Привид - Несбьо Ю - Страница 48

• Предыдущая
• 48/104
• Следующая

Сергій сидів у своєму авто, барабанячи пальцями по керму. Теоретично його робоче місце було розташоване праворуч безперервного потоку автомобілів у годину пік, та коли він їхав на вечірню зміну, то все одно примудрявся застрягнути в заторах машин, що прямували з міста. Ці автомашини наближалися до Каріхаугена, наче застигаюча лава. Він знайшов того полісмена в Інтернеті. Поклацав по старих новинах. Справи, пов’язані з розслідуванням убивств. Він знешкодив серійного вбивцю в Австралії. Сергій запам’ятав це тому, що того самого ранку дивився програму з Австралії по каналу «Планета тварин». Вся програма була присвячена розумовим здібностям крокодилів у Північних територіях; йшлося про те, як крокодили вивчають повадки своєї жертви. Коли люди ставали табором у буші, вони зазвичай ішли вранці стежиною вздовж стариці набрати води. Бо на стежині вони були убезпечені від крокодилів, що лежали у воді й чатували. Якщо люди залишалися й на другий день, то наступного ранку ця процедура повторювалася. Коли ж вони залишалися й на тре­тю добу, то все одно ходили тією самою стежиною, вже встигнувши забути про небезпеку крокодилів. А тим часом крокодил вискакував із куширів, хапав свою жертву й тягнув її до води.

Той полісмен виглядав на фото в Інтернеті так, наче йому було некомфортно. Наче йому не подобалося, коли його фотографували. Чи просто дивилися на нього.

Задзвонив телефон. То був Андрій. Він відразу ж перейшов до справи:

— Він зупинився в готелі «Леон».

Південносибірський діалект насправді звучить різко й уривчасто, наче автоматна черга. Але Андрій уповільнив його так, щоби його слова лилися плавно, як той потік машин, в якому застрягнув Сергій. Він двічі чітко й розбірливо по­вторив адресу, щоби Сергій добре її запам’ятав.

— Гаразд, — відповів він, намагаючись придати ентузіазму своєму голосу. — Я спитаю номер його кімнати. І якщо во­на — не в кінці коридору, то я чекатиму його там, у кінці. Щоби, вийшовши з кімнати і рушивши до ліфта, він підставив мені спину.

— Ні, Сергію.

— Чому?

— В готелі не можна. В «Леоні» він нас чекатиме.

— Чекатиме? — Сергій аж сіпнувся від здивування.

Він змінив смугу руху і прилаштувався за орендною машиною, а тим часом Андрій пояснив йому, що той полісмен увійшов у контакт з двома продавцями і запросив отамана до готелю «Леон». Від цієї пропозиції за версту смерділо пасткою. Тому отаман дав чіткий наказ, щоби Сергій виконав свою роботу деінде.

— Але ж де?

— Підстережи його на вулиці біля готелю.

— Але ж де я це зроблю?

— Маєш вибір, — відповів Андрій. — Особисто я віддаю перевагу засідкам.

— Засідкам?

— Так, Сергію. Це завжди має бути засідка. І ще одне...

— Що?

— Він починає проникати у сфери, де він становитиме для нас небезпеку. І це означає, що справа стає невідкладною.

— Що... це означає?

— Отаман каже, що ти маєш певний час, але не більше того. Сьогодні краще, ніж завтра. І значно краще, ніж післязавтра. Зрозуміло?

Коли вони закінчили розмову, Сергій і досі стирчав в автомобільному заторі. Ніколи в житті не було йому так са­мотньо.

Година пік була у розпалі, і хвіст затору розсмоктався аж біля Бергера, якраз перед перехрестям Скедсмо. На той час Харрі вже встиг провести в авто близько години, переключаючи радіоканали і зупинившись, насамкінець, чисто на знак протесту, на каналі, що транслював класичну музику. Через двадцять хвилин він побачив з’їзд до аеропорту «Гардермоен». Вдень він уже кільканадцять разів телефонував на номер Торда Шульца, але так і не додзвонився. Колега Шульца, якого Харрі вдалося знайти серед персоналу авіалінії, сказав йому, що Торд зазвичай сидів удома, коли не був у рейсі. І підтвердив його адресу, яку Харрі знайшов в Інтернеті.

На землю вже опускалася темрява, коли Харрі дізнався з дорожнього знака, що прибув туди, куди слід. Він повільно рушив щойно заасфальтованою дорогою поміж однакових, мов коробки для взуття, будинків. По будинках, які були достатньо освітлені, щоби бачити їхні номери, Харрі вирахував будинок Торда Шульца. Він стояв у повній темряві.

Харрі припаркував авто. Озирнувся. З чорного неба вигулькнув сріблястий літак, вигулькнув нечутно, мов хижий птах. Світло його посадочних фар ковзнуло дахами будинків — і літак зник позаду нього, тягнучи за собою оглушливий шум, наче фату нареченої.

Харрі підійшов до парадних дверей, притулився обличчям до шибки і подзвонив. Трохи почекав. І знову подзвонив. Почекав хвилину.

А потім ударом ноги розбив скляну панель.

Просунувши в отвір руку, намацав клямку і відімкнув двері.

Переступивши через друзки скла, він, не зупиняючись, пішов до великої кімнати.

Перше, що його вразило, — це темрява, бо в кімнаті було надто темно навіть для неосвітленого приміщення. І він збагнув, що то — через запнуті штори. То були товсті світлоізолюючі штори, схожі на ті, які використовувалися у військовому таборі в регіоні Фіннмарк для захисту від сонця.

Друге, що його вразило, — це відчуття, що він не сам. А оскільки досвід підказував Харрі, що подібні відчуття майже завжди супроводжувалися істотними чуттєвими враженнями, він зосередився на цих враженнях і вгамував власну природну реакцію: пришвидшений пульс і бажання вибратися геть тим самим шляхом, яким і прийшов. Харрі прислухався, але все, що почув, — це цокання годинника, можливо, десь у сусідній кімнаті. Харрі принюхався. Різкий затхлий запах, але було щось іще, щось далеке, але знайоме. Він заплющив очі. Як правило, йому вдавалося побачити їх ще до того, як вони з’являлися. За довгі роки він виробив ефективний спосіб відганяти їх. Але зараз вони накинулися на нього, перш ніж він встигнув зачинити двері на засув. Привиди. Приміщення пахло так, як пахне місце злочину.

Він розплющив очі, і його на мить засліпило світло. Воно пронеслося долівкою великої кімнати. Потім почувся звук літака, а ще через мить кімната знову поринула в темряву. Але Харрі побачив його. І було вже неможливо стримувати пришвидшений пульс і бажання забратися геть.

То був «жук». Він висів у повітрі якраз перед його обличчям.

Обличчя являло собою криваве місиво.

Харрі увімкнув світло у великій кімнаті і став, дивлячись на мертвого чоловіка.

Його праве вухо було прибите гвіздками до паркетної підлоги, а в обличчі виднілися шість темних кривавих отворів. Йому не треба було шукати знаряддя вбивства: воно висіло перед ним на рівні його голови. На кінці вірьовки, перекинутої через брус, виднілася цеглина. А з тої цеглини стирчали шість закривавлених гвіздків.

Харрі сів навпочіпки і простягнув руку. Чоловік був холодний, і, незважаючи на тепло кімнати, мертвецьке заціпеніння вже настало. Те ж саме стосувалося й посмертної синюшності шкіри; поєднання сили тяжіння й відсутності кров’яного тиску дозволяло крові скупчуватися в найнижчих точках тіла і надавало внутрішнім сторонам рук червонувато-синього кольо­ру. Харрі припустив, що цей чоловік був мертвий уже понад дванадцять годин. Біла напрасована сорочка задерлася, і з-під неї виднілася частина живота. Живіт ще не мав того зеленуватого відтінку, який свідчив, що труп починають пожирати бактерії, — цей бенкет зазвичай починався за дві доби і ширився вгору від живота.

Окрім сорочки, на чоловікові була послаблена краватка, чорні брюки з костюма і начищені черевики. «Наче він щойно прийшов з похорону або з роботи, де потрібен певний стиль вбрання», — подумав Харрі.

Він витягнув свій телефон і подумав, куди зателефонувати: чи то до оперативного відділу, чи то відразу до групи боротьби зі злочинністю. Натиснувши насамкінець номер оперативного відділу, він озирнувся. Жодного сліду проникнення зі зламом не було видно, не було видно й слідів боротьби. Окрім цеглини та трупа, більше не було аніяких речових доказів, і Харрі знав, що коли сюди прибудуть люди з відділу спецоперацій, то вони не знайдуть тут анічогісінько. Ні відбитків пальців, ні відбитків взуття, ні зразків ДНК. І детективам також поталанить не більше: жодного сусіда, який що-небудь бачив, жодної камери спостереження на сусідній заправці, яка записала б знайоме обличчя, жодної викривальної розмови по телефону загиблого. Нічого. Чекаючи відповіді на дзвінок, Харрі увійшов до кухні. Він інстинктивно ступав, виявляючи обережність, намагаючись нічого не зачепити. Його погляд упав на кухонний стіл, де стояла тарілка з недоїденими хлібом та ковбасою. На спинці стільця висів піджак, що співпадав з брюками на трупі. Харрі понишпорив у кишенях і видобув звідти чотириста крон, перепустку відвідувача, залізничний квиток та картку посвідчення працівника авіалінії. Торд Шульц. Обличчя з професійною посмішкою було схоже на тлінні рештки того обличчя, яке він бачив у великій кімнаті.

• Предыдущая
• 48/104
• Следующая