Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 96

• Предыдущая
• 96/151
• Следующая

—А я прошмигнув непоміченим. Майже всі каменярі потяглись на терасу обідати.

—Величезний, — пробурчав Грем, копнувши носаком більший з мотків.

—Вибач, чувак, іншого не було.

—Агов, друзяки, — очі американця забігали, — їх же десь захо¬вати треба.

Левко машинально потягнувся до перемикача і погасив світло. Ні¬хто не запитав, для чого. Відблисків, що заповзали з коридору, вистачало

щоб розрізняти силуети один одного і розкладені по кутках і кромиі пожитки.

-Тоншу й гладеньку можна під матрац, — півшепотом запропо¬нував українець.

-Давай.

Р’азом з мулатом вони як могли розрівняли зелену мотузку (щоб займала менше об’єму) і запхали під один із матраців.

-Думаєш, не видно? — скептично покосився Грем. Матрац ви¬ті упав над сусіднім на два пальці.

-Розсуньте матраци, — порадив Семен.

За мить матраци розштовхали по «норі», і різниця у товщині ста¬ли непомітною.

-А з цим ворсистим удавом що робити? — Мулат присів коло ювстішої мотузки. — Така під матрац не ляже.

-Покладемо у той куток, — Левко показав у дальній кут пече¬ри, — за наплічники.

Грем пирхнув. Зобразив, зрушивши губи вліво, not impressed face, го сперечатися не став. Удвох хлопці перетягнули канату найдальший кікуток «нори», після чого замаскували його власними речами.

—Ну як? — спитав Лео, відходячи.

—Херово, — чесно сказав Сьома.

Речей було небагато, і всі вони були надто малі — як не тули, не-озброєним оком видно, що в кутку лежить складена бухтою дебела мо-тузка. Її можна прикрити матрацом, але поставлений сторчма матрац приверне ще більше уваги, ніж просто моток канату.

—Біс із нею, — махнув рукою українець.

—Якщо її помітять, нам каюк, — прокаркав американець.

—Не помітять, — упевнено проказав Левко. — Сьогодні вночі ми її використаємо... і зразу позбудемось.

—Притримай коней, ковбою, — вихопилось у Ґрема. — Ти не за-надто поспішаєш?

—Назви хоч одну причину, чому ми маємо зволікати.

—Щоб усе обдумати.

—У тебе з цим настільки туго, що на роздуми треба кілька днів? — Левко знущально посміхнувся і розвів руками, мовляв, то твої про¬блеми, чувак.

В очах мулата розцвів гнів. Вони й п’ятьма фразами не могли пе-рекинутись, щоб не наїжачитись один на одного.

—А як щодо вартових, бадді, тих красенів, які всю ніч блукатимуть терасою?

—Я про них подбаю, — хижо вищирив зубй українець.

«Ага, розказуй мені...» — Ґрем недовірливо ворухнув бровами^ і вийшов із «нори».

Твердиня скиглила від протягів. Здавалось, у підземних ходах, десь ’ глибоко в надрах Паїтіті загубилось доісторичне чудовисько, і заразі осліпнувши, усвідомило, що приречене блукати в Пітьмі до кінця ча-і сів, марно шукаючи вихід на поверхню, і застогнало. Тягуче, утробні й озлоблено.

СVІ

Решту дня хлопці трималися разом, наче побоювались, що, коли хо-і дитимуть нарізно, хтось прочитає їхні думКи. Після обіду, стараючись не привертати уваги, вони зібрались біля північного кракі горішньої’ тераси, навпроти великої піраміди. Розсілись, звісивши ноги з краш і якийсь час вдавали, що насолоджуються краєвидами безмежної роз-4 кошланої сельви. Втім, перестороги були марними — попри чезбдщ ненне пожвавлення, що сповнювало терасу того спекотного суботі нього пообіддя, бранців ігнорували.

Заспокоївшися, хлопці заходились вивчати місцевість, закарбовуя ючи найменші деталі, Що можуть стати у нагоді підчас нічної вилазкиа В тому місці, де вони сиділи, край шостого рівня відступав від стіни тераси (Тобто сьомого рівня) метрів на три-чотири. Далі вниз аж до! бруґмансії, що приліпилась на боці четвертого уступу Твердині, тягч нулася практично прямовисна стіна. Навіть на найширший виступ наг4 вряд чи помістилася б людська ступНя.

- Тут нагорі прив’яжемо зелену climbing горе, по ній ми з Ґремом спустимось на шостий рівень. Потім Ґрем стане Над місцем, де рост« бруґмансія, обмотається канатом і триматиме так, поки я спущусь і на! рву квітів,— окреслив план Левко. — Ви з Сатомі пильнуватимете! на терасі.

Росіянин жував травинку і, прищурившись, водив очима навкругйа Сатомі, уткнувши підборіддя в коліна, з тугою дивилась удалечінь. |

—Спускатись краще там. — Сьома показав праворуч: навпроти великого намету, що слугував їдальнею, кам’яний схил був пологим. Крутизна в цьому місці нё перевищувала 45е.

— Мотузку Прив’яжемо, до одного з кілків, на яких тримається намет. І винувато: — Я нё зможу її втримувати.

Українець уважно обдивився запропоноване Семеном місце спусі ку. Ухил виглядав ідеальним. По ньому можна було запрбсто спуститися без страховки. Навіть піднятися, якщо вночі не піде дощ і на но- ІЧіх буде неслизьке взуття. З мотузкою підйом (хай і у зливу) займе лічені секунди. Єдиний недолік означеного місця полягав у тому, що бругмансія росла метрів на двадцять західніше.

—Ти тоді не над нами стоятимеш, зауважив Левко. Як подаси знак, якщо хтось наближатиметься?

Поміркувавши хвилину, Сьома знайшов відповідь:

—Блимну ліхтарем. Згори промінь не буде видно, а ви знатимете, що треба залягти і перечекати. Нехай один раз означає небезпеку, Я потрійне блимання — що все минуло і вам можна продовжувати.

—Чув? — Левко повернув голову до Грема.

Мулат неуважно кивнув, більше прислухаючись до шарварку, що долинав від великої вертолітної площадки.

—Там щось затівається, — сказав американець, та Лео вже від- иернувся.

Багато робітників-мачігуенга, які в цей час ще мали би бути під землею, безперестану снували між виходом на терасу та ангарами. Обливаючись потом, вони носили ящики, порожню тару. Звідти, від Вертольотів, їх постійно підганяли криками.

—Думаєш, довжини вистачить? — спитав Левко у Семена.

Сьома нахилився над проваллям і витягнув шию:

—Було б добре спершу проміряти, — від площадки шостого рів¬ня до дерева було метрів двадцять. На око. — І канат, і стіну. Але га¬даю, має вистачити.

Хоч вітру, як і раніше, не було, небо затягувало плівкою. Атмосфе¬ра витискувала її із себе, розмазуючи, наче якийсь наліт, по небесній 1 сфері. Спека ставала нестерпною.

—Що робити з канатом, коли вилізу? — Українець намагався прорахувати всі деталі наперед. — Скинути вниз?

—Нє..І Тфу... — Сьома виплюнув травинку.— Десь зачепиться і буде теліпатись, як шмаркля на лобовому склі. Помітять. Краще за¬лиш. Розтягни вздовж стіни на 6-му рівні і присип землею.

—А на шостому, типу, не помітять? — саркастично хмикнув Левко.

—Під самим носом? Ні,

Несподівано зліва й позаду пролунало кілька різких, але утробних вилясків, слідом за якими повітря розітнув рівномірний гул. Семен і Лео повернули ГОЛОВИ.

—Я так і знав,’»- промовив Грем.

—Що то? — спитала японка.

—Вертоліт, — відповів мулат. — Що ж іще?

—Це не «наш», — сказав росіянин. «Colibri» непорушно стояв менш ніж за півсотні метрів від того місця, де сиділи хлопці.

—Знаю, — з досадою буркнув Ґрем.

Лопаті великого «Мі-17» розкручувалися, спочатку повільно й без-1 шумно, згодом усе швидше, і скоро повітря наповнилось поки що хо-| лостим вертолітним чахканням: фух-фух-фух. Біля відкритих багажних дверей «Мі-17» Джейсон Х’юз-Коулман підганяв мачігуенга, які, боя-гузливо пригинаючися під струминами з-під лопатей, пакували порож¬ні ящики. Час від часу він невдоволено позирав на небо, що помалу ста- \ вало білим, мов молоко. На блідому тлі розпухали перші, моторошно нерухомі (схожі на нервово-паралітичний газ над полем бою) хмари.

—Я зараз, — кинув через плече американець, рвучко підскочив і побіг до пірамід.

Ґрем подався до місця, де наповзали одна на одну велика і мала пі-раміди. Неподалік лінії дотику розкинула листя присадкувата пальма.« Мулат видряпався і заліг у виїмці між пірамідами. З боку вертолітно-і го майданчика його затуляв конус меншої західної піраміди, від тих, хто прямував до спуску в підземелля чи простував від нього, його хо¬вала пальма.

—Що він робить? — Сатомі покосилась на Семена.

• Предыдущая
• 96/151
• Следующая