Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 65

• Предыдущая
• 65/151
• Следующая

—Ми відшукали Паїтіті, — зірвалося з язика у Левка.

—Чудово, бадді! — саркастично форкнув мулат.

—А я який радий, — додав Сьома, кивнувши на ногу. Помовчнн ши, він додав: — Йти я не зможу. — В голосі не було відчаю. Росіянин уже тоді розумів, що це кінець. їхні рішення більше не мають значення Не так через його ногу, як через тих, що стежили за ними весь цей чиї*,

-Може, змайструємо волокушу і тягнутимемо його? Нам головне дійти до човна, — висунув пропозицію Ґрем.

Ідіотство — спересердя Левко сплюнув. — Як можна бути таким шибанутим? Ти забув, черезякі нетрі ми дерлися? Ми не зможемо ані тягти його, ні навіть нести на руках, як фараона. Це нере¬ально!

—Що ти пропонуєш? Покинути його? Ти цього хочеш? Та взага¬лі, якби не ти, ми б тут зараз не сиділи!

—Вгамуйтеся! — замахала руками Сатомі.

Левко з шумом випустив повітря з легень і заговорив стриманіше:

—Ніхто нікого не покине. У нас один-єдиний шанс вилізти з цьо¬го лайна: ми ділимо провіант, хтось залишається з Сьомою у джун¬глях, решта двоє йдуть до Голови Папуги, спускаються вниз по річці на човні і повертаються з допомогою.

Встановилася мовчанка. Кожен аналізував почуте, розгортаючи за-пропонований план якомога далі в майбутнє. Результати аналізу за¬галом були невтішними. Не факт, що тим, хто залишиться в лісі, ви¬стачить провіанту. Не факт, що рятувальний загін відшукає місце, де їх покинули, адже наразі СР5-навігатор не працює і точні координа¬ти невідомі. Не факт, що взагалі вдасться організувати хоч якусь по¬шукову групу, адже Перу — це не Швеція чи Німеччина. Та найголов¬ніше — зважаючи на останні події, залишенців уже може не бути її живих, коли по них прийдуть... У тому плані було забагато «але» і ще більше «якщо», проте ніхто не відважився озвучити їх.

—Згода, — опустивши очі, мовив американець. — Хто залишить¬ся лСемом?

— Лишайся ти, — попросив українець.

Грем вперіщив лютий погляду Левка і поволі, наче бик, похитав і боку в бік головою.

Нова проблема. Сатомі лишитись не могла, їй буде важко доглядати за Семеном (крім того, враховуючи мізерні шанси на успіх, було нелогічно кидати у джунглях дівчину). Левко не міг лишитися, адже мни найвищі серед них шанси відшукати шлях до Ріо-де-лас-П’єдрас. Ииходило, що вирушити по допомогу мусять Левко і Сатомі. Украї- інчіїї разом із японкою. А цього Грем не міг допустити.

Навіть не думайте. Я не залишусь і Сатомі не дозволю лишитися.

-Ти впевнений, що знайдеш дорогу до човна? — спитав Левко, краєм ока зиркаючи на Семена і чекаючи, що росіянин стане на його бік.

Мулат сердито засопів. А Сьома не вимовив ні слова, відстороне¬но і ці нтерігаючи за хлопцями. Левко списав Семенову апатію на галь- мииіу дію пігулок.

Ти усвідомлюєш, що через власний егоїзм ставиш під загрозу наші життя? Якщо ти не надибаєш човен, нам усім кінець!

—Хто б казав тут про егоїзм.

Левко скреготнув зубами і скубнув росіянина:

—Сьомо, не мовчи. Скажи йому.

—Це вже не має значення... — Сьома промовляв так, наче пере-мелював у роті купу розбитого скла.

—Тобто?

—Пішли до Паїтіті.

Кількасекундна пауза.

—Що ти сказав?

Росіянин байдуже обдивився товаришів. Він не збирався їм нічого пояснювати. Вони не зрозуміють. Або зрозуміють, але запізно. Він, як завше, був на крок попереду них.

—Я хочу, щоб ми подалися до Твердині, яку знайшли сьогодні вранці.

Левко повернувся до Сатомі:

—Ти що йому за таблетки дала?

—Знеболювальне.

—Часом не те, що приймаєш у критичні дні?

Японка показала українцю середній палець.

—Ти мене геть за дурепу маєш?

Сьома зітхнув. Спробувати пояснити? Ні, надто довго. І він вирі шив підіграти:

—Нехай ідуть Грем і Сатомі. Вони впораються, Лео. Але перед тим я хочу, щоб ми всі разом перетягли намет і решту провіанту до Па їтіті. Там є відкриті галявини, є вода. Ми з Лео облаштуємо табір і че катимемо вас під стінами.

LХХVIII

12 сепня 2012 року. 12:43 [UTC-5]

Мадре-де-Діос

Сьома шкандибав, однією рукою спираючися на костур, другою три маючися за Левка. В сорока метрах попереду Грем і Сатомі розчища ли для них шлях. Вони ж тягнули на собі складений намет і більшій і, спорядження.

—Чому ти не переконав його? Це самогубство! — хекаючи й об ливаючись потом, бурчав українець. — Він уночі підтертися не може, бо не здатен знайти дірку в своїй задниці, а ти хочеш, щоб він вибрлн ся з лісу і відшукав човен!

Це вже не має значення.

—Не розумію.

—ТИ справді хочеш почути відповідь на своє запитання?

Левко помалу здогадувався, до чого хилить його товариш.

—Чувак, ти лякаєш мене.

—Лякаю? Попустись, Лео. Зараз не мене треба боятися... не мене...

LХХІХ

12 серпня 2012 року. 13:02 [UТС-5]

Мадре-де-Діос

Що ближчими ставали руїни, то більша нетерплячка охоплювала хлопців. Мимоволі вони пришвидшували крок, і тільки стогони Семе-на примушували збавляти темп.

Коли ліс розступився і вони вдруге в житті побачили побачили Твердиню, їх охопила справжня гарячка. Цього разу загін вийшов до руїн із північного боку, де хащі були не такими щільними, і цитадель було чудово видно. Як і припускав Левко, Паїтіті складалося з бага- ГЬОХ рівнів. Він нарахував сім. Перший, найвищий, сягав у висоту від п’ятнадцяти до двадцяти метрів (де-не-де зі стіни першої площадки иипирали п’ятикутні виступи з суцільних каменів; у верхній частині во¬ші мали вузькі вертикальні прорізи, схожі на бійниці для велетнів). Решта були по десять метрів, і тільки найвищий, сьомий, щабель зді-ймався на три чи чотири метри. Наскільки міг судити Левко, рівні и плані не були еквідистантними, тобто кожен наступний не повторю¬єш у точності периметр попереднього. Подекуди пристінки верхньої платформи відступали від кромки нижньої, утворюючи акуратні тера-си полігональної форми. На двох таких терасах зяяли чималі отвори нходів, що вели вглиб Твердині.

По-собачому висолопивши язики, хлопці витріщались на грандіоз-ну споруду.

—Фу-у-ух... Повірити не можу, — ошелешено пробелькотів Грем.

Навіть Семен забув про ниючий біль у нозі. В його допитливій ма- кіірі невгомонними зміями завертілися тисячі запитань. Звідки в пе- Іринжно рівнинному тропічному лісі, від якого до найближчих гір дві ЙНІНІ кілометрів, узялись монолітні гранітні блоки, що важили понад ІНІ ячу тонн? Як їх транспортували? Якими інструментами обробля¬ли 1 Яким чином витягали на найвищі рівні? Хто це робив? Для чого?

Ошелешувала не так висота, як об’єм споруди. Розмірами вона від¬чуто переважала і піраміду Хеопса у ЄГИПТІ, І піраміду Сонця вТео- Уіунмші.

—Неймовірно. — Американець посміхнувся, по-дитячому тиця¬ючи пальцем на руїни. — Саксайуаман порівняно з оцим — усе одно що вігвам на тлі Вілліс-тауер1.

—Ви думаете, це Паїтіті? — склавши долоні і притуливши їх до губ, спитав Левко.

—А ти сумніваєшся? — покосився на нього Сьома.

—Сьомо, глянь: он ті брили в зовнішньому мурі, вони більші за моноліти Баальбеку2.

З півночі на певній відстані від основної твердині тягнулась лінія мегалітів, формуючи зовнішню огорожу. Стіни основної споруди де- не-де затягувала зелень, через що було важко оцінити на око габари¬ти каменів: незрозуміло, де закінчувався один і де починався другий. Зате зовнішній мур був чистим. Брили в ньому мали форму паралеле¬піпедів з основою 7?7 метрів і довжиною метрів тридцять. Вони чіп¬ко дотикалися основами, але місцями у блоках були висічені проходи, через що рядок мегалітів нагадував абияк складені Г-подібні фігурки з тетрісу.

—Ага.

—Скільки в них?

Семен прикинув: основа — приблизно 50 м2, довжина — ЗО м, оі же, об’єм — 1500 кубів. При густині граніту 2,5…2,7 тонни на кубіч ний метр це дасть...

—Орієнтовно чотири тисячі тонн. Кожен.

Левко присвиснув:

—Здуріти...

—Хтось дуже постарався, тягнучи їх сюди.

Приблизно посередині між другим і третім рівнями в’юнка повзу ча рослинність, що ховала нижню частину мурів, закінчувалась. Ви ще йшли голі стіни — за винятком невеликих гаїв, які росли в місцях, де кромка нижнього рівня відступала на значну віддаль від стіни верх нього, таким чином формуючи тераси.Лише в одному місці Сьома пі

• Предыдущая
• 65/151
• Следующая