Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 57

• Предыдущая
• 57/151
• Следующая

—’Цього не може бути... ти ж...

.—- Я тебе зараз точно відлупцюю!

Та ішов ти!

—Сам пішов! Ми з Сатомі зустрічаємося.

Хлопець відступив ще на крок. Він не боявся, просто підсвідомої віддалявся від вогню, приховуючи власну розгубленість.

. Сьома..:-»— Левко не повірив.

Спершу Семен не відреагував на поклик, зав’язнувши у хвилях клеї сичної музики.

.— Сьомо, твою мать!!: — загорлав російською Лео.

Росіянин відкинув навушники і звівся на лікті. Зрозумів усе з пері шого погляду.

—: Скажи мені чесно. —- Левко тицьнув пальцем на Грема. — Він голубий?

- Чувак..;.

— Сьомо! І

Лео, все непросто...

Левко відмахнувся, повернув обличчя до Сатомі і перейшов на ан глійську: -;І.

Це правда?

Лео, я тобі не казала;,. — Дівчина стояла за спиною Грема, на половину затуливши обличчя долонями, -Я не думала, що це нажі ливо для тебе, я... — І затихла.

—Бляха, але ж я на власні очі .бачив! Він був з Яном Фідлерія у ліжку! Голий! Обоє голі!

Ґрем поблажливо посміхнувся.

Того вечора у мене справді був секс. Тільки не з Яном, а з Сатомі. — Через відверто знущальний тон Семену нестримно захотів зацідити Грему в писок.

— За хвилину до того, як ти приперся, до ми не заскочив спітнілий від бігу чех і переконав зробити те, що ти бачив залізти І під одну ковдру, яг г Американець зверхньо випнув підборіддя. Це все твої друзяки придумали.

—Що придумали? р

—Не говорити тобі. Нарозповідати-про мене й Сатомі. Не хотіли тобе травмувати.

Але чому?!

— Боялися, що розсваримося і поїздці кінець. Думали, без тебе нікуди не виберемося.

Краще б і не вибиралися.., — розпачливо вставила Сатомі.

— Ян заштовхав Сатомі у ванну і вскочив у ліжко якраз перед тим, Як ти ввалився. Я був проти, але змирився — та й то лише через те, що попросила Сатомі.

Лео позадкував глибше в тінь, гамуючи зрадливе тремтіння нижньої губи. Внутрішня порожнеча розширилася.

- Ти знав про це? — ледве ворушачи губами, спитав він.: Семен, похнюпившись, мовчав.

— Сьомо, відповідай... — зовсім тихо.

—Так, — іще тихше мовив росіянин.

— Як ти міг? Увесь цей час... — Левко боявся говорити, відчува- Вючи, що за кожним наступним словом може розридатися. Хапнувши Вговітря, він усе ж вичавив: — Я вірив тобі.

Семен знову змовчав, низько схиливши голову.

Постоявши кілька секунд, Левко рвонув уперед. Розкидав ногами Вогнище, розтоптав головешки і кинувся геть із табору. Страшенно В хотілося втекти, забігти кудись далеко, де він не чув би і не бачив сво- 1 їх товаришів. Чи то пак тих, кого вважав товаришами. Проте Левко І був у пастці. Всюди, куди б не поткнувся, його піджидали наїжачені НМллям і липким листям джунглі.

Через кілька метрів хлопець ускочив у сельву. ГіллЯччя боляче захльостало по ногах, тулубу, обличчю. Пітьма була нестерпною, ще чорнішою за ту, що розрослась у його грудях, і Левко злякався. Бігти

перехотілося. Власне, бігти не було куди. Ще кілька невпевнених кроків, і хлопець спинився.

У той же час повернутись він не міг. Вибравши місце, де гілки не штрикали під боки, Левко опустився на землю, Ґрем, Сатомі і Семен лишились у темному таборі. У теплому повітрі дотлівали рештки розкиданого вогнища.

LXIX

Зібравши розкидані дрова, Сьома старанно роздмухував багаття.

Ти вважаєш, розказувати не треба було? — Грем стояв у хлопця за спиною. Японка тулилась до американця, зрідка кидаючи неспокійні погляди в той бік, де зник Левко. їй було некомфортно, Семен припинив дмухати, повернув голову,

Не знаю.

—А ти? — Ґрем ткнувся кінчиком носа в щоку дівчини.

Сатомі стенула тендітними плечима:

—Все одно він колись дізнався б. Ми мали йому сказати...

—Але не тут, —: буркнув Сьома.

—Він залицявся до Сатомі, — наїжачився мулат.

—Греме, не починай. Ти міг розрулити все інакше.

Під конусом з гілок умить виразно прорізалось полум’я. Сьома хек¬нув і примружився: теплом обпекло очі. Вогонь прудко розростався, радіючи, що вибрався на волю.

—Ти вважаєш, було б краще, якби я просто стояв і дивився?.. Се¬ме, не мовчи.

—Міг би викласти все делікатніше. Ти був грубий, як селюк.

—А, — махнув рукою Ґрем, — начхати.

«Мудак», — подумав росіянин із невластивою для себе жовчю.

Японка й американець, не розчіпляючи обіймів, присіли на каре- мат коло вогню. Семен відсунувся. Хвилин десять усі троє мовчали, спостерігаючи, як гарячі язики витанцьовують на чорних гілках.

—Хочу додому, — шморгнула носом Сатомі.

Ґрем поцілував її волосся, а. тоді прискіпливо подивився на росін нина:

—Що скажеш? Валимо?

Сьома підклав у багаття кілька галузок. Вони були сирими. Вогомі. засіпався, зашипів. Росіянин навмисно не відповідав, тягнучи час, щоб подратувати мулата. І так було зрозуміло.

—Враховуючи те, що тільки-но сталося, — взявся доводит Ґрем, — невже ти будеш наполягати на...

Семен не дослухав його:

—Зранку вирушаємо назад.

Вибору не було. Продовжувати експедицію в такому настрої боя глуздо і небезпечно.

Сатомі не втримала полегшеного зітхання, і знову запала мовчан ка. Багаття догризало головешки. Ґрем заколисував японку. Дівчини придрімувала. Сьома, не кліпаючи, телюшився на вогонь. Коли їм« коли росіянин скидав голову і водив нею навкруги, промацуючи очн ма морок. Немовби чекав на щось, що мало з’явитися з джунглів. І Іо> тім заспокоювався і знову втуплювався у багаття.

Так просиділи ще з півгодини. Левка до кісток обгризали москіт, але він уперто не вилазив із кущів.

Зрештою Семен підвівся:

іду поговорю з ним.

—О’кей, — байдуже муркнув американець.

Перед тим як рушити у бік, де засів українець, Сьома вкотре роз- зирнувся і напружено прислухався. Нетрища були моторошно мов-чазними. З темряви не долітало нічого: ніяких шерехів чи перегуку¬вання мавп. Не чути галасу птахів. Жодного звуку. І це гнітило.

Семен увімкнув підсвічування на годиннику і стривожено зирнув на циферблат. 21:20. По тому витягнув з рюкзака світлодіодний ліхтар «Outwell Vektor» і, присвічуючи під ноги, подався шукати Левка.

LXX

—Прибери світло! — несподівано рявкнув українець.

Семен знав, що Левко десь поряд, проте здригнувся, непристойно іучно клацнувши зубами: Лео сидів на землі, скорцюбившись у фор¬мі ембріона. Він закривався рукою від світла і хмурився, роздратова¬ний тим, що його потурбували. Через тривале перебування у темряві зіниці не встигли звузитися, і очі були моторошно багнистими, яку де¬мона. Хлопець змахував на монстра, що все своє життя провів у під¬земеллі й оце щойно виповз на поверхню.

—Ти ще довго тут сидітимеш? — Сьома відставив ліхтар убік, спрямувавши промінь угору.

— Залиш мене.

—Не дурій. Вони вже лягають. Ходімо назад до вогнища, поки тебе не зжерли комарі.

— Не хочу. — Нехай жеруть?

— Нехай жеруть.

Семен зітхнув і присів навпочіпки коло товариша. Він передбачав, що розмова буде важкою і, швидше за все, марною. Але не почати її їм? міг. Не заради себе — заради них усіх.

— Вибач мене.

Йди на хер.

Чувак...

—- Я сказав: залиш мене!

— Лео, мені дуже шкода, що все так склалося. Мені прикро, що м я не сказав тобі раніше. Страшно навіть думати про те, що ти... що ми ! більше не будемо друзями. Але... — Росіянин неспокійно озирнувся:

у скупих відблисках багаття Грем і Сатомі вкладалися спати в наметах — Зараз є одна річ, думати про яку ще страшніше.

У лісі було тихо, мов у покинутій шахті.

—Та невже, Бруте?

—Ображайся скільки хочеш. — Семен проковтнув закид. — Вза-галі не розмовляй зі мною аж до повернення у Швецію, я тебе зрозу¬мію — заслужив. Але зараз хочу попросити дещо.

Відмахуючись від комах, українець звів очі. Приваблені яскравим сріблястим світлом, над ними металися комарі, жуки й нічні метели¬ки. Деякі вдарялися в голови й шиї, сповзали хлопцям під футболки. Окремі могли й до рота залетіти. Бридота.

• Предыдущая
• 57/151
• Следующая