Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 50

• Предыдущая
• 50/151
• Следующая

—Можна відкликати свій голос?

Семен не зреагував. Смішно вимахуючи ножем, він уперто врубу¬вався у прибережні зарості.

—Семе, я з тобою розмовляю, — підвищив голос мулат. — На біса ми сюди полізли? По дорозі було повно місць, де можна прича¬лити до берега.

Раптово Сьома зник, наче провалився підводу.

—Се’ем? -— насторожено покликав американець.

—Він упав? — визирнула з-за Ґремового плеча Сатомі.

—Сплеску не було, — промовив Левко, витріщаючись туди, до щойно стояв Семен. — Його наче... джунглі наче проковтнули його... Сьо-о-ома!

У кущах заворушилось, і крізь гілля долинув спокійний голос:

—Ідіть сюди, плаксії.

Відхиляючи руками незрізані гілки, Левко, Ґрем і Сатомі заспіши¬ли до того місця, де востаннє бачили росіянина.

Першим крізь зарості пробрався Левко і несподівано усвідомив, що нетрі скінчилися, він стоїть на початку довжелезної просіки, обабіч якої здіймаються високі дерева. Росіянин тупцяв поряд, витираючи хусточ¬кою (сраний інтелігент, механічно зауважив Лео) обличчя.

—Ух ти, — лаконічно виразив здивування українець. — Що це?

—Ти не здогадуєшся?

На початок просіки видерся Ґрем, за ним — Сатомі.

—Злітна смуга? — тихим від невпевненості голосом припустив Левко.

Збивала з пантелику висока, майже по пояс трава, що встеляла розч и ще ну діл я н ку.

—Тобі пора на шоу «Розумник», — підколов Ґрем, роззираю¬чись. — Он літак.

Піддеревами, в іншому кінці посадкової смуги, вткнувщись носом у зарості, стояла біла «Cessna» з червоними смугами на боках і по¬фарбованими у червоне кінчиками крил та рулів висоти.

Семен не відповів, прискіпливо вивчаючи вільну від рослинності смуіу.

Ти навмисно йшов сюди, правда? — спитав Левко.

—Гадаєш, тут є люди? — Українець кивком показав на одномоторний літак за кілька сотень метрів від них.

—Не думаю. Той літак покинутий і, мабуть, давно не літає.

—Тодїщо ми тут робимо?

—Тут бувають люди, — скоса зиркнувши на Грема і Сатомі, Сьо¬ма різко перейшов на російську: — Если вдруг мои запломбированные

. в навороченной парижской клинике зубы окажутся среди тех,

I что мы нашли в Расщелине Черепов, я не хочу, чтобы это сошло им с рук, тем, кто завалил Расщелину черепами. Если вдруг со мной... с нами что-то произойдет, я не хочу, чтобы это прои¬зошло напрасно. Понимаешь? — Семен помарширував уперед, роз¬совуючи траву руками. — Поставите намети, о’кей? — попросив японку й американця, повернувшися до англійської. — А ми з Лео на¬збираємо дров на багаття.

LVIII

Літак, як і казав Сьома, виявився старим. Можливо, він ще міг літа¬ти, але те, що його довго не піднімали в повітря, не викликало сумні¬вів: колеса вгрузли в землю, рулі висоти й елерони кволо обвисали, колись давно сніжно-білий фюзеляж посірів від дощів, заклепки на листах «підтікали» іржею.

Левко обійшов «СЄЗБП’У», обдивившись із усіх боків, поки Сьома, скинувши рюкзак і присівши навпочіпки, дописував послання.

Закінчивши, росіянин простягнув товаришу листок.

—На, читай.

Українець став спиною до сонця і поринув у текст, виведений аку¬ратними, ледь не друкованими буквами.

Сьогодні понеділок, 6 серпня 2012 року, і ми вирушаємо вглиблі- сіи Мадре-де-Діос на пошуки загубленого міста Паїтіті.

Пас четверо, ми маємо карту і вичерпні інструкції, як діста¬тися Твердині, що нібито захована в джунглях на захід від Та- кцшпіману.

Не так важливо, хто ми є, звідки прийшли і де взяли карту, що веде нас крізь сельву. Важливо інше: існує ймовірність, що пиши експедиція з причин, які від нас не залежать, може не по- пі’рнутися з Мадре-де-Діос.

Літак, яким ми плануємо покинути Перу, відлітає з аеропор¬ти Ліми 24 серпня 2012 року. Це означає, що найпізніше 18 серпня

2012-го лш пропливатимемо повз цю злітну смугу, вертаючись до Пуерто-Мальдонадо, і — якщо все буде гаразд — заберемо записку.

А тому:

а)якщо ви читаете це послання і 18 серпня 2012-го не на¬стало, будь ласка, покладіть записку в пакет, переконайтеся, що він герметично закритий, і лишіть там, де знайшли;

б)якщо ви натрапили на це послання після 18 серпня 2012-го, значить, з нами скоїлося лихо і ми не повернулися, відтак ми люб’язно просимо вас повідомити посольства Франції, США, Японії та України про зникнення їх громадян у тропічному лісі.

Усвідомлюючи безмежжя просторів, які займають ліси Мад- ре-де-Діос, ми лишаємо вказівки, де нас шукати:

від цього місця ми продовжуємо шлях на північний захід і піднімаємося по Ріо-де-лас-П’єдрас (Такуатіману) до точки з координатами 11 °42‘47”пд. ш. 70°22Ъ8”зх. д., де завертаємо у праву (наскільки нам відомо, безіменну) притоку;просуваємось угору за течією приблизно на ЗО км до своє¬рідної скелі, що має форму голови папуги, біля неї залишаємо чо¬вен і вирушаємо крізь джунглі на південь;південніше від бескиду Голова Папуги розташовуються два малі озера, відповідно на відстані 5 та 8 км від місця висадки, ми плануємо досягти нижнього (південного) озера, там завер¬нути і далі рухатись виключно на захід, сподіваючися дістатисі> мети нашої експедиції протягом двох-трьох денних переходів.

Наперед вдячні за допомогу, якщо вона, звісно, знадобиться.

Сімеон Б.

Левко Б.

Ґрем К.

Сатомі Х.

06/08/12?

Хмурячись, Левко віддав аркуш Семену.

—Ну що, як тобі? Бачу, незадоволений.

Послання було кострубатим, надміру офіційним і водночас наді о кіношним, якимось сурогатним. Хоча не це турбувало українця.

—Ти справді думаєш, що це потрібно? — Він почувався як люди на, що потрималася за хрест над власною могилою. — Ми наче як са мі накликаємо біду.

Сьома знизав плечима:

—Поховавши, як страуси, голови між ніг, біду ми не відвернемо. Хочеться вірити, що лист не знадобиться, по дорозі назад ми забере¬мо його, посміємось самі над собою і спалимо. Проте я хочу перестра¬хуватися.

—Чому ти не зазначив прізвища?

—Нам невідомо, що за суб’єкти тут вештаються, Лео. Я подумав, якщо ми реально вступимо в якесь гівно і хтось знайде цей лист, пра¬цівникам посольств вистачить імен, щоб нас ідентифікувати. Якщо ж усе буде гаразд, я не хочу, щоб хто-небудь у Мадре-де-Діос знав наші повні імена.

—Логічно. І ще: чому ти не написав про кам’яні дороги? Принай¬мні одна з них точно існує.

Сьома поклав листок перед собою, дістав іще один і почав пере¬кладати повідомлення іспанською. Відірвавшися, пояснив:

—Хто б не знайшов послання, сумніваюся, що він помчить за на¬ми в джунглі, навіть якщо повірить у те, що я написав. Це дорого і не¬безпечно. Найбільше, на що можна сподіватися, — це на те, що за мами пошлють літак, такий, як оцей, типу, на розвідку. Я вказав орі¬єнтири, які легко помітити з повітря: Голова Папуги, Лоуер-Вінкер- Лейк, Аппер-Вінкер-Лейк. Якщо розвідник залетить достатньо дале¬ко на захід, то знайде те, по що ми йдемо, і тоді, можливо, знайде нас. Дорогу вони нізащо не побачать.

Росіянин говорив так, наче точно знав, що лист віднайдуть, тобто що ним доведеться скористатися. Це не подобалося Левкові, хло¬пець іще більше насупився.

Сьома завершив переклад, згорнув обидва листки вчетверо, збоку мпписав жирними друкованими літерами «READ THIS»1, потому вклав йркуші в целофановий пакет і скотчем приклеїв до останньої шибки на праному борті літака. На запиленому темному тлі складений учетверо мипірець відразу кидався в очі... якщо стояти поряд із «Cessna».

—.Думаєш, помітять? — нахилив голову Левко, скептично роз- иішшючнся приклеєний стрічкою пакунок.

В» Той, хто тут уперше, — Семен зиркнув на протилежний крайзліт- інії смуги, де Ґрем і Сатомі витоптували місце для багаття і розпинали Мпмсїм, — навряд. Але той, хто постійно літає, помітить відразу.

t «мер знизав плечима Левко. Не вірилося. Напис «READ THIS» ижшмеи надто маленьким, його вдавалося прочитати, лише порівняв¬шії! »і і краєм крила.

1. Прочитайте це (англ.).

• Предыдущая
• 50/151
• Следующая