Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 71

• Предыдущая
• 71/151
• Следующая

«До якого часу? Поки в Сьоми не зростеться перелом?..»

—А потім?

—Потім я вас відпущу.

LХХХІІ

12 серпня 2012 року. 15:56 [UТС-5]

Паїтіті

Амаро і двоє озброєних автоматами Калашникова перуанців провели Левка, Сьому, Ґрема і Сатомі в підземелля. Вони спустилися двома переходами вниз і потрапили в широкий коридор, з обох боків якого тягнулись входи в темні, схожі на печери приміщення. Коридор бун сяк-так освітлений лампами.

Група пройшла майже в кінець галереї. Карлик зайшов до одної з печер і, пошаривши рукою по стіні ліворуч від входу, ввімкну» світло.

—Ось, — сказав він, пропускаючи хлопців і дівчину всередину.

—Що за діра? — роззираючися, прошепотів Левко.

Приміщення було штучно висічене в суцільній кам’яній брилі, а но

сформоване з граней окремих брил (як інші, бачені хлопцем по доро зі нагору), і, судячи по рівню майстерності, з якою рубали стіни, лю ди, що висікали кімнату, не мали нічого спільного з тими, хто зводим Паїтіті. Місця сколів були жахливо нерівними, у стелі дірки, наче и рівняли динамітом, сама форма приміщення видавалась кричуще не правильною. Над входом під стелею висіла лампа, захищена гратч.і стим забралом. Справа від входу стояли два переносні ліхтарі, на ми гляд подібні до гасових світильників, якими користувалися шахтарі ни початку минулого століття, але при уважнішому ознайомленні стлій ло зрозуміло, що ліхтарі електричні. Проте загалом світла лампи ми стачало.

Вікон у кімнаті не було.

—Це ваше. — Амаро з нарочитою гостинністю обвів кімнату ру кою. — Ваша «нора».

Через нерівності стін і підлоги було важко визначити, яку форму мала «нора» в плані: чи то прямокутник, чи то неправильний багато кутник. Левко на око визначив площу — двадцять п’ять — тридии 11* квадратних метрів, небагато, але їм чотирьом має вистачити. Від /ю лівки до стелі (у найнижчих точках) було чотири метри. Лівіше за ми микачем світла він побачив ряд із чотирьох розеток.

—Нора... це точно, — пробурмотів Сьома.

—Вам зараз принесуть матраци й подушки, на яких спатимете. — Левко бачив, як сіпається око Амаро. — Біотуалети далі по коридо¬ру, в самому кінці. Там є й душ. Можете хлюпатися скільки влізе, во¬ди у нас достатньо. — Коротун надприродним чином розривав суть своїх слів з їхнім звучанням: тон і зміст сказаного разюче не пасували іодин одному. Він говорив нібито приємні речі, виявляв гостинність, але промовляв слова голосом, від якого мурашки бігли по спині. Тим самим голосом він міг розказувати засудженому до страти, де є туалет і душ, щоб той зміг справити нужду і востаннє помитись перед смер¬тю. — Ліхтарі тут на випадок, якщо зникне централізоване освітлен¬ня, коли трапиться яка біда з генератором нагорі. — Він обвів погля¬дом бранців і, підсміюючися, сказав: — Ну, розташовуйтеся. Скоро прийде лікар і підлатає вас... студентики.

Перуанці вийшли.

Троє хлопців і дівчина не рухались, роззираючись і час від часу лов-лячи розгублені погляди один одного. Печера була похмурою, гнітю-чою і... ворожою. Першим ворухнувся Семен. Хлопець пошкутильгав до стіни і обіперся на неї стіною. — Нора... — ще раз прошепотів росіянин, р «Темниця», — подумав Левко.

‘ — Хоч би вікна прорубали, — промовила Сатомі.

Слова глухо шурхотали в заллятій жовтим світлом порожнечі. Від-луння не було.

Ми зараз далеко від зовнішньої стіни, — припустив Левко, — п і вікон товщиною двадцять метрів світла проходило б не більше, ніж Крізь суцільний мур.

— Я буквально відчуваю, як стіни тиснуть на мене. — Японка ,з острахом обдивлялась стелю.

Невдовзі до «нори» спустились шестеро індіанців-мачігуенга, МО і веро з них принесли по матрацу, двоє тягнули оберемок подушок сумнівної чистоти. їх ескортував озброєний перуанець, одночасно показуючи дорогу. Не виявивши зацікавлення, індіанці скинули но¬шу посеред кімнати і забрались геть. Перуанець ліниво поплівся за ними.

Левко і Ґрем розібрали принесені матраци. З двох спорудили по¬добу дивану, інші три склали біля стіни, наваливши на них подушок. І її »всідалися (Сьома вмостився на «диван»),

Сатомі діставала колючку з вуха мулата, коли до приміщення зазирнув приємний на вигляд чоловік років сорока в шортах і футбол¬ці і підірваними рукавами. Поставивши біля ніг прозору упаковку

з шістьма півторалітровими пляшками з водою, він постукав кула¬ком по кам’яному одвірку. Звуку з того не вийшло ніякого, але при¬наймні чоловік зобразив, що дотримується правил пристойності.

—Хелло! Дозволите зайти?

Ніхто не відповів. Чемно почекавши секунду-півтори, незнайомеш. вступив до «нори».

—Щось мені підказує, що вам потрібна моя допомога.

Побачивши чималу сумку з червоним хрестом на тлі білого кола,

що висіла на шлейці, перекинута через праве плече чоловіка, Левко здогадався, що перед ними той, кого Джейсон назвав Ірландцем.

—Мене звати Мел Барр, я лікар. Я приніс вам трохи води, а ще...

о-о-о... — Чоловік присвиснув, і цей свист стосувався Сьоми. Пов’язка на нозі росіянина частково розповзлася, відкривши страхітливу під пухлину. Мел скрушно похитав головою.

Сатомі не знати чого схлипнула.

—Ірландець? — обізвався Левко.

Чоловік, що вже починав лисіти і помалу запливав жирком черо.ч малорухливий спосіб життя, підштовхнув до центру приміщення упа ковку з пляшками, а сам сів навпочіпки біля Семена.

—Так, Ірландець. Якщо вам так легше, називайте мене Ірланд цем. — Не торкаючись, Мел роздивлявся розпухлу литку. Вдру ге покрутив головою з боку в бік. — Кепські справи, друже. Кічі ські... Я спочатку підлатаю твоїх приятелів, а тоді займусь тобою Потерпи.

Розкривши сумку з медикаментами, лікар моторно й вправно об робив і перев’язав (де це було необхідно) рани хлопців і дівчини, по реконався, що в Левка не зламана щелепа, дав усім по дві табло ткн аспірину і ще якесь легке знеболювальне. По тому піднявся і промо вив, дивлячись на Сьому:

—Старайся не рухатись. Мені знадобиться півгодини, щоб усе під готувати, і потім я повернусь.

І зник у коридорі.

Хвилин п’ять хлопці мовчали. Левко рухав м’язами обличчя, аги нав і розгинав руки, намагаючись позбавитись сверблячки продсмін фікованої шкіри навколо ран.

—Він сказав неправду, ;— порушив мовчанку Сьома.

—Ти про Ірландця? — повернув голову Левко.

—Ні, — заперечив росіянин, — я про посивілого «комедіанти- з тераси — Джейсона.

—Не розумію тебе.

—Нас не відпустять. — Сьома скривив губи. — Подивись на це. — Показав долонею на литку. — Пройде щонайменше п’ять мі¬сяців, поки я зможу ходити. За цей час наші батьки здіймуть тривогу. Нас шукатимуть. Сумніваюсь, що знайдуть, адже навіть ті, хто знає, томи поперлись у джунглі, не зможуть зайти так далеко.

—До чого ти хилиш?

— Чувак, ці люди переймаються конспірацією. Невже ти гадаєш, що нас відпустять через п’ять місяців? Ти не думав, що розповідати¬меш батькам після повернення? Казочки, як ми заблукали у тропіч¬ному лісі? Так чи інакше, нам доведеться розповісти, де ми тинялися, у що втрапили. А ці хлопці, Лео, — Семен ткнув пальцем угору, ма¬ючи на увазі верхню терасу і всіх, хто на ній, — не настільки дурні, щоб не усвідомлювати: неможливо вигадати історію, котра правдопо¬дібно покриє довбаних п’ять місяців. Якби нас збирались відпускати, то вже повантажили б у вертоліт і відвезли в Куско. Це півтори годи¬ни льоту, не більше. Але цього не буде, бо Джейсон і К° страшенно бо¬яться, щоб їх не викрили.

— Але ж нас не вбили і навіть намагаються підлікувати, — запе¬речив українець.

і Сьома скептично хмикнув і знизав плечима.

—Про що ви говорите? — забурчав Грем. — Так, наче у нас є ва¬ріанти для дій. Ми в полоні і цілковито від них залежимо.

Росіянин парирував, не задумуючись:

—Варіанти завжди є. Ми маємо стати для них потрібними.

З коридору долинуло тупотіння. Хлопці позакривали роти, ро¬зуміючи, що то не може бути Мел Барр, оскільки лікар щойно їх поки нув.

У вхідному отворі вирішувались три силуети. Перуанці. Ті ж самі, піп конвоювали їх з нижніх рівнів Твердині на верхню терасу. Вони принесли наплічники і частину спорядження, мовчки поскладавши все у проході.

• Предыдущая
• 71/151
• Следующая