Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 51

• Предыдущая
• 51/151
• Следующая

Росіянин сховав ручку в кишеню і накинув на плечі рюкзак.

—А тепер можна й по дрова.

LІХ

Наступного дня (а то був вівторок, 7 серпня) хлопці й дівчина виру¬шили в дорогу до світання. До обіду вони досягли кліфуГолова Папу¬ги і вивантажили спорядження на берег.

Левко дуже поспішав, поводячись так, наче від швидкості руху за¬лежало, чи знайдуть вони Паїтіті, ніби Твердиня (якщо вона існує)

здня на день могла провалитися крізь землю.

Перед тим як заглиблюватись у ліси, українець наполіг на тому, щоб зробити привал. Виявилося, що мотор «Tohatsu» може працю¬вати в режимі генератора. Пального було більш ніж достатньо на зво¬ротну дорогу, тому хлопці’лишили двигун ввімкненим і підзарядили всі наявні акумулятори. Особливу увагу Левко приділив GPS-навігатору «Garmin GPSmap 78s», сподіваючися, що цього разу він пропрацює довше.

Зарядивши батареї, хлопці зняли «Tohatsu», закріпили його на дні поряд із каністрами, після чого замаскували човен у прибережних за¬ростях. Узявши найнеобхідніше, подалися на південь.

Прорубана три дні тому стежка встигла зарости, проте пагони й лі¬ани були свіжими, неміцними і не затримували просування. О пів на третю Лео, Сьома, Грем і Сатомі вийшли до Аппер-Вінкер-Лейк, верх¬нього озера. Шлях, на який підчас першої спроби Змарнували майже день, цього разу зайняв не більше двох годин. За годину вони дістали¬ся Лоуер-Вінкер-Лейк і, обігнувши його з півночі, вийшли на велику кам’яну дорогу. По тракту можна було рухатися швидше, але, прой¬шовши кілометр із лишком, Сьома й Лео вирішили збавити темп, щоб не прогавити бокову стежину.

Коли перевалило за п’яту і під кронами почали згущуватися тіні, Семен запропонував припинити пошуки й вибрати місце для ночівлі, розуміючи, що у півтемряві тропічного лісу вони точно проморгають путівець.

-— Може, ми вже його прогледіли, — пробурчав Ґрем.

Таке також могло бути. Той факт, що хлопці легко помітили стеж ку минулого разу, не означав, що вони так само просто виявлять її вдруге, адже тоді натрапили на неї ненароком, рухаючись із заходу па СХІД, під Розколини Черепів, а не зі сходу на захід, як зараз (та сама міі’іігик’ і її і і різних напрямків виглядає по-різному).

Українець, який чимчикував першим, спинився, розвернувся і, тримаючися за шлейки наплічника, зиркнув на Семена. Сьома, сьорбнувши води через трубочку, що тягнулася від пляшки, схова¬ної в рюкзаку, смикнув головою, мовчазно запрошуючи Левка гово¬рити. Левко зробив кілька глибоких вдихів і нарешті сказав (росій¬ською):

—Чувак, може, ну його на фіг? — У голові роїлися думки про те, що казав Семен про стежку...

(...де ти, Лео, бачив свиней півтора метра зростом?)

...а також про гільзи, запломбовані зуби і таємничого чоловіка, який, цілком можливо, саме в цей момент стежить за ними крізь при¬ціл автомата Калашникова. А тоді хлопець зненацька усвідомив, що витріщається просто на стежку. І перш ніж Сьома встиг розкрити ро¬та, рука Левка піднялась, а з губ злетіло схвильоване:

—Он вона...

Семен, Грем і Сатомі подивились у той бік, куди він показував. У пе¬реплетінні тонких стовбурів і гілок проступало втиснення, за яким чор¬ніла порожнеча. Прохід був невеликим, людина могла йти по ньому, иіегка пригнувшись і нахиливши голову. Це чимось нагадувало кори¬дор у підводному човні.

Сьома переступив з ноги на ногу:

—То як: стаємо на ніч чи йдемо подивимося, що там?

Темрява стрімко зсідалася, тіні заковтували віддалені об’єкти, але

Левко, пройшовши повз товаришів, пірнув у прохід. Почасти через те, що добре розрізняв навколишні предмети, а почасти — побоюючися іалншатись на мощеному тракті. Після того як зустрівся очима з тим, к ю стежив за ними у Розколині Черепів, Левко не мав бажання но¬чувати на дорозі чи поряд із нею. Це було все одно що розкласти на- міч посеред шестисмугової автостради.

Грем пробурмотав: «Дякую, що поцікавився нашою думкою», — нахилився і шаснув слідом за Левком. Третьою прилаштувалась Са- юмі. Сьома, востаннє зиркнувши на дорогу, що вела до Розколини 1 Іорепів, потупав за японкою. Потривожені рухом, у .повітря здійня¬лись ескадрильї москітів. Через кілька метрів хлопці й дівчина муси¬ли тинятись і оббризкуватись репелентом, та навіть після цього зна- йіініла мошва пхалася в очі, вуха, ніс і рот.

Хижина була занедбаною. Подекуди вони ставали на коліна і по¬шли, у деяких місцях доводилося застосовувати мачете. Протягом фндцяти хвилин друзі віддалилися від кам’яної дороги на кілометр — ж* набагато далі, ніж якби дерлися навпростець крізь нетрі, — і Левко

вирішив ставати табором. Через сотню метрів вони надибали віль¬ну від кущів ділянку поміж двох товстенних бавовняних дерев і ста¬ли облаштовувати нічліг. Місце було не з найкращих, та ліпшого ні¬хто не шукав — на першій стоянці після відходу від Ріо-де-дас-П’єдрас і води, і їжі було достатньо.

Сатомі діставала з рюкзаків усе необхідне, щоб розігріти вечерю. Сьома збирав дрова, а Ґрем возився з наметами. Левко, чекаючи, по¬ки Семен притягне сухих гілок, ввімкнув СРБ-навігатор (сигнал над¬звичайно слабкий) і зафіксував їхнє місцезнаходження.

Невдовзі стало геть темно.

За чверть години багаття шипіло на підстилці з вогкого листя, і в казанку закипав чай. Хлопці й дівчина мовчки сиділи довкола вог¬ню. Сьома присипав дрова свіжою зеленню, щоб пустити дим і розі¬гнати комарів. Дим пішов, але москіти вирішили не здаватися. Го¬стре дзижчання виїдало мізки. Під листям копошилися сотні інших комах. Якоїсь миті японка зойкнула, струсивши з руки десятисанти- метрову стоніжку.

І знову встановилася мовчанка.

Від репеленту всі відкриті частини тіла стали липкими, наче їх об¬мастили солідолом. Шкіра на обличчі свербіла від ядучої протимос- кітної речовини. Усім — і Левку, й Семену, і Ґрему, і Сатомі — було бридко, вогко й гірко від міркувань про те, що вони тут роблять. їсти не хотілося. Втома схиляла до сну, та від усвідомлення, що доведеть¬ся сунутися в спальники з липкими як чортзна-що руками й лицями, тягнучи за собою, неначе весільну фату, сірий шлейф мошкари, ста¬вало геть кепсько.

Четверо друзів, як це часто буває, думали, що гірше вже бути не може, поки не почули бумкання. Звуки надійшли із заходу. Розмірені й важкі, вони прилинули з темряви, крижаною дрожжю пробравши кістки і залоскотавши нерви.

Пум-м... пум-м... бан. Коротка пауза. Бан. Ще коротка пауза. Пум-м-м. Потім перерва, і знову: Бан... пум-м... Пауза. Бан... пум-м... пум-м. Пауза. Бан... пум-м. Пауза. Пум-м... бан... пум-м... пум-м.

Вода закипіла й, розхвилювавшися, стала виплескуватись; вогонь зашипів і заметався, оживлюючи корчі й дерева, що охоплювали та¬бір, але ніхто не простягнув руку, щоб зняти казанок.

—Що це? — притискаючи коліна до тіла, прошепотіла Сатомі. – Це ті «дивні речі», про які попереджав Ґуннар?

(...іноді вам здаватиметься, що чуєте голоси...)

Хлопці мовчали, втиснувши голови й несвідомо повернувши лиця |На захід. Загадкові сигнали не припинялися. Пум-м... ум-м.). бан-н. Бан-н. Пум-м-м.

. Бан... пум-м. і Бан... пум-м... ум-м. і Бан... пум-м.

Пум-м... бан... пум-м... ум-м.

— Схоже на церковні дзвони, — намагаючися не видавати стра-ху, прохрипів Семен.

Було нелегко визначити природу звуків. Вони не були схожі ні на f>iii барабанів, ні на тужливий стугін примітивних духових інструмен¬ти (на’кшталт гуцульських трембіт). Сьома віднайшов найкращу ііналогію— церковні дзвони, хоча як для дзвонів звук видавався над¬ій податливим і шовковистим. Та й звідки дзвонам узятися в Мадре- дг-Діос?

— Може, якась тварина? — припустив Ґрем, коли звуки влягли- гн так само раптово, як і почались.

— Та ні, — заперечив українець.

Бумкання, безсумнівно, мало штучне походження. Інтенсивність лиуків не опадала і не наростала. Вони увірвались у пітьму, не розши- |іі<ііочись, відразу, наче хтось увімкнув «Play» на величезному програ- іиічі, а через три хвилини обірвались, наче на магнітофоні натиснули fc Slop».

• Предыдущая
• 51/151
• Следующая