цього житла доставити. А ще він подумав, що коли Сьома надумає по-вторити своє найперше запитання, те, з якого почалася розмова, – чи справді він хоче знов попертись у Мадре-де-Діос? — відповіли цього разу буде іншою.

Проте Сьома нічого не сказав.

LVI

6 серпня 2012 року. 08:57 UTC-5)

Хатина Тора Сандерса

Хлопці одночасно почули наближення моторки і вибігли на причал (Левко з зубною щіткою за щокою і рушником, що після джунглів нагадував ганчірку для підлоги, на плечі, а Сьома взагалі невмиваний) Проржавіла плоскодонка стояла на місці — розкотисте гудіння нал ходило з півдня. Якийсь човен (судячи з сили звуку, на максимальнії! швидкості) плив до хатини Тора.

Погода була кепською: накрапав дощ, розмазані хмари затягували небо, правда, спека не дошкуляла.

Невдовзі моторка випірнула з-за вигину річки, і хлопці від злину вання пороззявляли роти (українець ледь не впустив щітку в річку) Вони очікували побачити що завгодно, але тільки не Ґрема й Сатомі на темно-синьому надувному човні із закріпленими вздовж бортів мг

італо-пластиковими веслами і підвісним мотором. Сатомі сиділа на.пе¬редній лавці І махала друзям руками, Грем тримав праву руку на руч- іці керування підвісним двигуном і вів човен до дерев’яної пристані.

Коли моторка підпливла достатньо близько, щоб її можна було чу- : ти, Сатомі гукнула:

— Чого стоїте, лежебоки? Тягніть на причал манатки, через три [хвилини вирушаємо! — І голосно розсміялась. За хвилину тупий ніс надувного човна м’яко ткнувся в одну з опор ’причалу. — Що це таке? — синхронно спитали Лео і Сьома. Японка аж сяяла: — Це надувний човен «

BRIG

ВЗ10» із підвісним мотором «Tohatsu». І Грем також щасливо всміхався. — Де ви його взяли? — Левко вражено водив очима по плавучо¬му засобу. Моторка була в непоганому стані, особливо зважаючи на те, в якій глушині її роздобули. — Човен практично новий.

— Та-а-ак! — задоволено проворкотала Сатомі, а тоді, задерши носик, випалила: — Я його купила.

• Предыдущая
• 48/151
• Следующая