Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 74

• Предыдущая
• 74/151
• Следующая

Десь через тридцять кроків кбридор вирівнявся і поширшав. І в са-мому кінці росіянин побачив чорноту.

Від несподіванки Сьома прикусив язика і спинився. Якщо там чер-говий глухий кут, то він мав би бачити стіну. А він не бачив нічого. Світлова сфера тягнулася вздовж коридору і... розчинялася в мороці, ;і якого тягнуло холодом.

Нерви знов пришпорили серце, проте цього разу Семен вирішив не звертати на стукіт у грудях уваги. Стуливши губи (ліва рука на костурі, права стискає об’єктив фотоапарата), хлопець повільно посунув уперед. Підступивши до розмитої межі світла й темряви, Сьома вп’явся очима в чорноту. Він відчував, що коридор продо¬вжується, проте реально не бачив нічого. А що як там, у мороці, глибокий колодязь посеред шляху? Хлопець виставив руку і пома¬хав долонею.

Нічого. Світло не ввімкнулося.

Відпустивши «ІЧікоп», присів, намацав пальцями камінець і по-жбурив його у пітьму. З чорноти надійшло сухе постукування: камін-чик, відбиваючись, пострибав по галереї.

Все, як і було, — темрява.

і тоді, відважившись, Сьома рушив уперед.

На третьому кроці над головою тихо клацнуло і простір на три ме¬три спереду і ззаду затопило яскравим світлом лампи, підвішеної під стелю просто посередині коридору.

—ГА! — попри те що готував себе до цього, Семен не стримався: з рота вивалився безформний вигук. Інстинктивно, не осягаючи, що робить, хлопець метнувся до стіни, притисся до неї тремтячим тілом. Світло...

( вмикається лише тоді і там, де є рух...)

...було яскравим, примушуючи Сьому підсліпувато мружитись. Він крутнув головою, очікуючи, що з’являться перуанці або хтось зі «служби безпеки» Джейсона і його схоплять, а потім катуватимуть, але через кілька секунд, тихо клацнувши, датчик руху вимкнув лампу, Росіянина огорнула пітьма.

«Я дійшов! Я в забороненій зоні!» Думка збадьорила (хоча страху не поменшало). Відштовхнувшися правицею від стіни (клац! — новий спалах), хлопець закрокував уперед. Повітря стало сухішим і суттєво прохолоднішим. Коридор, не петляючи, похило йшов униз.

Клац! Світло. Клац! Темрява... Клац! Світло. Клац! Темрява...

Клац... Клац... Клац... Сьома рухався у бульбашці світла, що ривка¬ми посувалась по галереї, наче хом’як у пластиковій сфері для бігу. «Цікаво, я досі в Паїтіті чи цей хід уже під землею?»— Він уявлення не мав, наскільки глибоко спустився.

Стіни коридору були ідеально рівними, лише де-не-де траплялись непомітні сірі риски, що вказували на стики між мегалітами. Сьома вів по стіні долонею, таким чином борючись із панікою, що клубком підтискала горло щоразу, коли зникало світло і весь коридор — і зза¬ду, й попереду — занурювався в темряву. Коли праворуч вигулькнув прямокутний вхід у якесь приміщення і під рукою виявилась порож¬неча, Сьома заточився і ледь не впав у той хідник.

Відновивши рівновагу, він зайшов досередини. За звичкою пошукав вимикач зліва на стіні й незмірно здивувався, відчувши його під пальця¬ми. За формою той був такий самий, як і в їхній «норі». Хлопець натис¬нув, і по приміщенню поширилось тихе дзижчання. По всьому об’єму спа¬лахували фіолетові вогники. Сьомі скрутило подих. Замість очікуваного верхнього освітлення ввімкнулось підсвічування десятків — та де там! — сотень відкритих металевих шаф. Приміщення сповнилось фантастично¬го бузкового світла. Вражали розміри кімнати: в довжину вона витягну¬лась метрів на десять-дванадцять, в ширину мала не менше за сім. Уся площа була тісно заставлена стелажами (у кожному — по п’ять полиць, обладнаних лампами, що випромінювали розсіяне фіалкове світіння).

— Ого... — прошепотів росіянин.

Він наче потрапив на знімальний майданчик підчас зйомок фантас-1 тичного фільму.

Сьома підійшов до найближчої шафки і здивовано звів брови: на всіх полицях лежали акуратно викладені в ряд... камені. Звичайність-

кі шматки граніту з вкрапленнями кварцу та інших мінералів. До кож¬ного уламку капроновою ниткою кріпилась картонна бирка.

Хлопець узяв до рук шматок завбільшки з людське серце, гладень- кий з одного боку і зернистий, пришерхлий з іншого. Покрутив, зва¬жив на долоні. Насамкінець навіть понюхав. Камінь як камінь — ні¬чого особливого. Тоді зиркнув на бирку. Знизавши плечима, поклав зразок на місце.

Обійшовши кілька стелажів, Семен вимкнув світло і залишив «фі¬олетову» кімнату. Нічого, крім вичищених і пронумерованих уламків, у пій не було.

Наступне приміщення розташовувалось на три метри далі з лівої сторони коридору. На” відміну від складу зі стелажами, вхід у цю кім¬нату грубо видовбали в монолітній стіні: у гранітній товщі залишились к;шали від свердел, за допомогою яких пробурювали отвори для за¬кладання вибухівки, а також сліди від інструментів, якими сколювали породу, розширяючи прохід.

Гарячково водячи очима, Сьома пірнув у горбкуватий прохід. Під ногами зашаруділо: пил, пісок, дрібне каміння. Потягнувся рукою ліворуч, провів по стіні і на одному з виступів знайшов недбало за¬кріплений вимикач. Переставив його у положення «увімкнуто». На¬горі скрипнуло, чотири продовгуваті кварцові лампи заблимали, роз- жарюючися; три зразу згасли, і тільки одна продовжила блимати, ніби роздумуючи, вмикатися їй чи ні. Хоча навіть такого миготливо- непевного джерела світла вистачило, щоб Сьома побачив, що в тем¬ряві за кілька кроків від нього хтось стоїть. Якийсь гігант не менше

чотирьох метрів у висоту вилупився на нього моторошно порожніми 1 зіницями.

Хлопець вереснув, проте звук, що линув з горлянки, вмить урвав-Я ся: його заблокувало серце, яке вскочило‘просто до рота і затріпотРИ ло, перекривши доступ повітрю. Сьома вдруге за останні дві хвилини а видав горлянкою щось недоступне розумінню: закоротке для перел^Н каного репету і задовге для зойку. Він відстрибнув, перечепився черея І поріг і гепнувся куприком об долівку, почувши, як хруснули хребців і глухо стукнувся об камінь гіпс. Так він і застиг: гепа в коридорі, сту^И ні ще в кімнаті.

«Не вистачало тільки зламати хребет!»

Проковтнувши серце і нарешті хапнувши повітря, Сьома зауважи|^И що силует гіганта якийсь... плаский. Надто плаский, щоб належати живому створінню. Наступної миті лампа розгорілась, і Семен ахнуц 1 (одночасно від полегшення і від захвату... більшою мірою, певно| від 1 захвату), усвідомивши, що злякався барельєфу, висіченого на прямо*И кутній плиті висотою п’ять з лишком метрів. Захват викликав не розЯ мір плити, яка спиралась на стіну кімнати, а матеріал, з якого вона І зроблена.

Золото.

Сьома сидів, відхилившись на випрямлені руки, і витріщався на втричі вище за нього рельєфне зображення, виконане зі щирого золота.

«Ахай мені...» — секунд десять він навіть не пробував розрізнити,« що намальовано на плиті, лиш водив по ній очима, думаючи, як багщШ то людей на цій планеті мали можливість спостерігати стільки жонйИ того металу воднораз.

Росіянин відшукав милицю, звівся на ноги, підступив до плитИш і впізнав малюнок.

—Віракоча, — вражено прошепотів хлопець.

Зображення верховного божества інків траплялося в Перу на кои<Н ному кроці: на одязі, предметах побуту, автентичних прикрасах, суве^И нірах. Всюди той самий малюнок: бородатий чоловіку латах, що стисД кає в руках чи то стріли з пташиними головами, чи то громовиці. ЦяЯ ілюстрація без змін проходить через усі культури, що населяли захіЯ Південної Америки до прибуття іспанців.

Сьома замислився. Звідки тут цей барельєф? Невже від інків? На*Я вряд. Скоріше інки (як і ті, хто населяв долину Куско та пустелю СеЯ чуру до них) перейняли віру в бога Сонця, а з неї і «трафаретне» з&Ш браження Віракочі від будівничих Паїтіті. Чи. був він богом узагалі?!

Адже той, хто інкам здавався божеством, для жителів Твердині міг бу¬ти кимось на кшталт інженера вищої кваліфікації.

Від цих питань хлопця охопило холеричне тремтіння.

Однієї лампи не вистачало, щоб освітити всю кімнату (яка не по-ступалась розмірами «фіолетовій»), проте світла було достатньо, щоб Сьома побачив незчисленну кількість інших виробів Із золота, що ва-лялися просто на підлозі. Статуетки, сережки, браслети, ланцюжки* чаші, вироби неясного призначення, що могли належати лише іншій цивілізації, цілковито не схожій на сучасну культуру, все це хао- ітично громадилось у півтемряві зліва від Семена. Деякі кучугури по¬під стінами сягали двометрової висоти.

• Предыдущая
• 74/151
• Следующая