Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 92

• Предыдущая
• 92/151
• Следующая

«Як ми до такого докотились? Через що це? Через Сатомі? — думав Левко. —1 Невже причина в ній? Чи... в мені? — Він не виключав ; такої можливості. Можливо, це свідчило про об’єктивність, та аж ніяк ) не про бажання змінюватись. Левко хотів змінювати ситуацію, а не се¬бе. — Чи це через Джейсона? Про що вони говорили в хатині?» Хло-І пець злився і водночас побоювався Семена через те, що у такий криЯ тичний момент, коли вони мали би згуртуватись і виступити разом проти спільної загрози, їх розвело на світлові роки один від одного. Так,(І саме побоювався, хоча не міг докопатися й з’ясувати, звідкіля взялось’ це бридке почуття, що гарячою струною вібрує між животом і грудьми.1

Мовчанка затягувалася. Семен уже ніби відважився оминути Леве ка, а проте, уявивши, що лягатиме спати і прокидатиметься з ним в од¬ній кімнаті ще багато-багато дні в і постійно бачитиме його мовчазно* докірливі сині очі, передумав і вирішив поговорити просто зараз. її

—Слухай, Лео, я мушу пояснити стосовно вилазок у підземелля ! і того, що я там...

—Допоможи мені, — хрипким голосом обірвав його Левко,: од* ночасно з приятелем вирішивши, що краще припинити гру в менталіШ ні піжмурки.

—Допомогти з чим? — Прохання застукало Сьому зненацькаіЯ З головоломкою, відказав Левко. Семен сторожко зирнув на!

очі співрозмовника, але не побачив навіть тіні насміху. — Ти ж лю-і биш розв’язувати ГОЛОВОЛОМКИ;

—Я не в’їжджаю, Лео.

Українець знизив голос до ледь чутного шепоту, але голови не схи-| ляв, щоб зі сторони ніхто не запідозрив, що вони обговорюють щось] дійсно важливе.

— Мені начхати, про що ви гелгочете з тим сивочолим психом,! я хочу, щоб ти допоміг мені втекти.

.. Семен несильно зблід і смикнув кадиком. Він відвів очі, можливо,! щоб поглянути,,чи їхнщо н^ підслуховує, але швидше за все, не ВИ-.: тримавши загострений погляд Левка.

—- Нувак... — сказав росіянин і затнувся. У голові була каша. І

Лео почекав секунд п’ять, після чого, збагнувши, що Сьома не про-довжуватиме, дістав із кишені зіжмаканий папірець зі схемою.

—Ось тобі вихідні дані: на Паїтіті дев’ятнадцять індіанців, більшість шпортається в надрах Твердині, решта працює на кокаїнових плантаці-ях.

Вони тут найнижча каста. Є шестеро науковців, докторів наук: гео¬лог, хімік, два археологи, здається, історик і хтось на кшталт мовознав¬ця чи спеціаліста по древнім писемностям.

Точно не знаю, бо вони нечасто з’являються на поверхні. Більш-менш на одній сходинці зі вче¬ними в цій ієрархії кухар Марко Молінарі, лікар Мел Барр і пілоти;

Ві¬ктор Шако, Гордон Лі Купер і Джим Ломбарді. Пілоти, я підозрюю, «котуються» трохи вище, бо Віктор — єдиний, хто, крім стрільців; неї носить браслет з локатором. Над усіма ними стоять четверо ґевалів, ко-1 лишні Найманці з приватної компанії «Blackwater», місцева версія ЦРУя вони стежать, щоб ніхто не звалив, не базікав зайвого і не зв’язувався із зовнішнім світом. По суті ці хлопці наділені необмеженою владоКЯ Головний над усіма —Джейсон Х’юз-Коулман. Перуанці На чолі з Кіс<1 пе є чимось на кшталт автономії. Мені здається, вони лише формально підпорядковуються Х’юз-Коулману, хоча, як і інші мешканці Паїтіті, не можуть самовільно покиДати проект, — Сьома уважно слідкував, як Левко водить пальцем по намальованій від руки схемі. — Індіанці пом вний день на роботі, ночують у бараках, що на схід від пірамід. Двоє бій«| ців Кісгіе безупинно — І вдень, і вночі — несуть вахту на верхній терамі сі. Обидва озброєні АКМ. Патрулі змінюють один одного кожні вісім годин: о 12:00 дня, о 20:00 вечора і о 4:00 ранку. Один вартовий пере« буває в східній частині тераси, наглядаючи за спуском у катакомби i(raJ даю, це головне) за радаром. Другий сидить на західній частині •— сто* рожить вертольоти й ангари. Амаро Кіспе, перуанці, що не стоять на-; чатах, стрільці Джейсона й науковці ночують у Твердині. Єдиний, хто! нагорі протягом ночі (крім мачігуенга і вартових), це Джейсон. Він живе в хатині, в якій ти мав приємність побувати. Загалом сорок -фі шісТь чоловік... не рахуючи нас, звісно.

‘ЙР Звідки ти все це знаєш? не зміг стримати подиву Семен. І

1 Я не б’ю байдиКи, поки дехто обтирає павутиння в підземел^ і студіює довідники з фізики.

Ти нарвешся. За нами спостерігають.

Левкб скривився:

Це мені говорить людина, котра, ні з ким не порадившись, по! лізла у катакомби і щойно провела півгодини віч-на-віч із психом, який ‘ тутусім заправляє? ‘

Росіянин прикусив губу:

—О’кей, що ти хочеш від мене?

—Допоможи нейтралізувати їх усіх. ^ Левко ненавидів себе заі благальні нотки, що плакучою скрипкою полискували у голосі. — Весь гарнізон. Хоча б на годину. — Без Сьоми йому не впоратися.

Семен несвідомо замотав головоіо з боку в бік. просто?

Це встигли слова випурхнути з рота, як хлопець уже перебирав у голові варіанти «нейтралізації», розмірено, по-шаховому розкручу¬ючи стратегії набагато ходів уперед.

«ТеореТичнО стрїльщв іперуан- ців можна заблокувати уліі$емелліІ.. вони поза грою.... вчених можна

їм брати до уваги... як і мачігуенга (попри те що каменярі сплять на Тгр.ісі )... якщо вдасться, лишаються двоє вартових і Джейсон...

Джей- який, знову ж таки гіпотетично, може бути відсутнім, скажімо, вдатись у вилазку... в результаті — за інших сприятливих умов _ Миємо лише двох перуанців...»

А потім він згадав дерево з жовтими квітами;

«Дерево. Чорт!»

-Якби це було легко, я б тебе не просив, — проказав українець.

Левко не дурень. Звісно, він петрає не так швидко, як Семен, і три-має в голові значно менше, але все чудово схоплює. Українець усвідом¬лював, що мусить припинити спілкування Семена з Джейсоном, відчу- и.ін, наскільки це небезпечно... загрозливо для них усіх. І заразом

шопець розумів, що єдиний реальний спосіб, яким він може це зроби- ІТИ, — забрати Сьому з Паїтіті.

-Потрібно все гарно зважити, я не можу так зразу щось запропо-нувати, але...

«ДЕРЕВО!»

—Що «але»? — скинув брови Левко, відчуваючи, що його приятель вислизає, немов слизька рибина, що зірвалася з гачку за півметра

ВІД берега.

—Це божевільна затія, і вона... нереальна. — Семен лукавив, йому знадобилось п’ять секунд, що вияснити, що теоретично «погасити» гар-нізон Паїтіті можливо. І не на годину, як просив Левко, а на час достат-ній для підйому в повітря тисячі «Колібрі». — Я не хочу марно обнадію-вати тебе. Ми не зможемо. На Сатомі не варто розраховувати, у мене зламана нога, якщо Грем поратиметься з «Колібрі», тобі, Лео, доведеть-ся самому опікуватись ситуацією на терасі. Якби не мій міг гіпс, ще мож¬на було б, а... г— Хлопець опустив очі, відмовка звучала непереконливо.

Левко розвернувся і, не сказавши ні слова, закрокував геты Семен дивився йому вслід знеохоченим поглядом, дивився з жалем, проте не відчуваючи бажання погукати товариша.

Вони обоє розуміли, що проблема не в зламаній нозі. Сьома не хо¬тів тікати.

C

17 серпня 2012 року. 17:04 [UTC – S]

—Для чого ви мене покликали? — Семен йшов назирці за Джейсо¬ном. На чоловіку досі була брудна футболка.

—Щоб показати ось це. Подумав, ти маєш це знати.

Х’юз-Коулман спинився і підніс ліхтар до стіни коридору. Вони

з Семеном стояли на десять метрів нижче входу в Білу кімнату. Біля лівої стіни.

—Що там?

Хлопець спочатку нічого не побачив. І лиш нахилившись, розріз¬нив багряно-чорні лінії, що проступали на сірій гранітній поверхні,

—Підійди і стань поруч зі мною, — порадив чоловік, — тоді по-бачиш.

Сьома послухався і моментально побачив зображення — все від-разу, цілком. Так наче його намалювали спеціальною фарбою, що стає невидимою, перестаючи відбивати світло, як тільки промені потра-пляють на неї не під прямим кутом.

—Вау, — не зміг погамувати захоплення росіянин. — Що це?

—Це ти мені скажи, — хитро зиркнув Джейсон.

—Я?

—Так. — Чоловік знав, що викарбовано на стіні, але хотів при-мусити Семена думати. Так було краще. Так було потрібно.

• Предыдущая
• 92/151
• Следующая