Леопард - Несбьо Ю - Страница 110

• Предыдущая
• 110/127
• Следующая

Харрі кивнув і витяг з рота цигарку, яку загасив дощ.

— Я більше не розслідую цю справу, — мовив він. — Але все одно твого слова мені досить.

Коли Харрі від’їжджав від парковки, то бачив у дзеркальце, як Скай збирає своє рибальське причандалля.

Державна лікарня, Харрі знов увійшов у її ритм. Час не збурювали нові події; він спливав спокійним, рівним потоком. Він розмірковував, чи не попрохати йому матрац. Буде зовсім як у «Чункінг-меншн».

Минуло три дні. Він не помер. І ніхто не помер.

Ніхто гадки не мав, де Тоні Лейке, сліди фальшивого Одда Утму губилися у Копенгагені. В одній газеті надрукували світлину Лене Галтунг у великих сонцезахисних окулярах та чорній шалі — у найкращих традиціях Ґрети Ґарбо. І заголовок «Без коментарів». Уже два дні її ніхто не бачив. Вона переховувалась. Найімовірніше, у батьківському будинку в Лондоні. Фото Тоні Лейке у робі на тлі гвинтокрила надрукували чимало газет. «Зникнення Залицяльника», — тепер була така назва. Прізвисько залишили, мабуть, тому, що воно міцно причепилося, й тому, що личило Лейке більше, ніж Олтману. Дивовижно, але ніхто з журналістів досі не виявив зв’язку між Тоні Лейке та фермою Утму. Цілком очевидно, що мати, а згодом і сам Тоні добряче позамітали всі сліди.

Мікаель Бельман щодня виступав перед пресою на прес-конференціях. У якомусь ток-шоу на телебаченні він показав і свої педагогічні здібності, й переможну усмішку, розповідаючи, як удалося розплутати справу. Певна річ, за його власною версією. Здавалося, що всі просто забули, що вбивцю не схоплено, але це несуттєво, найголовніше — Залицяльника-Кавалера Тоні Лейке викрито, нейтралізовано, викинуто з гри.

Щовечора темніло все пізніше. Усі чекали чи то на весну, чи то на приморозки, але не було ані того, ані іншого.

По стелі ковзали плями світла.

Харрі лежав на боці, спостерігаючи за цигарковим димом, який здіймався у темряву заплутаними, химерними візерунками.

— Ти такий мовчазний, — сказала Кая, притуляючись до його спини.

— Я лишуся тут до похорону, — мовив він. — А потім — поїду.

Він затягнувся цигаркою. Вона не сказала ні слова. А потім він, на свій подив, відчув, що його лопатка стала теплою й змокріла. Поклавши цигарку на край попільнички, він обернувся до неї.

— Ти плачеш?

— Намагаюся не плакати, — відповіла Кая і шмигнула носом. — Не знаю, що зі мною діється.

— Закуриш?

Вона захитала головою і витерла сльози:

— Сьогодні телефонував Мікаель — хоче зустрітися.

— Гм.

Вона поклала голову йому на груди.

— Тобі нецікаво, що я йому відповіла?

— Хіба що сама скажеш.

— Я відмовила йому. Він сказав, що я пошкодую згодом. Сказав, що ти потягнеш мене за собою. І що ти не вперше чиниш таке з людьми.

— Ну, що ж... Він має рацію.

Вона підвела голову:

— Але ж це не має значення, невже ти не розумієш? Я хочу бути з тобою там, куди ти поїдеш. — По її щоках знову заструменіли сльози. — І якщо це буде на дні, я й там хочу бути з тобою.

— Але там нічого немає, — сказав Харрі. — І мене скоро не буде, я зникну. Ти ж бачила мене в «Чункінг-меншн». Буде те саме, що після лавини. Лишишся у тій же хатинці, тільки наодинці, покинута.

— Але ж ти мене знайшов і витягнув! Я можу зробити те саме для тебе.

— А що як я не хочу, щоб мене витягували? Адже у мене немає ще одного батька, заради якого був би сенс боротися.

— Але ж ти любиш мене, Харрі! Я ж знаю, що любиш. Хіба це не вагома причина? Я — достатньо вагома причина, Харрі?

Харрі погладив її волосся, щоки, витер пальцями сльози, підніс їх до губ, поцілував.

— Так, — мовив він і зажурено посміхнувся. — Ти — вагома причина.

Вона взяла його руку і теж поцілувала його пальці.

— Ні, — прошепотіла вона. — Не кажи такого. Не кажи, що саме через це ти їдеш. Бо не хочеш тягнути мене вниз. Я хочу за тобою на край світу, розумієш?

Він приголубив її. І відчув, як щось його попустило, ніби якийсь напружений досі м’яз. Він сам себе відпустив, здався, дозволив собі впасти. І біль, що так довго в ньому жив, обернувся на тепло, що разом із кров’ю розлилося по тілу, пом’якшуючи його, заспокоюючи. Відчуття вільного падіння було таким ви­звольним, що він відчув, як у горлі збирається грудка. І Харрі знав, що частина його єства вже давно цього прагнула, ще там, у сніговій поволоці над кам’яним проваллям.

— На край світу, — прошепотіла вона, й дихання її пришвидшилося.

А світлові плями ковзали й ковзали по стелі.

За вікном досі не розвиднілось, коли Харрі зайняв своє місце біля батькової постелі. Зайшла медсестра, принісши чашку кави, спитала, чи він снідав, і простягла йому глянцевий журнал.

— Часом вам треба поміркувати про щось інше, розумієте? — мовила вона, схиливши голову набік, ніби хотіла по­гладити його по щоці.

Харрі покірно гортав сторінки журналу, поки вона порала батька. Але глянцева преса не давала забутися. Фотографії Лене Галтунг на прем’єрах, урочистих вечерях, у новому «порше». А над ними — заголовок «Сумую за Тоні», а на додачу — коментарі, але не власне Лене, а її світських друзів. Інші фото зробили біля під’їзду лондонського будинку, але там її ніхто не помічав. Принаймні з тих, хто був спроможний її впізнати. Ще надрукували розпливчасту світлину, мабуть, знімок зробили здалеку, — рудоволоса жінка перед штаб-квартирою «Кредит Свіс» у Цюріху. Як зазначали в журналі, то була Лене Галтунг, про це свідчили слова її стиліста, котрому, як гадав Харрі, пристойно за них заплатили: «Вона попрохала зробити їй завивку і перефарбувати волосся у червіньковий колір». А про Тоні писали, що він «під підозрою», мовби йшлося про середньорозрядний світський скандал, а не про найстрашнішу серію убивств, які будь-коли скоювали у цій країні.

Харрі підвівся, пройшов коридором і зателефонував Катрині Братт. Ще не було й сьомої ранку, але вона вже прокинулась. Сьогодні Катрина виписується з лікарні. А після вихідних має почати працювати у Поліцейському управлінні Бергена. Харрі сподівався, що вона не буде надто нервувати — хоча б на початку розмови. Утім, щоб Катрина Братт на щось реагувала спокійно — важко уявити.

— Останнє завдання, — мовив він.

— А опісля? — спитала вона.

— Опісля я зникну.

— Ніхто за тобою не сумуватиме.

— ...окрім мене?

— Не вгадав, я поставила крапку, дорогенький.

— Це має стосунок до банку «Кредит Свіс» у Цюріху. Чи має Лене Галтунг там рахунок? Вона могла отримати якісь гроші як частку спадку. У швейцарських банках люд, певно, непоступливий, тож у тебе це забере певний час.

— Пусте, я вже набила руку.

— А ще я хотів попросити тебе перевірити пересування однієї жінки.

— Лене Галтунг?

— Ні.

— Гаразд. Як її звати?

Харрі надиктував ім’я по літерах.

О восьмій п’ятнадцять Харрі поставив машину у Воксенколлен перед королівським маєтком з народної казки. Неподалік стояло ще кілька автівок, і за краплинами дощу на вікні Харрі бачив змарнілі обличчя та довгі фотооб’єктиви папараці. Скидається на те, що хлопці просиділи тут усю ніч. Харрі, подзвонивши у ворота, увійшов. Жінка з бірюзовими очима стояла в дверях, чекаючи на нього.

— Лене немає вдома, — мовила сухо.

— А де вона?

— Там, де вони її не знайдуть, — кивнула на автівки за ворітьми. — А ви обіцяли дати їй спокій після останнього допиту. Який тривав три години.

— Знаю, — збрехав Харрі. — Але я хочу поговорити з вами.

— Зі мною?

— Можна увійти?

Він пішов слідом за нею на кухню. Кивнувши йому на стілець, вона обернулася спиною, щоб налити кави з кавоварки на кухоннім столі.

— Що скажете щодо цієї історії? — запитав Харрі.

— Якої ще історії?

— Що ви — мати Лене.

Кавова чашка впала додолу, розбившись на друзки. Жінка обіперлася об стіл, і Харрі завважив, що її плечі то здіймаються, то опускаються. Він на мить завагався, але потім, зібравшись з духом, мовив те, що збирався сказати.

• Предыдущая
• 110/127
• Следующая