Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 69

• Предыдущая
• 69/151
• Следующая

Плоскоголовий рвонув уперед, наміряючися зацідити Левку в пи¬сок. Він говорив англійською з нестерпним акцентом.

—Нехай порадяться, —жестом спинив його чоловік.

Невдоволено випнувши щелепу, коротун відступив.

Росіянин ворухнувся, намагаючись послабити пута і разом з тим не рухати ногу:

—Розказуй усе як є.

—Ти певен?

—Що це змінить, Лео? Для чого нам вигадувати?

—Добре.

Левко стул ив рота, перевівши погляд на сивочолого. Той незворуш¬но чекав, зігнувши пальці на лівій руці і вивчаючи нігті. Черговий гіпер-болізований сценічний жест. Недоросток хмурився за його спиною.

Левко довго збирався з думками. Поняття не мав, з Чого почати. В останню мить йому’перешкодив Сьома, обізвавшися своїм фірмо¬вим «я-знаю-що-кажу» тоном (російською):

Тільки не розповідай їм про Яна.

—Чому? —Українець звів брови, намагаючись осягнути, Що б цс могло значити, і тієї ж миті високий чоловік підступив до нього.

—Нізащо не згадуй про Яна, — жорстко відкарбував Семен.

—Гаразд. Поговорили і досить, —- урвав їх сивочолий. -— Почне-мо заново, згода?— Він схилив голову і вдавано приязно підморгнув Левку. — Моє ім’я Джейсон Х’юз-Коулман, я археолог, підприємець

іекспериментатор. Паспорт у мене американський, хоча сам вважаю себе громадянином світу. — Чоловік звів брови і розвів долоні, пока¬зуючи: ось я весь перед вами — бачите, який чесний.

Левко задумався, що означає «експериментатор» — над чим він експериментує? — проте спитати не відважився. А ще йому не спо-добалося, що сивочолий відкрито назвав своє ім’я. Хорошого в тому було мало. Не опускаючи рук, Джейсон зробив півоберта вліво:

—А ось мій компаньйон — містер Амаро Kiene. Він перуанець, хоча, як видно з його імені, має кечуанське1 коріння. Ви вже мали при-ємність із ним поспілкуватися.

Чоловік, наче диригент, змахнув рукою і наказав:

—Амаро, посміхнись нашим гостям.

На юродивому лиці перуанця не ворухнувся жоден м’яз. Джейсон не звернув на це уваги і продовжив:

А тепер, мої друзі, я повторюю своє запитання: хто... ви... такі?

1. Кечуа – індіанський народ, то живе у Південній Америці, чисельність —- 25 мли. Є культурним спадкоємцем держави інків Тауантінсуйу. Кечуа складають 47 %населення в сучасному Перу.

Левко перелякано кліпав очима. Ініціативу вирішив перехопити ІСемен:

— Джейсоне, ми не хочемо проблем. Ми вже збиралисяійти геть Із лісу. І якби не...—

SHUT

UPU!1 — заричав сивочолий. — Я не до тебе звертався, ииблядку! Я наказав, щоб говорив він. — Джейсон тицьнув пальцем на Левка. — Чого ти. взагалі розкриваєш свого брудного рота?! Сука, ^ти що собі думаєш? Якщо ти хоч перднеш без мого дозволу, я зламаю Ьгобі другу ногу! Тй хочеш, щоб тобі поламали другу ногу, шмаркачу?Сьома змовчав, відвівши погляд.

— Я не чую?!

Левко збагнув, що помилився. Передним не самозакоханий геній. ІПсихічні проблеми цього типа не обмежуються однією лише манією ьвєличі.

- Н-ні, — промимрив Семен,

— Відповідати слід «ні, сер»! Ні, сер.

— Що «ні, се-е-ер»?

— Ні, сер, я не хочу, щоб мені ламали другу ногу.

Обличчя Джейсона розслабилось. Він посміхнувся, fc-’- От і прекрасно. Але раптом передумаєш — звертайся, я завжди ідо твоїх послуг. — Лице знову скам’яніло. Чоловік повернувся до Лев- I к;і, одночасно випростуючи ліву руку до Амаро (коротун вклав у неї кпаспорти): — Говори.

Українець облизав губи (забита щока паленіла, мов ядерний реак- I тоді якомога спокійніше почав:

Мене звати Лео Бартош, я українець, здобуваю ступінь магі¬стра у Королівському технологічному інституті, скорочено — КТН, це І у Стокгольмі, Швеція.

— Магістра чого? — Сивочолий переглядав документи.

— Інженерії. Masterof Science in Engineering.

Не підводячи очей від паспортів, Джейсон кивнув.

— А цей?

Це мій товариш — Семен Твардовський, він росіянин, він та-КОЖ навчається у КТН.

Росіянин? — Чоловік труснув синім документом,із написом i^Union Europeenne/Republique Francaise».

«От чорт!»

ЗАТКНИСЬ (англ.).

—Він живе у Франції... жив тобто, бо зараз живе у Швеції... а... але його батьки...

—Не бреши мені, українцю.

—Я кажу правду, ви ж бачите по прізвищу. Він — росіянин.

—Гаразд. Далі.

—Дівчина — японка, звуть Сатомі, вона .навчається на одному де¬партаменті зі мною. А це — Ґрем Келлі, ваш співвітчизник... тобто він теж із США. Грем... е... — було важко у двох словах передати історію мулата, — він викладає американську в спеціалізованій школі у Сток¬гольмі.

Джейсон нахилився і простягнув Ґремові руку:

—Здоров був, земляче! — Пауза. — Хелоу, фелла! Ти чого це не подаєш мені руку?

Мулат затремтів.

—У нас руки зв’язані, — проторохтів Левко.

Не прибираючи правої руки, сивочолий змахнув лівою кистю.

—Джейсоне, не варто... — незадоволено проскрипів Амаро Кіспе.

—Амаро, не дратуй мене.

Коротун обійшов хлопців і неохоче розрізав пута. Ґрем боязко по-тиснув простягнуту руку. Джейсон зобразив розчулену усмішку, по¬плескав згори по долоні мулата і півголосом спитав, повернувши го¬лову до українця:

—Що ви робите у моїй цитаделі?

Левко розгубився.

—Ем... нічого.

—Нічого?! — Брови полізли на лоба, кутики рота холерично за¬смикалися. — Хочеш сказати, що ви пропливли триста кілометрів по річці Такуатіману і продерлися ще п’ятдесят крізь Мадре-де-Діос, най більш тривкі джунглі на планеті, просто від нічого робити? — Губи Джейсона витяглись, як у Скруджа. Він набув кумедного, ба навіть придуркуватого вигляду, а тоді рвучко повернувся до плоскоголово¬го: — Амаро, зламай Семену другу ногу.

—Ні! Ні-і! — заволав Левко. — Не треба! Ми шукали Паїтігі!

—Ва-а-а-ау... — протягнув Джейсон. — Не поспішай, Амаро. Ти бачиш: студентики прийшли підготовленими. Вони навіть знають, як називається моя Твердиня.

Левко важко дихав. По щоках збігали сльози. Він уже не знав, чи то через біль, чи від страху. Він не міг повірити, що таке відбу вається з ним. Семен отупіло телющився в землю. Росіянин уже прощався з життям.

— Звідки ви дізналися про Паїтіті?

Думки злиплись у Левка в голові, він не міг одним реченням розповісти про те, з чого виникла задумка їхньої триклятої подорожі. Хло-

пець тихо хлипав і морщив лоба, розуміючи, що не варто затягувати з відповіддю.

Цього разу сивочолий не став заводитись.

— Гаразд, зекономлю трохи часу, спитаю інакше. Хто всучив вам ось це? — Джейсон дістав із кишені оригінал старої карти і легень-

ко ляснув українця по носі. Усі, крім Левка, вражено витріщились на папірець. — Ми почули про Паїтіті від шведського художника, — нарешті

спромігся вичавити з себе українець. — Це він намалював карту.

ї —Художника? — Ну, він назвався художником,

— І звали цього художника...

і— ...Гуннар Іверс.

Чоловік ніяк не відреагував на ім’я. Він знав про Ґуннара і хотів лиш упевнитись, що Левко не водить його за носа. Зате Амаро багатозначно хмикнув.

—Чудово. У вас є ще копії?

—Так, дві. — Цього разу хлопець відповів без заминки.

—Я можу дізнатись, де вони, Лео?

—Одною підтерся Семен. — Українець чекав, що Джейсон розсміється, але чоловік лишався незворушним. — І викинув. Друга у ме-

не в рюкзаку.

Х’юз-Коулман схопив Левка за підборіддя, повернув лицем до себе. Чоловік і хлопець схрестили погляди.

—Ще копії?

—Ні, — твердо проказав Левко, — більше немає.

Джейсон розслаблено зітхнув, подивився на карту, скуйовдив ру-

кою волосся. Було важко вгадати, що він має на думці. Було неясно,

чи повірив він.

—Якою мовою ви розмовляли? —дружньо (так, наче й не горлав

нещодавно, рвучи рота і бризкаючи слиною) поцікавився сивочолий.

—Е... російською.

‘— Це твоя рідна?

—Ні, моя рідна — українська. Але ми обоє розуміємо російську.

• Предыдущая
• 69/151
• Следующая