Привид - Несбьо Ю - Страница 49

• Предыдущая
• 49/104
• Следующая

— Черговий слухає.

— У мене тут труп. За адресою...

В цю мить Харрі звернув увагу на перепустку відвідувача.

— Слухаю вас!

Щось у тій перепустці видалося йому знайомим.

— Алло!

Харрі взяв перепустку. У верхній її частині був напис ВІДДІЛОК ПОЛІЦІЇ ОСЛО. Під ним виднілося ТОРД ШУЛЬЦ і дата. Він був в управлінні поліції або у відділку два дні тому. І ось тепер Торд Шульц мертвий.

— Алло!

Харрі вимкнув телефон.

Сів.

І замислився.

Півтори години обшукував він будинок. Опісля витер скрізь, де міг залишити відбитки своїх пальців, і зняв з голови пластиковий пакет з еластичною стрічкою, який він начепив для того, щоби ніде не залишити бодай волосини зі своєї голови. Існувало встановлене правило, згідно з яким усі детективи та інші поліцейські, які потенційно могли побувати на місці злочину, мали реєструвати свої відбитки пальців та ДНК. Якби він залишив хоча б одну зачіпку, то поліція вже через п’ять хвилин знала б, що там побував Харрі Холе. Плодами його трудів стали три маленькі пакетики з кокаїном і чотири пляшки того, що, на його думку, було контрабандним спиртним. Окрім цього, все було так, як він і припускав: нічого.

Харрі зачинив двері, сів у машину і поїхав геть.

Отже, загиблий побував у відділку поліції Осло.

Чорт, чорт, чорт!

Добравшись до центру міста, він припаркувався і відкинувся на спинку, витріщившись у вітрове скло перед собою. А потім зателефонував Беаті.

— Привіт, Харрі.

— Маю два питання. Перше — чи не можеш ти надати мені послугу? Друге — я хочу дати тобі цілком анонімну наводку про те, що в цій справі з’явився ще один труп.

— Мені щойно повідомили.

— Значить, ти вже знаєш? — здивувався Харрі. — Цей спо­сіб називається «жук».

— Ти про що?

— Про цеглину з гвіздками.

— Яку цеглину?

Харрі глибоко вдихнув.

— А ти про що кажеш?

— Про Гойке Тошича.

— Хто це такий?

— Той тип, що напав на Олега.

— І?

— І його знайшли мертвим у власній камері.

Харрі поглянув прямо у фари, що до нього наближалися.

— Як?..

— Наразі перевіряють. Схоже, він повісився.

— Самознищився. Вони й пілота убили.

— Що?

— Торд Шульц лежить мертвий на підлозі вітальні свого помешкання в аеропорту «Гардермоен».

Перш ніж Беата відповіла, минуло кілька секунд.

— Я повідомлю про це оперативний відділ.

— Гаразд. А яке друге питання?

— Що?

— Про яку послугу ти хотів мене попросити?

— А, ледь не забув, — сказав Харрі, витягуючи з кишені перепустку відвідувача. — Ти не могла б перевірити реєстр відвідувачів на пункті пропуску в управлінні поліції? Подивитися, до кого приходив Торд Шульц два дні тому.

Знову тиша.

— Беато?

— А ти впевнений, що я захочу влізати в цю халепу, Харрі?

— Я впевнений, що ти не хочеш влізати в цю халепу.

— Іди в сраку.

Харрі натиснув кнопку.

Залишивши своє авто на багатоповерховій автостоянці в районі Квадратурен, Харрі рушив до готелю «Леон». Він пройшов повз бар, і музика, що линула з нього крізь розчинені двері, нагадала йому про той вечір, коли він щойно прибув до Осло: тоді звучала композиція групи «Нірвана» «Come as you are». Він не усвідомив, що увійшов до бару, аж поки не опинився перед прилавком у звивистому, як кишечник, приміщенні.

На стільцях сиділи, згорбившись, троє відвідувачів. Здавалося, вони вже сидять тут, не міняючи поз, не менше місяця. І ніхто не насмілювався порушити цю картину. В приміщенні смерділо розлитим спиртним та немитою плоттю. Бармен, повільно знімаючи корок зі штопора, кинув на Харрі погляд, який читався чітко й недвозначно: замовляй або йди під три чорти. На його широкій шиї виднілися три татуйовані готичні літери: EAT.

— Що будемо пити? — гукнув бармен, примудрившись перекричати вокаліста «Нірвани» Курта Кобейна, який запрошував Харрі прийти як друга.

Харрі облизав губи, які несподівано пересохли. Поглянув, як бармен вправляється зі штопором. То був штопор найпростішого типу, який потребує сильної тренованої руки і всього кількох обертів, щоби проштрикнути корок, а потім швидко витягнути його. І бармен проштрикнув корок. Одначе це був не винний бар. Що ж вони тут іще подають? Харрі побачив спо­творене власне зображення у дзеркалі позаду бармена. Своє спотворене обличчя. Але там було не лише його обличчя: всі їхні обличчя, всі привиди — всі вони були там. А Торд Шульц був серед них новачком. Погляд Харрі ковзнув по пляшках на дзеркальній полиці і, наче ракета з тепловим наведенням, знайшов свою ціль. Старий ворог. Джим Бім.

Курт Кобейн не мав пістолета.

Харрі прокашлявся. Всього один раз. І все.

Не мав він пістолета.

Харрі зробив замовлення.

— Що? — гукнув бармен, подаючись вперед.

— Джим Бім.

Шкода, що він пістолета не має.

— Джин як?

Харрі ковтнув слину. Кобейн з «Нірвани» повторив слово «memoria». Харрі чув цю пісню раніше сотні разів, але тільки зараз збагнув, що йому завжди здавалося, що Кобейн співав «the more», після чого йшли якісь інші слова.

In memoriam. В пам’ять про... Де ж він бачив цей напис? На могильній плиті?

Він помітив у дзеркалі якийсь рух. І в цю мить у нього в кишені задзвонив телефон.

— Джин — що? — гаркнув бармен, кладучи штопор на при­лавок.

Харрі витягнув свого мобільника. Поглянув на дисплей: «Р». І відповів на дзвінок.

— Привіт, Ракель.

— Привіт, Харрі.

Знову якийсь рух позаду нього.

— Я нічого не чую, окрім шуму. Ти де, Харрі?

Харрі обернувся і швидкими кроками пішов до виходу. Вдихнув забруднене вихлопами, але чистіше вуличне повітря.

— Чим ти зараз займаєшся? — спитала Ракель.

— Думаю, куди повернути — праворуч чи ліворуч, — відповів Харрі. — А ти?

— Спати лягаю. Ти тверезий?

— Що?

— Що почув. Я теж тебе чую. І завжди відчуваю, коли ти нервуєш. Схоже, ти в барі.

Харрі витягнув з кишені пачку «Кемела». Видобув з неї цигарку і помітив, як тремтять його руки.

— Добре, що ти зателефонувала, Ракель.

— Харрі!

Він підкурив цигарку.

— Що?

— Ганс Крістіан домовився, щоби Олега тримали в ув’яз­ненні в таємному місці. Воно в області Естланд, але ніхто не знає, де конкретно.

— Непогано.

— Він добра людина, Харрі.

— Не сумніваюся.

— Харрі?

— Я слухаю.

— Може, підкинути якийсь доказ? Щоби я отримала строк за вбивство замість Олега. Ти мені допоможеш?

Харрі зробив затяжку.

— Ні.

— Чому ні?

За Харрі відчинилися двері. Але він не почув кроків, що віддаляються.

— Я зателефоную тобі з готелю, добре?

Харрі вимкнув телефон і, не обернувшись, широкими кроками пішов по вулиці.

Сергій побачив, як чоловік підтюпцем перебіг на той бік вулиці.

Побачив, як він увійшов до готелю «Леон».

Він же був так близько. Так близько! Спершу в барі, а тепер отут, на вулиці.

Рука Сергія й досі стискала в кишені ніж з руків’ям з оленячого рогу. Лезо було назовні і різало йому підкладку брюк. Двічі він ледь-ледь не наважився зробити крок уперед, схопити його за волосся лівою рукою і дугою півмісяця полоснути ножем по горлу. Той полісмен дійсно виявився вищим, аніж він собі уявляв, але то не було проблемою.

Ніщо не було проблемою. І коли його пульс уповільнився, Сергій відчув, як до нього повернувся спокій. Спокій, який він нещодавно втратив, спокій, який був зруйнований його страхом. І Сергій знову відчув прагнення, прагнення виконати завдання, втілити в життя історію, вже розказану в його татую­ванні.

Бо саме це місце було місцем для засідки. Дуже зручним місцем. Сергій бачив очі полісмена, коли він витріщався на пляшки. Такий самий погляд мав його батько, коли повернувся з тюрми. Сергій був крокодилом, що причаївся в стариці, крокодилом, який знав, що той чоловік піде тією ж стежиною, щоби купити спиртного, знав, що треба лише дочекатися.

Харрі лежав на ліжку в номері 301 і, випускаючи дим у стелю, слухав по телефону її голос.

• Предыдущая
• 49/104
• Следующая