Привид - Несбьо Ю - Страница 59

• Предыдущая
• 59/104
• Следующая

— Виходить, інколи наркота рятує життя? — обережно посміхнувся Олег.

— Так. Та, вочевидь, бос не погодився з рішенням залишити тебе живим, коли убивця доповів йому про виконане завдання. Але на той час було вже запізно. Тому, аби змусити тебе мовчати, вони схопили Ірен.

— Вони знали, що допоки вони тримають Ірен, я все одно мовчатиму, тож навіщо убивати мене?

— Бо з’явився я, — відповів Харрі.

— Ти?

— Так. Вони дізналися про моє повернення до Осло тієї ж секунди, коли я приземлився. Вони знали, що я — той чоловік, який змусить тебе говорити. Тому тримати Ірен заручницею виявилося вже недостатньо. І Дубай дав наказ, щоби тобі назавжди заткнули рота у в’язниці.

Олег повільно кивнув.

— Розкажи мені про Дубая.

— Я його ніколи не бачив. Але, гадаю, мені довелося одного разу побувати в його домівці.

— А де це?

— Не знаю. Його помічники підібрали нас з Густо і відвезли до нього додому, але попередньо очі нам зав’язали.

— А звідки ти знаєш, що то був будинок Дубая?

— Так сказав мені Густо. І той будинок мав запах місця, де живуть люди. Там пахло меблями, килимами та шторами, ну, ти розумієш, про що я.

— Розумію.

— Нас завели до льоху і вже там зняли з очей пов’язки. На долівці лежав мертвий чоловік. Вони сказали — ось що трапляється з людьми, які намагаються їх обдурити. Добряче придивіться до нього й запам’ятайте. А потім нам довелося розповісти їм, що трапилося на Альнабрю. Чому двері не були замкнені, коли прибула поліція. І чому зник Туту.

— Альнабрю?

— Я якраз до цього веду.

— Гаразд. А отой чоловік, котрого вам продемонстрували: як його убили?

— Ти про що?

— Він мав видимі ножові рани? Чи його застрелили?

— Ну, я не знав, як він помер, допоки Петро не наступив йому на живіт. І тоді з рота загиблого витекла вода.

Харрі облизав пересохлі губи.

— А ти знав, ким був загиблий?

— Так. То був таємний поліцай, що тинявся там, де ми працювали. Ми називали його Чоловік-берет із-за його кумедної кепки.

— Гм. Ясно.

— Харрі?

— Що?

Олег несамовито забарабанив ногами по бетону.

— Я не знаю багато про отого Дубая. Густо уникав розмов про нього. Але я знаю одне: якщо ти спробуєш спіймати його, ти загинеш.

Пацючиха нетерпляче пошкрябала підлогу. Людське серце й досі билося, але дедалі слабше. Вона знову зупинилася біля черевика. Вгризлася в його шкіру. То була м’яка, але товста й солідна шкіра. Вона знову пробіглася по тілу. Одежа пахла не лише черевиками. Вона пахла потом, харчами та кров’ю. Він — а пацючиха відчувала, що то був чоловік, — лежав в одній позі, він жодного разу не поворухнувся і досі затуляв собою прохід до нори. Серце билося все слабше й слабше. Невдовзі вона зможе братися за справу.

Ні, я не кажу, що треба кинути жити, татку. Я кажу про те, що заради того, щоби покласти край всьому цьому гівну, треба померти. Невже ж немає кращого варіанта, як ти гадаєш? Безболісного виходу на світло з оцієї холодної темряви, яка, схоже, на мене насувається все більше й більше. Хтось мав би додати дрібку опіату в оці макаровські кулі, мав би зробити те, що я зробив з Руфусом, бездомним псом, мав би купити мені один квиток до країни Ейфорії — і в час добрий, бережи вас Господь! Але все те добре, що є в цьому гівняному світі, дістається або по рецепту, або коштує так дорого, що й куштувати не захочеться, або вже розпродане. Життя — це ресторан, який ти не можеш собі дозволити. Воно не по твоїй кишені. А смерть — це рахунок за страву, яку тобі навіть не вдалося скуштувати. Однак ти все одно замовляєш найдорожчий харч з меню, все одно збираєшся ним заволодіти, інколи це вдається, і ти їси його, аж за вухами лящить.

Добре, добре, більше не буду скиглити, татку, тож не йди від мене, бо ти ще не почув решту. Бо решта — цікава й гарна. Де ми зупинилися? Ага, на тому місці, коли всього-на-всього через два дні після пограбування на Альнабрю за мною та Олегом приїхали Андрій з Петром. Вони зав’язали Олегу очі шарфом, відвезли нас до будинку старого і завели до льоху. Мені ніколи не доводилося бувати там раніше. Нас завели у довгий вузький та низький коридор, де нам довелося нахиляти голови. Ми чіплялися плечима за стіни. До мене поволі дійшло, що то був не льох, а підземний тунель. Можливо — для втечі. Хоча Чоловіку-берету він не допоміг. Він був схожий на потонулого пацюка. Втім, у своєму житті він і був пацюком.

Потім вони відвели Олега до авто, а мене — до старого. Він сів у крісло напроти мене, і стола між нами не було.

— Ви були там удвох? — спитав він.

Я поглянув йому прямо у вічі.

— Якщо ви питаєте, чи були ми на Альнабрю, то відповідь буде такою: ні, не були.

Старий прискіпливо поглянув на мене. І нічого не сказав.

— Ти — як і я, — мовив насамкінець він. — Бо неможливо сказати, брешеш ти чи кажеш правду.

Не впевнений на всі сто, але в ту мить мені здалося, що в його очах промайнула посмішка.

— Ну що, Густо, ти второпав, що то було там, унизу?

— Так. То був таємний агент Чоловік-берет.

— Вірно. А чому він там опинився?

— Не знаю.

— А ти спробуй здогадатися.

Мені подумалося, що в минулому житті старий, мабуть, був набридливим і нецікавим учителем. Та як би там не було, я відповів:

— Він щось рознюхав.

Дідок повільно похитав головою.

— Він довідався, де я живу. Знав, що не має підстав для отримання ордера на обшук. А після арешту Лос-Лобос та недавньої конфіскації на Альнабрю він інтуїтивно відчув, що ніколи не дістане ордера на обшук, хоч які б вагомі докази не наводив своєму начальству... — Старий вишкірився посмішкою. — Ми дали йому попередження, яке, на нашу думку, мало його зупинити.

— Навіть так?

— Поліцаї типу Чоловіка-берета покладаються на своє фаль­шиве посвідчення. Гадають, що неможливо дізнатися, ким вони є насправді. Де мешкає їхня родина. Але все це можна знайти в поліцейських архівах — якщо мати правильні паролі і відповідний допуск. І ти все це маєш, якщо працюєш на високій посаді у відділі боротьби з організованою злочинністю. Як ти гадаєш, в який спосіб ми його попередили?

Я відповів відразу ж, не замислюючись:

— Замочили його дітей?

Обличчя старого затьмарилося.

— Ну, ми ж не потвори якісь, Густо.

— Вибачте.

— До того ж, дітей він не мав, — зауважив дідок і зачахкав-закахикав своїм сміхом. — Але мав сестру. А може, то була просто прийомна сестра. Хтозна...

Я кивнув. Неможливо було сказати, бреше він чи ні.

— Ми сказали йому, що спочатку її зґвалтують, а потім прикінчать, щоби вона не мучилася своєю ганьбою. Але я хибно його оцінив. Замість турбуватися про своїх родичів, він пішов у наступ. Дуже самотній, але відчайдушний наступ. Минулої ночі він примудрився вдертися сюди. Ми були до цього неготові. Мабуть, цей поліцай дуже любив свою сестру. Він був озброєний. Я пішов до льоху, а він подався слідом. І помер. — Старий нахилив голову. — Як ти гадаєш: від чого?

— З його рота витікала вода. Потонув?

— Вірно. Але ж де потонув?

— Його сюди привезли зі ставка або з річки.

— Ні. Він вдерся сюди — і потонув. Як?

— Тоді я не знаю.

— А ти подумай! — Слова вдарили мене, мов батіг. — Якщо ти хочеш залишитися живим, то мусиш мати здатність думати і робити висновки з того, що бачиш. Оце і є реальне життя.

— Добре, добре, — сказав я і спробував поміркувати. — Льох — це насправді не льох, а тунель.

Старий схрестив на грудях руки.

— Ну і що?

— Він довший за вашу маєтність. І може мати вихід у поле.

— Ну то й що?

— Але ви казали, що вам належить і сусідня маєтність, тому, можливо, тунель тягнеться туди.

Дідок задоволено посміхнувся.

— Здогадайся, скільки років цьому тунелю?

• Предыдущая
• 59/104
• Следующая