Привид - Несбьо Ю - Страница 50

• Предыдущая
• 50/104
• Следующая

— Я знаю, що ти робив речі навіть гірші, ніж підкидання фальшивих доказів, — сказала вона. — Тож чом би й ні? Чому не піти на це заради того, кого любиш?

— Ти зараз п’єш біле вино, — сказав Харрі.

— А звідки ти знаєш, що воно не червоне?

— На відстані відчуваю.

— Тож поясни мені, будь ласка, чому ти не хочеш мені допомогти?

— А треба?

— Так, Харрі.

Харрі загасив цигарку в порожній кавовій чашці, яка стояла на нічному столику.

— Я, порушник закону і звільнений з роботи полісмен, вважаю, що закон щось та важить. Це не видається тобі дивним?

— Продовжуй.

— Закон — це паркан, який ми спорудили на краю безодні. Кожного разу, коли хтось порушує закон, він ламає той паркан. Тому ми маємо ремонтувати його. Винувата сторона має спокутувати гріхи.

— Ні, спокутувати гріхи має хтось інший. Хтось інший має понести покарання, щоби продемонструвати суспільству, що вбивство є неприйнятним. Будь-який офірний цап може відремонтувати той паркан.

— Ти видовбуєш ті шматки закону, які тобі підходять. Бо ти — юрист. Ти краще в цьому розбираєшся.

— Я — мати, хоча працюю юристом. А ти, Харрі? Ти — по­лісмен? Ось ким ти став — роботом, рабом мурашника та ідей, придуманих іншими людьми.

— Гм.

— Відповідай, якщо є що сказати.

— А як ти гадаєш, навіщо я приїхав до Осло?

Пауза.

— Харрі?

— Що?

— Вибач.

— Не плач.

— Та то нічого. Вибач.

— Не вибачайся.

— Добраніч, Харрі. Я...

— Добраніч.

Харрі прокинувся. Йому щось почулося. Щось таке, в чому потонув звук його кроків, коли він тікав коридором від лавини. Він поглянув на годинник. 01:34. Зламаний штир карниза, прихилений до віконної рами, утворював силует, схожий на тюльпан. Харрі встав з ліжка, підійшов до вікна і глянув униз на внутрішній двір. Контейнер для сміття лежав на боці, і досі здригаючись та торохтячи. Харрі притулився лобом до скла.

Було ще рано, і ранковий автомобільний затор повз, мов слимак, до Грьонландслейрет, а тим часом Трульс уже наближався до управління поліції. Щойно він підійшов до дверей з отворами для стеження, як в око йому впала червона афіша на липі. Трульс Бернтсен обернувся і спокійно пішов назад. Пішов повз авто, що повільно повзли по вулиці Осло-гате, і звернув до цвинтаря.

Як і зазвичай, в таку ранню годину на цвинтарі не було ані душі. Принаймні, стосовно живих душ. Трульс зупинився перед надгробком А. К. Руда. На ньому не було написано нічого, отже, сьогодні мав бути день оплати.

Він сів навпочіпки і розрив землю біля надгробка. Намацав коричневий конверт і витягнув його. Долаючи спокусу розкрити його і перерахувати гроші тут, на місці, Трульс запхав його до кишені. Він уже був піднявся, але раптове відчуття, що за ним стежать, змусило його залишитися в зігнутій позі ще на кілька секунд, немов розмірковуючи над долею А. К. Руда, скороминущою природою життя і тому подібними бздурами.

— Не рипайся, Бернтсене.

На нього впала тінь. А з нею — і прохолода, немов сонце сховалося за хмарами. Трульсу Бернтсену здалося, що він полетів униз у прірву, і його шлунок підскочив до грудей. Значить, он як воно буває. Коли тебе викривають.

— Цього разу у нас є для тебе інша робота.

Трульс знову відчув під ногами тверду землю. Голос з легким акцентом. Так, то він. Трульс поглянув убік. Побачив по­стать, що стояла зі схиленою головою, наче молячись.

— Ти маєш знайти, де вони сховали Олега Фауке. Дивись поперед себе, не обертайся!

Бернтсен втупився у надгробок перед собою.

— Я намагався, — сказав він. — Але його переведення ніде не було зареєстроване. Принаймні, в тих документах, до яких я маю доступ. І ніхто із тих, з ким я говорив, нічого не чув про того хлопця, тому я підозрюю, що вони дали йому інше ім’я.

— Поговори з тими, хто в курсі. Поговори з адвокатом. Із Сі­монсеном.

— А чому б не з матір’ю? Вона має...

— Жодної жінки! — Ці слова прозвучали, як удар батога. Якби на кладовищі були інші люди, вони неодмінно почули б їхню розмову. А потім уже тихіше і спокійніше: — Спробуй поговорити з адвокатом. А якщо й це не спрацює...

Під час нетривалої паузи, яку зробив його співрозмовник, Бернтсен почув, як порив вітру свиснув у верхівках дерев, що росли на цвинтарі. Он воно що — вітер піднявся. Тому навкруги й стало так холодно.

— ...а якщо й це не спрацює, то є такий собі чоловік на ім’я Кріс Редді. На вулиці він відомий під прізвиськом Адідас. Адідас торгує...

— Спідом. Адідас означає амфета...

— Стули пельку, Бернтсене. І мовчки слухай.

Бернтсен стулив пельку і став мовчки слухати. Так, як він стуляв пельку кожного разу, коли знайомий голос наказував йому заткнутися. Слухався, коли вони наказували йому порпатися в лайні. Наказували...

Голос дав йому адресу.

— Ти, напевне, чув, що Адідас вештається по місту й скрізь вихваляється, що це він застрелив Густо Ганссена. Тому маєш заарештувати його й допитати. І він має зробити добровільне чистосердечне зізнання. Думай сам, як продумати всі деталі, щоби це зізнання виглядало правдивим на сто відсот­ків. Але найголовніше — спробуй розговорити Сімонсена. Зро­зуміло?

— Так, але чому Адідас...

— Чому — це не твоя проблема, Бернтсене. Твоє єдине запитання — це «скільки».

Трульс Бернтсен ковтнув слину. А потім ковтнув ще раз. Йому вже не раз доводилося длубатися в лайні. Їсти те лайно.

— Скільки?

— Оце вірне запитання. Шістдесят тисяч.

— Сто тисяч.

Мовчання.

— Агов!

Але все, що він почув у відповідь, — це далекий шепіт ранкового потоку автомобілів.

Бернтсен випростався. Зиркнув убік. Там уже нікого не бу­ло. Відчув, як сонце знову починає зігрівати його. А шістдесят тисяч — це не так уже й погано. Навіть добре.

О десятій ранку, коли Харрі різко звернув до головної будівлі ферми, яка належала Скоєн, над землею і досі висів туман. Ізабель Скоєн стояла на сходах, посміхаючись і ляскаючи невеличким верховим батіжком по халяві своїх чорних бриджів для верхової їзди. Виходячи з машини, Харрі почув, як під її чоботями захрустів гравій.

— Доброго ранку, Харрі. Що ви знаєте про коней?

Харрі гепнув дверцятами авто.

— Знаю те, що на них я втратив багато грошей. Це щось вам проясняє?

— Ага, так ви теж авантюрист за вдачею?

— Теж?

— Я теж трохи позаймалася детективною роботою і про дещо дізналася. Ваші плюси врівноважуються вашими мінусами. Принаймні, так кажуть ваші колеги. Ви втратили ті гроші в Гонконгу?

— Так, на перегонах в Хепі Велі. Це трапилося лише одного разу.

Ізабель рушила до низького червоного будинку, і йому довелося пришвидшити крок, щоби за нею встигати.

— А ви коли-небудь їздили верхи, Харрі?

— Мій дід мав старого, але міцного коня в Ондальснесі.

— Значить ви — досвідчений вершник.

— Знову мимо. Мій дідо казав, що коні — то не іграшки. Казав, що їздити на конях верхи просто так, для забави — це вияв неповаги до цих корисних робочих тварин.

Вона зупинилася перед дерев’яним стендом, на якому висіли два вузьких шкіряних сідла.

— Жоден з моїх коней ніколи не побачить ані воза, ані плуга. Поки я осідлаю, можете пройти он туди... — Ізабель показала на фермерський будинок. — У стінній шафі ви знайдете підходящу одіж мого колишнього чоловіка. Ми ж не будемо псувати ваш елегантний костюм, еге ж?

У шафі Харрі знайшов светр та джинси, які були йому як­раз. Однак, вочевидь, колишній чоловік Ізабель мав маленькі ступні, бо Харрі не зміг знайти собі підходящого взуття, аж поки в глибині шафи не натрапив на розтоптані армійські кро­сівки.

Коли він знову з’явився у дворі, там його вже чекала Ізабель з двома засідланими кіньми. Харрі відчинив з пасажирського боку дверцята свого орендованого авто, сів, висунувши ноги назовні, і перевзувся, залишивши устілки на долівці автомашини. Простягнувши руку до відсіку для рукавичок, він дістав звідти свої сонцезахисні окуляри.

• Предыдущая
• 50/104
• Следующая