Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 59

• Предыдущая
• 59/151
• Следующая

Не кричи. Я тут.

Що це? Голос тремтів,”начеросіянина били дрижаки від хо¬лоду.

— Не знаю. Треба розбудити Ґрема і Сатомі.

Нікого будити не довелося. Справа долинув шурхіт, хтось виповз із намету.

—- Хлопці, ви це чуєте? — То була японка.

—Так.

Мені страшно:”’

Нам теж.

Слідом за дівчиною з-під тенту вибрався американець. Сонно по-крутив головою:;’

— Це хтось із наших? — спросоння він подумав, що то Левко зно¬ву подерся в нетрі.

Сатомі заперечно замотала головою. Мулат радше відчув, аніж по¬бачив, те мотання. І тут до нього дій шло: Лео і СеМ поруч із ним у таборі. З джунглів протискається щось чуже.

Грем зойкнув. Він переполохався, як ніколи до цього в житті. До страху домішувалося бридке відчуття безпорадності: їм нема куди тМ кати, нема де заховатися, абсолютно марно відбиватися в такій пітьі мі. Мулат метнувся тёть від палатки і впав навколішки за хлопцями, ЇЩ, What’s that? What’s that? — заторочив він. —

WHAT

IS ТНАш

—Заткнись! — цитьнув Левко.

Ґрем не вгамовувався:.

—Що це може бутй?

—Замовкни!

-Це не тварина, — прошепотів Сьома. — Звірте робитиме стільки шуму.

Дайте світло — крикнула японка.

. Левко відчув недоречний у такій ситуації укол ревнощів. Сатомі бо-їться не менше за них, але не скиглить і не панікує. Інша на її місці давно захлиналася б в істериці. І ця дівчина —дівчина, яку він прак¬тично вважав своєю, — спить з мулатом! Він готовий був задушити американця.

— Точно, ліхтар. — Схаменувшися, Семен взявся нишпорити ру¬ками навкруги. Як на зло, дїодний ліхтар не потрапляв під руки.

— Ти ж останнім тримав у руках «Vektor», -7 прошепотів Левко. » — Я знаю, Лео. Знаю! Але зараз не можу його знайти!

Не минуло й двадцяти секунд після пробудження, а звуки наблизи¬лися впритул. Хруст гілок і страхітливе притлумлене рохкання луна¬ли на самісінькій межі табору. Левко раптом згадав про противедме- j жий спрей; наплічник лежав поряд, і, запустивши руку всередину, илопець дістав балончик і стиснув його в руці.’

— Швидше! — цокаючи від страху зубами, підганяв українець. І — Світло! і— благала Сатомі.

—Треба тікати. — Ґрем кинувся в бік, протилежний тому, звідки долинали звуки, але тут-таки повернувся назад.

Самому пірнути в таку темряву? Нізащо! — Чого ви сидите? Побігли! k Ніхто не звернув на нього уваги. Семен намагався знайти ліхтар.

«Vektor’a» немає! Не можу... не знаю, де він. Чорт! — Від шаленого припливу крові думки Левка понеслись

галопом, наче стадо наляканих мустангів. Він згадав: — Headlamp1!

— Що?

Твій налобний ліхтар, ь Сьома згадав про ще один діодний світильник «LED Lenser Н7», який за допомогою спеціального ременя кріпився на голові.

— Точно!

Росіянин хутко підтягнув спальник і обнишпорив його руками. Через секунду пальці наштовхнулися на налобник.

Є!

Несподівано тріск і рохкання обірвалися. Довкола стало настільки L tu ко, що хлопці без зусиль розрізняли дихання одне одного — поквап- ні нішорошені схлипи.

О Боже... — застогнав Ґрем.

Що б там не було, воно щойно пробилося крізь зарості і зараз сто- Іи. не межі табору. За кілька метрів від них. Мовчки.

— Вмикай, — затерплим голосом попросив Левко.

1. Headlamp (англ) — тут: налобний ліхтар.

Тремтячими руками Сьома дістав ліхтар. Спершу начепив його на голову і тільки тоді ввімкнув батарейку. Лампа виявилась достатньо потужною, прорубала у темряві виразний коридор.

Наступної миті троє хлопців і дівчина хором заволали:

—А-а-а-а-а-а-а-а!!!

Серця всіх чотирьох збивалися з ритму від тваринячого жаху.

Чоловік. На краю лісу стояв темношкірий чоловік. Промінь трьох- ватного світильника охоплював його всього. Попервах Левку здало¬ся, що передними мрець. Попри те що проява трималась у вертикаль¬ному положенні, в очі кидалися деталі, які наштовхували на думку про небіжчика: здутий живіт, сині плями на руках, вирячені очі (у моно-хромному діодному сяйві Левко чітко розрізнив зжовклі білки без зі¬ниць), та головне — у потвори не було нижньої щелепи. Замість неї під верхньою підковою зубів звисали скривавлені шматки шкіри і... язик. Потемнілий язик вивалювався просто з горла і теліпався, наче ганчірка. Підозри вивітрились напрочуд швидко, оскільки чоловік во¬рухнувся. Розчепіривши пальці, викинув руки вперед. Став ними во¬дити у повітрі. Рухи були смиканими, конвульсивними, як у ляльки- маріонетки. Голова хиталася, брудно-білі очі блискали у світлі. Но примружившись і не закриваючись від насиченого сріблом променя, чоловік зробив крок до центру табору.

Левку здалося, що його очі повипадають із орбіт. Немовутрансі, він підняв праву руку і затиснув кнопку на балончику. Струмина дострели¬ла до потвори з язиком, що розхитувався з боку в бік при русі. Хлопець пам’ятав, як минулого разу, в тумані, непрошений гість закрив облич чя рукою і відступив, та цього разу... нічого не сталося. Левко злегка ви вернув кисть, направивши струмінь просто в понівечене обличчя, але темношкірий монстр, який вийшов із нетрів, не кинувся навтікача. Він навіть не відвернувся. Натомість зробив іще один крок до табору.

«Це не людина!» — Від жаху українець насилу втримався, щоб по задзюрити штани.

Першою зірвалася Сатомі. Затуливши рот рукою (щоб спинити :<;і ливисте верещання), дівчина помчала геть.

Слідом, не озираючися, рвонули хлопці. Розвернувшися, Семен ли шив темношкірого у темряві.

Хлопці бігли настільки швидко, наскільки дозволяли джунглі. Гром і Левко старалися не відставати від росіянина, орієнтуючись на світ ло ліхтарика. Семен біг навмання. Йому не було на кого орієнтуй.і тись. Він просто мчав туди, де було менше гілок.

—Вируби його, — через якийсь час хрипнув Левко.

Семен зрозумів. Світло налобника видавало їх. Росіянин простяг¬нув руку до потилиці і відімкнув батарейку.

Тримаючись один за одного, хлопці пробігли ще трохи, а тоді пова-лились на землю. В темряві бігти.далі було неможливо. Можна було запросто вивихнути ногу або виколоти око.

Стікаючи потом і адреналіном, вони віддихувались і прислухалися, готові дременути будь-якої миті — щойно зачують щось підозріле. Проте ловити особливо було нічого: сельву закутала гнітюча тиша, і — Що то було? — нахилившись до Семена, прошепотів Левко. Газ у проти ведмежому балончику, схоже, скінчився, але він продо¬вжував стискати його в руці. Пальці побіліли від напруги.

—Цить... — Сьома приклав вказівний палець до губ українця.

—Звідки в тебе газовий балончик? — спитав Грем, але йому ні¬хто не відповів.

Минуло п’ять хвилин. Нічого не мінялося. Напруга не сходила і м’язів, але хлопці принаймні перестали тремтіти.

Може, це якийсь мандрівник? Просто вийшов до нас... — при¬пустив Левко.

і— Ага, — відрубав росіянин. — Посеред ночі, та ще й із закоче¬ними очима без зіниць.

—Ти теж бач и в...

— Ще б не побачити.

— Фак! Мені страшно.

У цій частині тропічного лісу крони були не такими густими: світло ЦІрок проникало глибше в сельву. Призвичаївшись до пітьми, хлопці Могли бачити один одного, розрізняли кущі папороті, велетенські лист¬ки міконії1 й обвиті ліанами стовбури невідомих дерев. Ґрем окинув Іпипришів поглядом, а тоді, занімівши, спитав:

— А де Сатомі?

LXXIII

Розчавлені страхом, приголомшені власною безпорадністю хлопці за- чііілнсиу хащах. Попервах Левко рвався на пошуки Сатомі, проте Се¬мен вгамував товариша. Навіть зі світлом налобника в такій глушині ІІПОНКу не розшукати. Можна пройти за півметра і не побачити дівчини.

1. Міконія (лат. Місопіа саіиехсепх’, також оксамитове дерево) — квітуче дерево з родини Melastomataceae. Росте у Центральній та Південній Америці. Одна з найбільш агресивних рослин у світі. Міконія поширюється надзвичайно швидко: цві- IXі кілька разів на рік, може плодоносити навіть підчас цвітіння.

• Предыдущая
• 59/151
• Следующая