Леопард - Несбьо Ю - Страница 23

• Предыдущая
• 23/127
• Следующая

— На хуторах? — здивувався Харрі.

Кая кивнула:

— Колись у кожнім селі була хоч одна людина, яка зналася на тому, як добре сукати мотузки. На місяць опускаєш деревину у воду, щоб розмокла, потім дереш кору та луб’я. А потім сукаєш. Виходить мотузка.

Харрі з Бйорном повернулися у кріслах до Каї.

— Що таке? — спитала вона розгублено.

— Послухай-но, — мовив Харрі. — Гадаєш, таке всі знають?

— А-а-а, от ти до чого... — сказала вона. — Просто мій дідусь сукав мотузки.

— Ага. Тож для мотузок використовують в’яз та липу?

— Загалом, можна використовувати луб’я будь-яких дерев.

— Дотримуючись якоїсь пропорції?

Кая стенула плечима:

— Звісно, я не фахівець, але, як на мене, незвично сукати мотузку з луб’я різних порід дерев. Пригадую, як Евен, мій старший брат, розповідав, що дідусь використовував лише липу, бо вона погано вбирає воду. Тому свої мотузки йому не доводилось смолити.

— А що ти думаєш, Бйорне?

— Якщо такі мотузки нині — рідкість, тоді, певна річ, дізнатися, де їх виготовили, буде легше.

Харрі підвівся й почав снувати кімнатою туди-сюди. З кожним кроком лінолеум під гумовою підошвою жалісно схлипував.

— Отже, можемо припустити, що виробництво було обмеженим, а продаж — локальним. Чи, Кає, для тебе прийнятна така версія?

— Мабуть.

— Поза тим, можемо також припустити, що місцини, де сукали мотузку й де нею користувалися, розташовані неподалік одна від одної. Ці кустарні мотузки навряд чи подорожували далеко від домівки.

— Досі видається досить правдоподібним, але...

— Вважатимемо таку думку за відправний пункт. Починайте шукати тих, хто сукає мотузки у кустарний спосіб неподалік озер Люсерен та Ейєрен.

— Але нині такі мотузки вже ніхто не виготовляє, — заперечила Кая.

— Розстарайтеся, — мовив Харрі, зиркнув на годинника, схопив пальто, що висіло на спинці крісла, й попростував до дверей. — Дізнайтеся, де зробили цю мотузку. Я відштовхуюся від того, що Бельман гадки не має про цих черепашок, адже так, Бйорне?

Замість відповіді Бйорн видушив посмішку.

— Чи можна мені опрацювати версію про убивства на сексуальному ґрунті? — спитала Кая. — Я б могла поговорити де з ким із відділу моралі. Маю там знайомства.

— Відповідь — ні, — одрізав Харрі. — Загальне правило: всім тримати язика за зубами, надто не патякати з колегами з Управління поліції про те, що ми тут робимо. Схоже, хтось в Управлінні зливає інформацію у Крипос, тож обговорюємо все лише з Гуннаром Хагеном.

Кая була розкрила рота, але, помітивши погляд Бйорна, замовкла.

— Але ти можеш зайнятися іншим, — мовив Харрі. — Знайди експерта-вулканолога. І відішли йому результати аналізу цих дрібних камінчиків.

Біляві брови Бйорна здійнялися вгору.

— Пористе чорне каміння — базальтова порода, — нагадав Харрі. — Б’юся об заклад, що це лава. Повернуся з Бергена близько четвертої.

— Мої вітання Управлінню поліції в Бергені, — пробурмотів Бйорн, підіймаючи догори чашку з кавою.

— Я не в Управління, — мовив Харрі.

— Тоді куди?

— До лікарні «Саннвікен».

— Сан...

Двері за Харрі зачинилися. Кая глянула на Бйорна Гольма, котрий досі витріщався на закриті двері, роззявивши рота.

— А що він там робитиме? — поцікавилась Кая. — Він до судового медика?

Бйорн похитав головою:

— «Саннвікен» — це лікарня для душевнохворих.

— Невже? Отже, він навідається до спеціаліста, що знається на серійних убивствах, абощо?

— Я ж казав, треба було відмовитись, — сказав Бйорн. — Якщо начальство дізнається, що ми тут затіяли, ми ризикуємо втратити роботу, а наш колега у Бергені...

— Ти про що?

— Вона справді не при тямі.

— Ти натякаєш, що вона...

— На примусовому лікуванні у закритому медичному закладі, ось що я хочу сказати.

Якщо високому поліцейському треба було зробити один широкий крок, то Х’єрсті Рьодсмуен доводилось робити два, і вона все одно не встигала, дрібочучи слідом за ним коридорами лікарні «Саннвікен». За високими вузькими вікнами, що виходили на фіорд, періщив дощ. Сосни та ялинки стояли такі зелені, ніби була весна, а не зима.

Учора, заледве розчувши голос у телефонній слухавці, Х’єрсті Рьодсмуен одразу упізнала його. Ніби чекала на дзвінок. І знала, що проситиме саме про те, про що він справді просив: побалакати з Пацієнткою. Хвору називали Пацієнткою, щоб забезпечити їй повну анонімність після торішньої справи про убивства, які вона розслідувала й через які опинилася там, звідки вийшла: у психіатричній лікарні. Правду кажучи, оговталася вона досить швидко і знову повернулася додому, але преса, котра досі корчилася в істериці через «справу Сніговика», яка вже давно була закрита, доймала її. Якось увечері три місяці тому Пацієнтка зателефонувала Рьодсмуен і спитала, чи можна їй повернутися до лікарні.

— Отже, вона в пристойній формі? — поцікавився полі­цейський. — На ліках?

— На перше питання відповідаю «так», — сказала Х’єрсті Рьодсмуен. — А на друге не відповім, оскільки зобов’язана не розголошувати.

Правда ж полягала в тому, що Пацієнтка була зовсім здорова і не потребувала ані ліків, ані госпіталізації. Утім, Рьодсмуен сумнівалася, чи варто дозволяти поліцейському відвідати Пацієнтку, адже він теж брав участь у розкритті «справи Сніговика», тож міг витягнути назовні старі й забуті проблеми. Свого часу як психіатр вона чимраз дужче переконувалася у дієвості витіснення психологічної травми у підсвідомість, у забуття. Щоправда, її колеги такої думки не підтримували. З іншого боку, зустріч із людиною, яка разом з нею розслідувала ту справу, могла б стати для Пацієнтки доброю перевіркою ступеня одужання.

— Маєте півгодини, — попередила Рьодсмуен, перш ніж прочинилися двері у загальну вітальню. — Пам’ятайте: душа вразлива.

Коли Харрі побачив Катрину Братт минулого разу, він не впізнав її. Замість привабливої жінки під тридцять — темноволосої, з сяйливою шкірою й очима, на нього дивилося створіння, що скидалося на засохлу квітку: безживне, безумне, тендітне, безбарвне. Тоді він злякався, що зламає їй руку, потиснувши її трохи сильніше.

Тим більшою втіхою було бачити її зараз. Вона здалася старшою, а може, просто втомилася. Коли вона посміхнулася, підвівшись йому назустріч, він побачив у її очах знайомий вогник.

— Харрі Хо! — мовила вона й обняла його. — Як ся маєш?

— Задовільно, — відповів той. — А твої як справи?

— Жах, — поскаржилась вона. — Але зараз значно краще.

Вона засміялася, й Харрі зрозумів, що вона знову серед них. Принаймні, переважна її частина.

— А що з вилицею? Болить?

— Тільки коли балакаю чи їм, — сказав Харрі. — Або коли прокидаюся.

— Знайома історія. Ти маєш страшніший вигляд, ніж колись, але мені все одно приємно тебе бачити.

— І мені теж.

— Себто «мені так само приємно тебе бачити», а не «так само маєш страшніший вигляд»?

Харрі посміхнувся:

— Вгадала.

Він роззирнувся. Решта пацієнтів сиділи, чи то вглядаючись у вікно, чи не зводячи очей зі схрещених рук, або про­сто уп’явшись поглядом у стіну. Не скидалося, щоб вони з Катриною когось зацікавили.

Харрі розповів про те, що трапилось, відколи вони востаннє бачились. Що Ракель та Олег поїхали за кордон невідь-куди. Про Гонконг. Що батько нездужає. Про справу, якою займається. Вона засміялася, коли він застеріг, щоб вона нікому про це не розповідала.

— Що таке? — спитав Харрі.

— Правду кажучи, мене тут прагнуть здихатися, вважаючи, що я здорова й лише займаю чуже місце. Але мені подобається це місце. Годують кепсько, але тут безпечно. У мене є телевізор, і я можу приходити й іти, коли заманеться. Може, повернуся додому за місяць-два, хтозна.

— Хтозна?

— Авжеж. Божевілля приходить і проходить. Тобі щось потрібно?

— А чого б тобі хотілось?

Вона довго дивилася на нього, перш ніж відповіла:

• Предыдущая
• 23/127
• Следующая