Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 72

• Предыдущая
• 72/151
• Следующая

Щойно вартові пішли, Левко, Ґрем і Сатомі кинулись передивля- інгі> речі.

-Ну що там? — нетерпляче витягував шию Семен. — Усе на Місці?

» — Ага, чекай і сподівайся, — буркнув Левко і перерахував: — За¬лишили твій нетбук, весь одяг, спальники, засоби гігієни, навіть те¬лефони, — Хлопець витягнув батарею зі свого «Балтику», — але Пі* і чіт’ок.

-Мій фотоапарат на місці, — додала Сатомі.

—А знімки? — поцікавився українець.

—Що знімки?

—Витерли?

—їх там не було. SD-картка у мене в кишені.

—Добре, тримай при собі. — Левко продовжив інвентариза-цію: — Лишили дещо з аптечки, зате забрали ножі, сокирку, ліхтарі, намет...

—Намет ми лишили в таборі, — підказав Грем.

—А, точно. Забув... Немає також газового балончика, GPS-наві- гатора і... паспортів.

Порившись у відділенні для паперів свого рюкзака, американець докинув:

—Авіаквитки теж відібрали.

—Знайшов проблему, — форкнув Левко, — у мене збереглись копії всіх квитків на флешці. — Хлопець поплескав себе по кишені, де лежав чорний USB-диск «Kingston», з яким ніколи не розлучав¬ся. — Проблема — дістатися туди, де ми зможемо ними скориста¬тися.

-— Є щось, що можна використати як зброю? — несподівано по-цікавилася Сатомі.

Ґрем і Левко озирнули безладно накидану в проході купу речей і спорядження.

—Нічого...

Підготовка Ірландця зайняла більше часу, ніж він розраховуван. Лікар повернувся до «нори» через сорок хвилин, принісши з собою каструлю з гіпсовим розчином, кілька мотків бинтів, хірургічні іж.тру менти і сталеві шини. Вколовши Семену знеболювальне, Мел Барр вправив кістку і почав накладати справжній гіпс. Лице Ірландця при цьому лишалось кислим і невдоволеним.

—Перелом важкий, — з вибачливими нотками промовляв він до Сьоми. — Тобі слід було б зробити рентген, гарно порівняти кістку, вкрутити штифти, але це складна операція, і в тих умовах, що я маю, виконати її неможливо. Такі тут правила: хай що сталось, вирішуємо все самі. — Закусивши губу, Сьома пихтів, зі скам’янілою маскою від чаю спостерігаючи за роботою Ірландця. — Я зроблю все, що можу Кістка зростеться, не переживай, але, боюсь, нога лишиться кривою і перелом нагадуватиме про себе болем до самої старості.

За чверть до шостої гіпс був готовий.

-Я бачив, у вас є аптечка. Маєте якесь знеболювальне?

Кетанов», — кволо промовив росіянин.

—Тиждень можеш приймати одну-дві таблетки на день. Якщо за¬кінчиться, скажеш, я принесу «Новрил», але більше десяти днів не даватиму — наркоманів нам тут не треба. І нікуди сьогодні не ходи. Нехай твої друзі принесуть вечерю сюди.

—Дякую, — витиснув Семен.

—Було б за що дякувати. — Мел Барр обернувся до Ґрема і Лев¬ка. — Маю кілька слів до вас... до вас усіх. їх просив передати містер X’юз-Коулман.

—О’кей, — безбарвно промовив Лео.

—Навряд чи ви в захваті від свого помешкання. — Чоловік обвів [рукою «нору». — І я вас розумію. А тому вам люб’язно дозволили І,вільно пересуватись по Паїтіті за умови, що ви надягнете на зап’ястки |ось це. — Барр видобув з сумки чотири браслети з випуклими синіми [лампочками. Півсферичні індикатори були неактивними.

— Що це? — спитала Сатомі.

— Радіомаяки, що посилають безперервні короткохвильові сигна-ли, відмічаючи ваше місцезнаходження на загальному радарі. Вони

-:у всіх. — Ірландець, труснувши долонею, продемонстрував ліву ру¬ку: зап’ястя обжимав такий самий браслет, тільки лампочка блимала якось особливо (світло не зникало й появлялося, воно «висихало», ІЗіущуючись до туманного густо-синього, після чого розгоралось до сліпуче блакитного кольору). — Це задля вашої ж безпеки, к «У нас є вибір?» — зміркував Левко. А ще лікар казав неправду. Українець пам’ятав, що у гевалів із американськими штурмовими І шштівками браслетів не було. Як і у Джейсона.

— Ми справді зможемо йти куди заманеться? — примружив око хлопець.

Так.

Левко першим простягнув праву руку. Мел начепив браслет на чіГиеток і застібнув замок. Тієї ж миті лампочка спалахнула. Секунд йн ять вона горіла рівним синім світлом, після чого стала пульсувати, ни І га, що на руці Ірландця. Забравши руку, українець оглянув брас- /ір і Защіпка нагадувала замок на наручниках. Сумнівно, що її вдасть- р розстебнути без спеціального ключа.

Грем, Сатомі і Семен без нарікань дозволили надягнути на себе браслети.

и- Чудово, — закінчивши, Мел Барр холодно всміхнувся, — про- те є одне обмеження стосовно вашого пересування по Паїтіті.

Чувак, ти передбачуваний, як жарти у містера Біна», — скрипнув зубами Левко.

Більшість коридорів всередині споруди освітлюються стаціо-нарними джерелами світла, як, скажімо, ось ця галерея, -**? Чоловік махнув рукою за спину, вказуючи на вихід з «нори».: — Однак у під-земеллі під нами, набагато нижче за житлові приміщення, склади й ла-бораторії, є ходи, що обладнані сенсорами руху. Світло в них вмика-ється лише тоді і лише там, де є рух. Більшість часу коридор огорнутий темрявою, і тільки тоді,, коли хтось вступить у галерею, автоматично вмикається світло. Так ось, вам суворо забороняється заходити в та¬кі галереї і наближатись до приміщень, у які вони ведуть.Це наказ; Джейсона, і він попросив наголосити, що за його порушення ви буде* те жорстоко покарані. — Лікар перевів подих. — Це зрозуміло?

Замість відповісти Левко виплюнув чергове запитання:

Чи можемо ми виходити за межі Паїтіті і якщо так, то наскільки далеко?

—Якщо дотримуватиметеся згаданого обмеження, то ніколи іш досягнете найнижчих рівнів, а значить, не зможете вийти до лісу.

—Це означає, що вибиратися за межі Паїтіті нам забороненої

—На жаль, так.

Я зрозумів.

Ірландець кивнув і підвівся.

—І ще дещо...

Хлопці й дівчина звели очі.

—Ви вже зустрічалися зі «службою безпеки» містера Х’иш Коулмана? — Промовляючи «служба безпеки», Ірландець зобразив пальцями лапки.

: — Хто це? — насупив брови Сьома.

—Род, Луїс, Роджер і Боб — чотири гевали, озброєні до зубів. Ми іронічно називаємо їх службою безпеки чи цереушниками, і (М Джейсон кличе хлопців «стрільцями», Мел Барр вишкірився, і як у кіно про ковбоїв. — А тоді різко посерйознішав: — Іноді корчать із себе туполобих качків, але насправді такими не є. ОоЯ’Щ гайтесьїх, будьте з ними дуже обережні... — Чоловік обвів сту;и^Н поглядом, зупинившись на обличчі кожного. — І це не наказ Л/ИЦВ сона, це порада особисто від мене. Пропоную вам її запам’ятпті^И ви тут надовго.

Щойно лікареві кроки стихли в глибині галереї, Сьома повернувся до Левка:

—Я тобі казав: нас не відпустять! — Дивно було чути, наскільки розмаїту гаму звуків видавав росіянин крізь стиснуті зуби і майже не розтуляючи губ.

Лео ПОДИВИВСЯ на товариша і несподівано для самого себе про¬казав:

- Я бачив письмена.

— Що? Сьома не знав, чому дивуватись більше: почутому від ‘Левка чи разючій, просто вбивчій переміні теми.

—По дорозі, поки нас тягли нагору, я бачив письмена на стінах, ауннар мав рацію: ці хлопці — які вибехкали оце все — вони мали

Власну писемність.

LXXXIII

13 серпня 2012 року. 12:18 [UTC—5]

Паїтіті

Знайпершого дня Левко заходився шукати способи для втечі. Грем, побачивши, куди спрямований погляд українця, підійшов до Левка і мовив:

— Це «Eurocopter EC 120 Colibri».

Лео окинув американця зневажливим поглядом:

— Звідки ти знаєш? і — Я літав на такому, — заявив мулат. — В «Helicopter Academy» Едва основних типи тренувальних вертольотів: «Robinson R44»1 і І «іEC 120 Colibri». ft Вони стояли біля намету-їдальні за півсотні метрів від вертольота. Iі — Він долетить до гір? До Кус ко? it Мулат довго думав перед тим, як відповісти:Якщо бак заповнений хоча б наполовину — так. ’

[— Тй кажеш, що літав на такому. Значить, ти зможеш підняти його у повітря?

Ґрем здригнувся, вирячившись на українця:

Що ти задумав?!

Я поставив запитання, Ґреме: чи зможеш підняти «Colibri » в по-вітря, якщо випаде така нагода?

• Предыдущая
• 72/151
• Следующая