Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 68

• Предыдущая
• 68/151
• Следующая

коліна.

Левко спробував поворушити щелепою. Губи розпухнули, з.очей цвіркнули сльози, але, на щастя, кістка не була зламана і, схоже, стояла на місці. Грем налякано глипав на Лео.

,— Чого ти так дивишся на мене?

1. Eurocopter ЕС120 Colibri» 77 легкий и’ятимісний одномоторний багатофункціональний гелікоптер, розроблений спільно компаніями «Eurocopter», «China NationalAero-Technology Import & Export Corporation», «Harbin Aviation Industries» та

Singapore Technologies Aerospace». Серійно випускається з 1998 року.

—Тобі вибили зуб.

Українець презирливо скривився. Так, наче це була найбільша їхня проблема на той час. Та все ж ковзнув язиком і переконався: таки точно, одного нема — передній зліва, зразу перед верхнім різцем. «Почекай, ще й тобі перепаде», — роздратовано подумав хлопець.

—Амаро! Амаро-о! — загукав один із конвоїрів.

З дальнього намету виборсався потворний карлик і заспішив до по-лонених. Коротун був непристойно бридким: приблизно півтора метра зростом, горбатий, ноги криві. Левку ще не доводилось бачити настіль¬ки недоладно збудованих людей. Штани були закочені кілька разів, при цьому в районі талії ледве сходилися; крізь нижню частину сорочки ко¬льору хакі випирав волохатий живіт, зате плечі провалювались, і рукав починався на середині біцепса. Та найбільше вражала голова. Сплюс¬нута й витягнута, звіддаля вона нагадувала «дзьобате»фицарське за¬брало. Лоб, плескатий ніс і підборіддя лежали на одній скісній лінії під кутом 45°до горизонталі. Через це макітра виглядала сплющеною і зда¬валася постійно закинутою назад, а вуха були на одному рівні з гострим виступом нижньої щелепи. За винятком чорних жмутків над вухами й на зашийку, недоросток не мав волосся. Сорочку підперізував широкий шкіряний пояс, до якого кріпилася кобура з автоматичним пістолетом «Sig-Sauer», довгий ніж із визубнями і дві осколкові гранати.

Коротун підскочив до полонених. Зблизька проступили інші ґанджі: заломисті пальці, почорнілі зуби, що скидалися на прогнилі пенькп, по-ведмежому завернуті ступні. Навіть накачані передпліччя, що свід¬чили про немалу фізичну силу пігмея, виглядали недоречними, бута¬форськими на його тілі. Щось конкретно зсунулося підчас його утроб¬ного розвитку, Боженька дав маху, не до ладу склеївши хромосоми, і пігмей це усвідомлював. Розуміння читалося в його очах — мигот ливих, глибоко втоплених в очницях плямках кольору міцної кави, за свавіллям і скаженістю котрих таїлися гори розмаїтих комплексів.

Карлик віддав наказ іспанською, і один із перуанців узявся нишпо рити у принесених наплічниках бранців. По тому тицьнув пальцем па ногу Семена і щось спитав. Інший конвоїр, розводячи руками, замо лотив язиком: певно, розказував, що вони до того не мають стосунку. На Сатомі погляд куцана затримався — очі затягло хіттю. Він обли зав губи, демонстративно схопився за пах, після чого забулькотів дур куватим сміхом і штовхнув долонею голову Грема. Американець леді, не впав, викликавши вибух грубого реготу в решти перуанців.

Закінчивши патрати рюкзаки, конвоїр передав пласкоголовому чо тири паспорти.

Коротун постійно рухався. Запихав руки в кишені, витягав їх назад, крутив головою, гріб п’ятою землю, тицявся з боку в бік, по-мавпячому шкрібся. Саме через це Левко не зразу помітив, що у пласкоголово- го постійно смикалася нижня повіка на лівому оці. Здавалося, він

намагався підморгнути, але у бідолахи ніяк не виходило. «Якщо цей тип тут головний, — подумав хлопець, — нам гайки.,.»

Левко силкувався осягнути, хто ці люди. Загін повстанців? Мало-ймовірно. Для чого повстанцям лабораторія з робочими станціями і лаборанти у стерильних халатах? Навряд чи у звичайних бунтарів на-береться достатньо грошей, щоб тримати у робочому стані вертоліт. Може, наркоторговці? Вирощують коку, роблять кокаїн і переправ¬ляють його до Мексики чи США? Теж навряд...

За секунду до того, як побачити сивочолого, Левко подумав, що ліпше ці хлопці були б повстанцями. Бо наркоторговці живими їх точ¬но не випустять.

Із дальнього кінця тераси, широко розмахуючи руками, до бранців прямував високий чоловік. Не перуанець. Білий. На вигляд — іще не старий, років п’ятдесят, може, п’ятдесят п’ять, але вже сивий. Сиви¬на цілком захопила чуприну, залишивши неторкнутою незначну (за¬вширшки у два пальці) смугу, що оббігала потилицю знизу. На сиво- чолому були потерті сині джинси, дешеві кросівки і футболка зі стилізованим під графіті афоризмом Джорджа Карліна: «The planet is fine, the people are fucked»1. Він був одягнутий невимушено, майже недбало; схожим чином одягався Стів Джобс. Загалом здавався при¬ємним! можливо, дещо незграбним і сухуватим, але симпатичним.

Ніякої зброї на ньому не було. Попри це Левко зустрічав сивочо¬лого з осторогою, не даючи надії передчасно розгорітися.

—Чого вони на колінах? — наблизившися, спитав чоловік. Ви мова — американська, спокійна й ненапружена.

Плоскоголовий карлик «моргнув» і подав знак. Двоє перуанців ки-нулись до хлопців, поставили їх на ноги, а потім акуратно посадили на траву.

—Ви говорите англійською?

Хлопці закивали.

—Де їх знайшли? — кинув чоловік через плече.

Хтось із вартових відповів. Сивочолий невдоволено мотнув голо* вою. По тому він довго мовчав, задивившись у небо над терасою.

Левко тихцем вивчав його, поволі усвідомлюючи, що сподіватись їм нема на що. Про це свідчили очі чоловіка. Вони безповоротно псу вали враження від нібито приязного лиця. Безбарвні, водянисто-мо торошні, з проникливими закляклими зіницями, котрі, немов дві аи трацитові скалки, прорізалися крізь очні яблука.

1 3 планетою усе гаразд, то люди в повній дуні (англ.).

Здалося, минула вічність, перш ніж він заговорив.

—Добрий день, пані... — чоловік награно вклонився Сатомі, — ...і панове. — Хлопці удостоїлися лише погляду. — Радий вітати вас у надрах цитаделі, котра колись давним-давно — набагато давніше, ніж можуть уявити собі більшість сучасних істориків, — була центром могутньої цивілізації... — Він звів голову, заклав руки за спину і за¬мріяно поводив очима по терасі. — Чудовий день, чи не так? — Ви- цвілі очі опустилися. — Сонце. Приязний вітерець. І комарі не до¬кучають... Велика рідкість. Правда, мої друзі? — Він дивився на полонених, але відповідей не чекав. Він грав, проте не на публіку, грав сам для себе, упиваючися власними жестами і власним імпро¬візованим монологом. Сивочолий був одним із тих самозакоханих, хоч і (ніде правди діти) геніальних мерзотників, котрі знають ціну показ¬ним учинкам. Левку чомусь спав на думку ексцентричний португаль¬ський футбольний тренер Жозе Моурінью. Такий самий зверхній, за¬розумілий і... харизматичний. Вони навіть зовні схожі. — Я страшенно перепрошую, друзі, що забираю ваш дорогоцінний час. Мені прикро через те, що затримую вас, не даючи насолоджуватися красою джун¬глів такої прекрасної днини. Я не мав на меті відволікати вас від тих милих дурниць, якими ви займались у тропічному лісі. — Тут він по¬косився на ногу Семена. — Чесно. Але так уже склалося, що наші шляхи перетнулись, і я попрохав привести вас сюди, оскільки хочу по¬чути відповідь на одне... дуже... просте... запитання... — Останні слова пін чеканив неначе пресом.

Чоловік подивився собі під ноги, поворушив губами, пройшовся кіль¬ка кроків в один бік, повернувся назад. Вирішивши, що витримав до¬статню паузу, він схилився над Левком (сприйнявши його за головно¬го) і, не розчепивши долонь, прокричав простісінько хлопцю в обличчя:

—ВИ ХТО, БЛЯДЬ, ТАКІ?!

Левко спостерігав, як просто над його носом губи чоловіка витяг-нулись у тонкі риски, оголивши пожовтілі відвіку зуби. Зуби були не-рівними, але щільними, і — на диво — з рота не поперло неприєм¬ним запахом. Сивочолий слідкував за собою.

Левко закрутив головою, шукаючи підтримки. Зачепив поглядом Семена.

—Сьома, что дєлать? — заговорив російською.

—Ей! Дивись! Дивись! — схопився карлик, побачивши, що поло¬нені перемовляються незнайомою йому мовою. — Не дозволяй їм!

• Предыдущая
• 68/151
• Следующая