Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 95

• Предыдущая
• 95/151
• Следующая

—Так, я з вами, — коротко відповів Семен.

—Прекрасно! Давай швидше.

Хлопцю не терпілось поділитись з Гремом. Тобто ділитись йому зовсім не хотілось, він би не дуже бідкався, якби мулат згнив у цих руїнах, але усвідомлював, що тільки американець може підняти гелікоп- і’гр у повітря, а без гвинтокрилої машини він вартував стільки ж, скільки одноногий каліка на позиції центрального форварда у профе¬сійній футбольній команді.

Опустивши голову, Семен понуро дибуляв за Левком.

СIII

18 серпня 2012 року. 07:06 [UТС-5]

Паїтіті

Ні, — категорично заявив Ґрем Келлі.

-Що-о?! — за лічені секунди Лео став червоний як помідор.

—Ні, — стояв на своєму мулат. — Я не згоден, бадді.

—Чому?! — «Сука».

-Бо нас перестріляють на хер. Якщо не під час лазіння по стінах Твердині, то підчас самої втечі — точно.

—Краще так, ніж сидіти, склавши руки! — Левко заледве контро¬лював себе. Відмова Ґрема за мікроскопічну долю секунди довела його по шаленства. Він як ніколи гостро відчув, наскільки сильно ненавидить лмериканця. — Ти запропонуєш щось краще? — вслід ледь не зірва¬лось образливе «ніґере», хоча слово легко читалось по губам українця.

—Ян найближчим часом зрозуміє, що ми пропали, і заб’є на спо¬лох, — огризнувся мулат.

—Тс-с! — зашипів Сьома. — Ніяких розмов уголос про чеха.

Левко відмахнувся від росіянина:

—І що? Хер нас хтось знайде. — Він спопеляв Грема поглядом. —

Навіть коли так, ти думаєш, Х’юз-Коулман віддасть нас рятувальни¬кам? Дуже сумніваюсь. Він боротиметься за Твердиню. А нас тоді точно перестріляють, тільки вже як рабів: на колінах, із зав’язаними за спиною руками і чорними мішками на головах.

Американець замахав пальцем перед носом Левка.

—Ні-ні-ні! Ти не хочеш розуміти, наскільки все нереально. Яким чином ти спустишся по стіні Паїтіті? А що робити з нічними вартови¬ми? — Випльовуючи кожне запитання, Ґрем загинав по пальцю. — Далі — навіть якщо тобі вдасться нарвати тієї бургомістрі!’, чи як там її, і ти накришиш її пелюстки у каструлі з їжею, хто дасть гарантію, що всі без винятку жителі — інженери, пілоти, науковці, охоронці, ро¬бітники — скуштують обід? А якщо хтось матиме того дня розлад

шлунка? А якщо подадуть рис, а хтось хотітиме гречки? І чому ви думаєте, що галюциногени подіють на всіх однаково? Раптом хтось ви блює обід до того, як отрута почне діяти?

Контраргументи могли б пригасити віру Левка, якби вона не підН ‘ грівалася зсередини палючою ненавистю до мулата.

—Ти не хочеш тікати? — несподівано спитав Семен.

Мулат здригнувся, і росіянин втямив, що влучив у яблучко. Громо¬ві зауваження мали сенс, проте Сьома відчував, що американець не надає їм значення. Його голос тремтів, а очі злодійкувато метушили¬ся — за озвученими перепонами, що пояснювали, чому запропонова¬ний план не може бути втілений у життя, ховалося щось глибше. Ро¬сіянин не мав сумніву: мулата налякала сама пропозиція втечі. Ґрем, як і Семен, не хотів тікати, от тільки причина цього була незрозу-І міла Семену. І вона турбувала росіянина більше, ніж навіть власно небажання залишати Паїтіті.

Не зрозумівши запитання, Левко переводив поглядз Сьоми на Гро¬ма і назад.

—Не в тому річ, бадді... — опустивши голову, промимрив амери-канець.

—Все, що від тебе вимагається: підняти вертоліт і посадити його за триста кілометрів на захід, десь біля Куско, — сказав Сьома: —І Будь-де, де є цивілізовані люди й поліція.

Левко вхопився за запропоновану Семеном думку:

—Сем має рацію. Можеш не брати участі ні в чому іншому. Вза¬галі не втручайся! Ми все зробимо самі. Але пообіцяй: коли я підведу тебе до «Колібрі», ти зробиш усе, що треба. Обіцяєш?

Мулат зиркав спідлоба, наче загнаний у пастку звір.

—Я не... — почав він, але недоговорив.

—Давайте проголосуємо, — вперше за розмову озвалась Сато¬мі. — Як завжди.

Українець озирнув товаришів, мигцем зваживши шанси, і залишив¬ся задоволеним.

—Чудово! Так і зробимо. — Левко випростав ліву руку, а згори на долоню вмостив правий кулак з піднятим великим пальцем (наче в грі у «Мафію»): — Я — за!

Секунд десять нічого не відбувалося, і Лео засумнівався в тому, що правильно оцінив настрої приятелів, коли Семен тихо промовив:

—За... — і так само, як Левко, виставив кулак з відстовбурченим пальцем.

Зразу за росіянином пожвавішала Сатомі:

—Я погоджуюсь із усім, що ти казав, Греме. Ми беремося за ри-зиковану справу, що може закінчитися трап... кгм... не так, як ми пла-нуємо, але... — дівчина з шумом видихнула, — я підтримую пропози¬цію Лео і Сема. — Крихітний кулачок став на ліву долоньку, і лише після того японка боязко вистромила палець із давно обламаним ніг¬тем. — Я хочу спробувати.

—Гаразд, — несподівано легко здався мулат, —- хай буде по- нашому.

Семен приклеївся до Грема поглядом. Чому так швидко передумав?

1 Іерез Сатомі?

—Допоможеш? — Левко здивувався не менше за Сьому, але не копав аж так глибоко.

—А як же «взагалі не втручайся», «ми все самі»? — Мулат пе-редражнив українця, майстерно пародіюючи слов’янський акцент. -— Не геройствуй, Лео. Ти ніби збираєшся лізти по квіти? — Лео кліп¬нув. — Не думав, хто триматиме мотузку? Може, він? — Американець тицьнув на загіпсовану ногу Семена. — Чи вона? — Показав паль¬цем на тендітну японку. А тоді додав спокійніше: —Воля ваша, я до¬поможу, але хочу, щоб для протоколу зафіксували мою офіційну по¬зицію: ви щойно проголосували за смертний вирок самим собі.

На останні слова Левко не зважав: нехай базікає зараз настав час діяти. Хлопець повернувся до Семена:

—Чувак, мені потрібні будуть дві мотузки: одна — метрів на три, друга — метрів на двадцять п’ять, можна й на тридцять. Дістанеш?

—Поцуплю у робітників.

—Добре. Спробуй роздобути їх сьогодні.

—Лео, я не знаю, чи...

—Постарайся. Я не хочу скніти тут до Різдва. А ти, —^ Лео повер-нувся до Сатомі, — візьми, будь ласка, чиюсь футболку І зший з неї торбинку, таку, щоб на шию повісити.

Японка відповіла беззвучно, самими лише очима..

СІV

Погода мінялась. Ранкова прохолода швидко вивітрилась, на зміну їй при¬йшла задуха. Тиск упав, а ртуть у термометрах поповзла вгору. За якусь годину повітря перетворилось на розплавлене скло і стало жирним від гарячої вологи. Вітру начебто не було, проте на відкритому просторі від¬чувався рух. Повітряні маси пругкою стіною повзли над сельвою, нака¬чуючись мокречею і розпарюючись, мов у топці парового котла.

Перепад тиску був настільки відчутним, що у Твердині утворились стійкі протяги. Повітря з підземелля мчало коридорами і з потойбіч¬ним шамотінням випорскувало на поверхню. Щось назрівало...

CV

18 серпня 2012 ронц. 12:33 [UTС-5]

Паїтіті

—Ось, — насилу вичавив Семен, скидаючи на підлогу «нори» два мотки мотузки.

—Треба було покликати нас, ми б допомогли, — сказав Левко.

Мотки були різними. У першому була скручена так звана сІітЬіп?

горе, альпіністська мотузка зеленого кольору з легкого і міцного не-йлону, десь із палець завтовшки. Весь моток важив не більше двох з половиною кілограмів. Зате другий представляв собою скручену бух¬ту грубого канату і тягнув кілограмів на двадцять. Такі в Україні ви¬сять по шкільних спортзалах. Лео уявити не міг, яким чином Сьома, шкандибаючи на одній нозі і кривій милиці, спромігся самотужки при-волокти другий моток з каменоломень. Семен аж хилитався від зне¬моги. Він був увесь мокрий і блищав, наче начищені блиском для взут¬тя лаковані туфлі. Під очима відтінились глибокі коричневі кола, такі чіткі, немов наведені фломастером.

—Ай, — відмахнувся росіянин, з останніх сил показуючи, що три-мається. — Забий.

—Ти ледь на ногах стоїш.

—Ви тільки привернули б зайву увагу. Ви ж туди ніколи не спус-калися.

—А ти? — Левко несвідомо зиркнув Семену за спину, наче осте- рігаючися, що звідти хтось з’явиться. За росіянином протяг гнав по слабо освітленому коридору холодне підземне повітря. Воно терлося об стіни, шурхало і шепотіло, мов живе.

• Предыдущая
• 95/151
• Следующая