Привид - Несбьо Ю - Страница 58

• Предыдущая
• 58/104
• Следующая

Харрі якийсь час мовчав, прислухаючись до дихання Олега, а потім заговорив:

— Хто вони, Олеже? Ти мусиш вірити мені. Якщо тебе знайшов я, то вони також можуть тебе знайти.

— А як ти мене знайшов?

— За допомогою процесу, відомого як дедукція.

— Я знаю, що це таке. Відкинь усе неможливе і зважай на те, що в тебе лишилося.

— Коли ти сюди потрапив?

Олег знизав плечима.

— Та учора ввечері. Десь близько дев’ятої.

— Чому ти не зателефонував своїй матері після того, як тебе випустили? Ти ж знаєш, що тобі небезпечно бути тут ­зараз.

— Вона б лише кудись відвезла мене й сховала. Разом з отим Нільсом Крістіаном.

— Його звуть Ганс Крістіан. Він з матір’ю шукатиме тебе, ти ж знаєш.

Олег поглянув на свої руки.

— Я гадав, що ти приїдеш до Осло, щоби «відремонтуватися», — сказав Харрі. — Але ти не під кайфом.

— Я не колюся вже понад тиждень.

— Чому?

Олег не відповів.

— Це через неї? Через Ірен?

Олег поглянув на бетонне покриття, наче побачивши в ньому себе. Наче почувши вищання ковзанів, коли він, по черзі відштовхуючись ногами, мчав по льоду. І повільно ­кивнув.

— Я — єдиний, хто намагається її знайти. У неї немає нікого, крім мене.

Харрі нічого не сказав.

— Та коробка з коштовностями, яку я вкрав у мами...

— Що?

— Я продав, щоби наркоти купити. Окрім того персня, який подарував їй ти.

— А чому ж ти і його не продав?

Олег посміхнувся.

— По-перше, за нього багато не дали б.

— Що? — Харрі випростався, і на його обличчі з’явився нажаханий вираз. — Невже мене надурили?

Олег розсміявся.

— Золотий перстень з почорнілою тріщиною? Це назива­ється оцтовокисла мідь. До якої додають трохи свинцю для ваги.

— А чому ж ти в такому разі просто не викинув його?

— Мама його більше не носила. Тому мені захотілося подарувати його Ірен.

— Мідь, свинець і позолота.

Олег знизав плечима.

— Воно гарно сиділо. І давало позитивне відчуття. Пам’я­таю, як раділа мама, коли ти вдягнув той перстень їй на палець.

— А що ще ти пам’ятаєш?

— Неділя. Вестканторгет. Ми йдемо, шерехтячи товстим шаром осіннього листя, а на нас падають косі сонячні промені. Ви з мамою посміхаєтеся і з чогось смієтеся. Мені хотілося триматися за твою руку, але ж я вже був дорослий хлопець, правда ж? Ти купив той перстень на стенді з миючими засобами для домашнього господарства.

— Невже ти все це пам’ятаєш?

— Так. І тому мені подумалося, що коли Ірен зрадіє хоча б наполовину так, як мама, то...

— Ну і як — вона зраділа?

Олег поглянув на Харрі. Закліпав очима.

— Не пам’ятаю. Напевне, коли я подарував його Ірен, ми були з нею під кайфом.

Харрі ковтнув клубок, що підкотився до горла.

— Вона у нього, — сказав Олег.

— У кого?

— У Дубая. Ірен у нього. Він тримає її заручницею, щоби я не розколовся.

Харрі витріщився на Олега, а той похнюпив голову.

— Саме тому я нічого й не сказав.

— Так ти про це знав? І вони погрожували, що коли ти почнеш говорити, то вони її знищать?

— Їм не треба було цього робити. Я ж не бовдур. Але їм треба було заткнути рота і їй. Вони схопили її, Харрі.

Харрі нервово завовтузився. Йому пригадалося, як вони часто сиділи отак само на стадіоні перед важливими змаганнями. Схиливши голови, немов зосередившись разом на одній думці. Олегу потрібні були поради. А Харрі їх не мав. Утім, Олегу просто подобалося так сидіти.

Харрі прокашлявся. Зараз — не Олегові перегони. Зараз змагається він, Харрі.

— Якщо ми хочемо отримати хоч якийсь шанс на порятунок Ірен, ти маєш допомогти мені знайти Дубая.

Олег поглянув на Харрі. Підсунув руки під стегна і погойдав ногами. Як любив робити раніше. А потім кивнув головою.

— Починай з убивства, — сказав Харрі. — І не поспішай, намагайся пригадати все.

Олег на кілька секунд заплющив очі. А потім знову розплющив.

— Я був під кайфом, бо вколов собі віолін біля річки неподалік нашої квартири на вулиці Гаусманнс-гате. Там було безпечніше. Якби я замислив відремонтуватися в квартирі, коли інші були вже під ломкою, вони накинулися б на мене і відібрали дозу. Розумієш?

Харрі кивнув.

— Перше, що я побачив, піднімаючись сходами, це двері до офісу напроти. Вони були зламані. Уже вкотре. Побачив — і забув. Увійшов до вітальні, а там — Густо. І якийсь чоловік у балаклаві[2]. Він націлював свій пістолет на Густо. Не знаю, може, то на мене так наркота подіяла, але я чомусь відразу ж збагнув, що то не грабунок. Що Густо збираються вбити. Тому я зреагував миттю — кинувся на руку, в якій той тип тримав пістолет. Але було надто пізно: убивець уже встиг зробити один постріл. Я впав додолу, а коли підняв погляд, то збагнув, що лежу поряд з Густо, а до моєї голови приставлено пістолет. Чоловік і слова не сказав, але я не сумнівався, що й мені зараз буде гаплик. — Олег замовк і глибоко вдихнув. — Та, схоже, чоловік у балаклаві завагався. А потім провів пальцем по горлу, показуючи, що зі мною трапиться, якщо я буду розпатякувати.

Харрі кивнув.

— Він знову повторив той жест, і я кивнув, що, мовляв, зрозумів. А потім убивця пішов геть. Густо кровоточив, мов заколота свиня, і я бачив, що йому терміново необхідна допомога. Але я не насмілився й рипнутися, бо не сумнівався, що чоловік з пістолетом і досі стоїть за дверима. Я не чув його кроків на сходах і боявся, що коли він мене знову побачить, то передумає й застрелить.

Олег нервово засовав ногами.

— Я помацав пульс Густо, спробував з ним поговорити, сказав, що зараз приведу допомогу. Та він не відповідав. А потім я вже не зміг намацати його пульсу. І не зміг там більше залишатися. Я втік. — Олег випрямився, наче в нього спина заболіла, склав руки й обхопив ними потилицю. Коли він продовжив, його голос був хрипкий і невиразний. — Я був під кайфом, тому не міг ясно міркувати. Мені спало на думку піти скупатися. Може, мені пощастить, й я потону. А потім почулися сирени. І приїхали вони... Все, про що я думав, — це про палець, яким убивця провів по горлу. І що я маю мовчати як риба. Бо знав, що то за люди, і чув, як вони розповідали про те, що вони роблять.

— І що ж вони роблять? — спитав Харрі.

— Вони б’ють у твоє найбільш вразливе місце. Спершу я зля­кався за маму.

— Але їм було простіше захопити Ірен, — сказав Харрі. — Ніхто ж бо не зреагує, коли якась дівчина ненадовго зникне з очей.

Олег поглянув на Харрі. Ковтнув слину.

— Ти мені віриш?

Харрі знизав плечима.

— Стосовно тебе мене обдурити досить легко, Олеже. Мабуть, саме так воно здебільшого й буває, коли ти... коли маєш...ну, ти знаєш, про що я.

В очах Олега показалися сльози.

— Але... але ж це так неправдоподібно... Бо всі докази...

— Все співпадає, — сказав Харрі. — Рештки пороху потрапили тобі на руку, коли ти кинувся на пістолет. Кров Густо на твоїй руці, бо ти міряв його пульс. Тоді ж ти залишив на ньому і свої відбитки пальців. А причина того, що після пострілу ніхто не бачив, щоб хтось виходив з будинку, полягає в тому, що вбивця увійшов до сусіднього офісу, вибрався через вікно і спустився пожежними сходами до річки. Через це ти й не чув його кроків на сходах.

Олег задумливо уставився в точку на грудях Харрі.

— Але чому убили Густо? І хто його убив?

— Не знаю. Але, на мою думку, його убив хтось із тих, кого ти знаєш.

— З тих, кого я знаю?

— Так. Саме тому убивця спілкувався з тобою жестами замість говорити. А балаклаву він начепив на голову, бо боявся, що хтось із представників наркотичного світу упізнає його. То міг бути хтось із тих, кого мешканцям цієї квартири доводилося бачити раніше.

— Але чому він мене пощадив?

— Не маю ані найменшого поняття.

— Не розумію. Згодом вони намагалися вбити мене у тюрмі. Навіть попри те, що я й слова не вимовив.

— Мабуть, убивці не дали детальних інструкцій — що робити з можливими свідками. І тому він завагався. З одного боку, ти міг розпізнати його за постаттю, рухами та ходою, якщо тобі багато разів доводилося бачити його раніше. Але з другого боку, ти був такий «уколотий», що не зміг би багато побачити й запам’ятати.

• Предыдущая
• 58/104
• Следующая