Леопард - Несбьо Ю - Страница 111

• Предыдущая
• 111/127
• Следующая

— Ми провели аналіз ДНК.

Вона обернулася до нього розлючена:

— Як це ви... Ви ж не... — І раптом замовкла.

Погляд Харрі стрівся з її бірюзовими очима. Вона впіймалася на гачок. Він зніяковів. А може, засоромився. Щоправда, на мить.

— Забирайтеся геть! — прошипіла вона.

— До них? — спитав Харрі, киваючи у бік папараці. — Я хочу покінчити з поліцейською службою, буду подорожувати. І по­требую невеличкого капіталу. Якщо вже стилісту платять двадцять тисяч крон за те, щоб він патякав, у який колір захотіла Лене пофарбувати волосся, то скільки, гадаєте, заплатять тому, хто розповість, хто її справжня мати?

Жінка зробила крок уперед, замахнулася рукою, ніби збиралася ударити, але раптом на очі їй навернулися сльози, загасивши лютий вогонь. Вона опустилася на стілець коло обіднього столу. Харрі подумки вилаявся, міг би поводитися й делікатніше. Але час грав проти нього, й на це його вже бракувало.

— Вибачте, — м’яко сказав він. — Я... лише хочу врятувати вашу дочку. І потребую вашої допомоги, розумієте? — Він накрив рукою руку жінки, але вона прибрала її.

— Він — убивця, — мовив Харрі. — Але, схоже, Лене не переймається цим. Вона все одно це вчинить.

— Що? — схлипнула жінка.

— Подасться за ним на край світу.

Вона не відповідала, тільки хитала головою й тихо плакала.

Харрі чекав. Підвівся, налив чашку кави, відірвав з рулону паперову серветку, поклав її перед жінкою і чекав. Ковтнув кави. І знову чекав.

— Я казала їй, що вона не повинна повторювати моїх помилок, — мовила жінка й знову схлипнула. — Не повинна закохуватися у чоловіка лише через те, що... що після всього вона стала почуватися бажаною, гарною. Привабливішою, ніж вона є насправді. Коли таке трапляється, гадаєш, що це благословення, а насправді це — прокляття.

Харрі чекав.

— Я виросла у фургоні. Ми повсякчас переїжджали, я навіть у школу не мала змоги піти. А коли мала вісім років, прийшли з органів опіки неповнолітніх і забрали мене. Коли мала шістнадцять, почала працювати у компанії Галтунга. Коли я завагітніла від Андерса, він був заручений. Гроші належали не йому, а їй. А він саме вклав на ринку велику суму, але акції впали, тож він не мав іншого вибору. Він відправив мене геть. Але вона про все дізналася. І саме вона наполягла, що я маю народити дитину і, як раніше, працювати у них служницею, а мою дівчинку виховуватимуть як хазяйську дочку. Його жінка була неспроможна народити, тож Лене, у певному сенсі, стала годованкою. Вони забрали її у мене. Казали, щo я можу дати Лене, — я, мати-одиначка, неосвічена, безрідна, невже мені стачить совісті позбавити свою дівчинку забезпеченого життя? Я була молода, залякана, я гадала, що так справді буде краще.

— І ніхто про це не знав?

Вона взяла серветку зі столу й висякалася.

— Дивовижно, як легко обдурити людей, коли вони самі прагнуть, щоб їх обдурили. Й навіть якщо не дадуть ввести себе в оману, не подадуть і виду. Бо для мене це несуттєво. Мене використали як сурогатну матір, щоб народити Галтунгові спадкоємицю, — то що з того?

— Це все?

Вона знизала плечима:

— Ні. Зрештою, я мала Лене. Я годувала її груддю: міняла пелюшки, спала разом з нею. Навчила її розмовляти, виховувала її. Але ми знали, що це тимчасово, що коли прийде час, я муситиму її віддати.

— І ви віддали?

Вона гірко засміялася:

— Хіба мати коли-небудь може кинути свою дитину? Ось дочка спроможна. Лене зневажає мене за те, що я накоїла. За те, хто я є. Але погляньте, зараз вона чинить так само.

— Подалася на край світу не за тим чоловіком?

Вона знизала плечима.

— Ви хоч знаєте, куди вона подалася?

— Ні. Знаю лише, що вона поїхала, щоб бути разом із ним.

Харрі знову ковтнув кави.

— Я знаю, де цей край світу, — мовив він.

Вона сиділа німо.

— Я можу поїхати й привезти вам її.

— Вона не захоче.

— Я можу спробувати. З вашою допомогою. — Харрі добув аркуш паперу і поклав перед нею. — То як?

Вона почала читати. Потім звела очі. Косметика стекла з очей просто на впалі щоки.

— Присягніться, що ви привезете мою дівчинку додому, Холе! Заприсягніться. Якщо ви зможете, то я згодна.

Харрі кинув на неї довгий погляд.

— Присягаюсь, — мовив він.

Вийшовши на вулицю і запалюючи цигарку, знову згадав її слова: «Хіба мати коли-небудь може кинути свою дитину? Ось дочка спроможна». Він згадав Одда Утму, котрий прихопив із собою синове фото. «Ось дочка спроможна». Справді? Він видихнув дим. А він сам може?

Гуннар Хаген стояв біля овочевого прилавка у знайомій пакистанській крамниці, якій віддав перевагу. Він недовірливо позирав на свого старшого інспектора.

— Тобі знову треба в Конго? Щоб знайти Лене Галтунг? І це ніяк не стосується справи про вбивства?

— Усе так само, як і минулого разу, — відповів Харрі, узявши в руки якийсь овоч. — Ми розшукуємо зниклу людину.

— Як я знаю, ніхто, окрім жовтої преси, не вважає, що Лене Галтунг пропала безвісти.

— Ні, вважає. — Харрі добув папірець із кишені і показав Хагенові підпис. — Це зробила її біологічна мати.

— Невже? І як же я маю пояснити у міністерстві, що ми починаємо її розшуки в Конго?

— Маємо слід.

— Який же?

— Я прочитав у «Сьо о хьор», що Лене Галтунг попросила стиліста перефарбувати її волосся у червіньковий колір. Я навіть не знав, чи в нашій країні є така назва кольору. Тому, мабуть, і запам’ятав.

— Що запам’ятав?

— Що саме цей колір був зазначений у рядку про колір волосся у паспорті Джуліани Верні з Лейпцига. Свого часу я просив Гюнтера перевірити, чи має вона у паспорті печатку з Кігалі. Але поліція паспорта не знайшла, він зник, я певен, що його забрав Тоні Лейке.

— Паспорт? То й що?

— І тепер він у Лене Галтунг.

Хаген поклав у кошик пучок бок чоя, повільно хитаючи головою.

— Ти надумав поїхати у Конго, ґрунтуючись на тому, що прочитав у журналі пліток?

— Я надумав їхати у Конго, ґрунтуючись на тому, що я, чи то пак, Катрина Братт з’ясувала про Джуліану Верні.

Хаген попрямував до чоловіка, що сидів за касою біля правої стіни.

— Верні померла, Харрі.

— Хіба мертві літають літаками? Виявилось, що Джуліана Верні, чи то пак жінка з кучерявим волоссям червінькового кольору, придбала квиток з Цюріха на край світу.

— На край світу?

— Гома, що у Конго. Назавтра, зранку.

— Отже, вони заарештують її, з’ясувавши, що вона подорожує з паспортом людини, яка вже більш як два місяці мертва.

— Я перевірив у ІКАО. Вони кажуть, що часом номер паспорта померлої людини викреслюють зі списків лише через рік. Тобто хтось міг, скориставшись паспортом Одда Утму, прилетіти до Конго. Байдуже, у нас із Конго немає угоди про співпрацю. Та й відкупитися від арешту неважко.

Хаген виклав покупки й, поки касир пробивав чек, почав терти скроні, щоб біль у голові попустив.

— Значить, нехай знайдуть її в Цюріху. Швейцарська поліція.

— Шефе, ми стежитимемо за нею, вона приведе нас про­сто до Тоні Лейке.

— Вона приведе нас до погибелі, Харрі. — Хаген забрав покупки, вийшов на мокру від дощу холодну Грьонланнслейрет. Люди квапливо сновигали вулицею, піднявши комірці й дивлячись під ноги.

— Ти не розумієш. Катрина Братт з’ясувала, що кілька днів тому Лене зняла всі заощадження з рахунку у Цюріху. Два мільйони євро. Сума не така велика для того, щоб розпочати власний проект розробки родовища в Конго. Але цих грошей стане, щоб підтримати його у критичний момент.

— Чисті здогади.

— Навіщо б то в греця їй знадобилося два мільйони євро готівкою? Слухай-но, босе, це наш єдиний шанс. — Харрі заледве встигав за начальником. — У Конго, якщо хтось не хоче, щоб його знайшли, його й не знайдуть. Ця триклята країна — завбільшки за всю Західну Європу, суцільні джунглі, біла людина й ногою туди не ступала. Ну ж бо! Інакше Лейке снитиметься тобі у нічних кошмарах.

— На відміну від тебе, Харрі, я не бачу жахіть.

• Предыдущая
• 111/127
• Следующая