Привид - Несбьо Ю - Страница 60

• Предыдущая
• 60/104
• Следующая

— Багато. Бо його стіни вкриті мохом.

— То водорості, а не мох. Після того, як члени Опору вчинили чотири невдалих спроби замаху на його життя, шеф гестапо наказав збудувати тунель. Їм вдалося зберегти його в таємниці. Коли Райнгард приїздив увечері додому, він входив крізь парадні двері так, щоби всі бачили. Вмикав світло, а потім йшов через тунель до своєї справжньої домівки по сусідству, а того німецького лейтенанта, котрий, як усі гадали, жив там, він присилав сюди. І той лейтенант походжав по будинку, інколи підходив достатньо близько до вікна, маючи на собі таку ж саму форму, як і його гестапівський шеф.

— Тобто він був як принада. Пастка.

— Вірно.

— А чому ви мені все це кажете?

— Бо хочу, щоби ти знав, що таке реальне життя, Густо. Більшість людей у цій країні не відають, що це таке, не знають, скільки зусиль треба докласти, щоби вижити в реальному світі. Але я кажу тобі все це для того, аби ти пам’ятав, що я вірив тобі.

Старий поглянув на мене так, наче сказав щось вкрай важливе. Я вдав, що розумію його, бо мені дуже додому хотілося. Можливо, він це помітив.

— Приємно було тебе побачити, Густо. Андрій відвезе вас обох додому.

Коли авто проїздило повз університет, там, у студмістечку, напевне, відбувалася якась студентська здибанка. Ми почули, як гримлять гітари якоїсь рок-групи на відкритій сцені. Назу­стріч нам по Бліндернвеєн линув потік молоді. Щасливі обличчя з виразом очікування, наче їм щось пообіцяли — блискуче майбутнє чи щось типу того.

— Що це? — спитав Олег, чиї очі й досі були зав’язані.

— Це, — відповів я, — нереальне життя.

— І ти й гадки не маєш, як він потонув? — спитав Харрі.

— Ні, — відповів Олег. Його ноги згиналися-розгиналися ще швидше, все тіло його вібрувало.

— Ну гаразд, тобі зав’язали очі, але розкажи мені все, що можеш пригадати про поїздку до того будинку й назад. Усі шуми. Наприклад, ти чув поїзд або трамвай, коли виходив з авто?

— Ні. Річ у тім, що коли ми прибули, ішов дощ, тому все, що я чув, це, в основному, дощ.

— Сильний дощ, слабкий?

— Слабкий. Я ледве його відчув, коли ми вийшли з машини. А коли відчув, то й почув.

— Ясно. Втім, легенький дощ зазвичай не робить великого шуму, за тим винятком, коли він падає на листя.

— Можливо.

— Що ти відчував під ногами, коли йшов до парадних дверей? Асфальт? Кам’яні плити? Траву?

— Мабуть, дранку. Точно дранку, бо я чув під ногами скрип. Отак я здогадався, де йшов Петро. Він був найважчий із нас, тому скрипів найгучніше.

— Добре. А сходинки біля дверей?

— Так, були.

— Скільки?

Олег простогнав.

— Добре, — сказав Харрі. — Коли ти опинився біля дверей, дощ все одно йшов?

— Так, звісно.

— Я маю на увазі — дощ падав тобі на голову?

— Так.

— Значить, то була споруда без ґанку.

— Ти що, зібрався вишукувати в Осло будинки без ґанків?

— Ну, різні райони Осло були збудовані в різні періоди, і вони мають низку спільних рис.

— А до якого періоду відносяться дерев’яні будинки, розташовані далеко від трамвайних ліній, з дранковими стежками та сходами, що ведуть до парадних дверей без навісу?

— Ти говориш наче головний виконроб-будівельник! — пожартував Харрі, але йому не вдалося викликати сподівану посмішку на обличчі Олега. — Коли ти їхав назад, ти чув які-небудь звуки поблизу?

— Наприклад?

— Наприклад, пищання світлофора на перехресті.

— Ні, нічого такого я не чув. Але була музика.

— Записана чи жива?

— Гадаю, що жива. Тарілки звучали дуже чисто. Було чути гітари, їхній звук наче приносило й відносило вітром, він немов плавав.

— Схоже, то дійсно був живий звук. Маєш добру пам’ять.

— Я запам’ятав лише тому, що вони грали одну з твоїх пісень.

— Моїх пісень?

— З твоїх записів. Я запам’ятав тому, що Густо сказав, що це — нереальне життя, і мені здалося, що, напевне, та фраза у нього вирвалася як результат підсвідомого ходу думок. Напевне, почув рядок, який та група щойно проспівала.

— Який рядок?

— Щось про мрію. Я вже забув. Але ти колись грав ту пісню увесь час.

— Пригадуй, Олеже, бо це дуже важливо.

Олег поглянув на Харрі. Кинув тупотіти ногами. Заплющив очі і спробував промугикати мелодію: «Це лише сон, який бачить Гонсалес...». Він розплющив очі і ніяково почервонів. — Щось схоже на це.

Харрі й собі замугикав. І похитав головою.

— Вибач, — сказав Олег. — Я не впевнений, до того ж, це тривало лише кілька секунд.

— Чудово, — сказав Харрі, поплескавши хлопця по плечу. — А тепер розкажи мені, що трапилося на Альнабрю.

Олег знову нервово затупотів ногами. Він двічі вдихнув, двічі глибоко втягнув у себе повітря, як це робив колись на стартовій лінії. І заговорив.

Коли він скінчив розповідь, Харрі довго сидів, мовчки чухаючи потилицю.

— Значить, ви засвердлили чоловіка до смерті?

— То не ми. То поліцейський.

— Чийого імені ти не знав. Як і не знав, де саме він працює.

— Так, не знав, бо вони з Густо були стосовно цього дуже обачливі. Густо сказав, що буде краще, коли я не знатиму.

— І ти й гадки не маєш, що сталося з трупом просвердленого?

— Ні. Ти що, збираєшся закласти мене?

— Ні. — Харрі витягнув пачку цигарок.

— Дай і мені одну, — попросив Олег.

— Вибач, синку. Куріння шкодить здоров’ю.

— Але ж...

— Дам, але за однієї умови. Якщо ти дозволиш Гансу Кріс­тіану сховати тебе, а мені залишиш розшуки Ірен.

Олег уставився на багатоквартирний будинок на пагорбі за стадіоном. Там з балконів і досі звисали горщики з квітами. Харрі уважно глянув на його профіль. Кадик на тонкій шиї Олега заходив угору-вниз.

— Згода, — сказав хлопець.

— От і добре. — Харрі подав йому цигарку, дав підкурити Олегу і підкурив сам.

— Тепер я розумію, чому ти маєш металевий палець, — сказав Олег. — Для того, щоби мати вагомі підстави курити.

— Еге ж, — кинув Харрі, тримаючи цигарку між своїм вка­зівним пальцем та титановим протезом, водночас набираючи номер Ракелі. Йому не довелося питати у неї номер Сімонсена, бо він був разом із нею. Адвокат сказав, що приїде негайно.

Олег зігнувся навпіл так, наче йому раптом стало холодно.

— А де він мене сховає?

— Не знаю і знати не хочу.

— А чому?

— Бо маю дуже чутливі яйця. І розколюся від однієї згадки про автомобільний акумулятор, до якого мої яйця підключать.

Олег розсміявся. Коротким, але справжнім сміхом.

— Я не вірю. Ти радше даси їм себе вбити, але жодного слова їм не скажеш.

Харрі окинув хлопця здивованим поглядом. Він невдало жартував цілий день і нарешті видобув з хлопця хоч якусь подобу посмішки.

— Ти завжди був про мене високої думки, Олеже. Надто високої. А мені завжди хотілося, щоби ти бачив мене кращим, аніж я є насправді.

Олег глянув униз, на свої руки.

— А хіба всі хлопці не вважають своїх батьків героями?

— Можливо. І мені б не хотілося, щоби ти викривав мене як дезертира, як того, хто боягузливо вшивається геть. Але сталося так, як сталося. Я хотів сказати, що навіть коли мене не було поруч з тобою, це не означало, що ти не був для мене важливим. Ми не можемо жити тим життям, яким би нам хотілося. Ми — заручники... обставин. Заручники того, ким ми є.

Олег підвів голову.

— Заручники наркоти й всілякого гівна.

— І цього також.

Вони затягнулися — в унісон. І дивилися, як дим пасмами піднімається до широкого й чистого блакитного неба. Харрі знав, що нікотин не зможе пригасити жагу Олега до віоліну, але, принаймні, це був спосіб відволіктися. Отак вони й просиділи мовчки кілька хвилин.

— Харрі?

— Що?

— Чому ти не повернувся?

Перед тим, як відповісти, Харрі зробив затяжку.

— Тому, що твоя мати не вважала мене гідним її і тебе. І мала рацію.

Вдивляючись у далечінь, Харрі затягнувся ще раз. Він знав, що Олегу зараз не хочеться, щоби він на нього поглянув. Бо вісімнадцятирічним хлопцям не подобається, коли хтось бачить, як вони плачуть. Він не хотів, щоби Харрі обійняв його за плечі і сказав щось втішливе. Олег просто хотів, щоби він був поруч. І більше нікуди не зникав. Щоби він сидів отак біля Харрі і думав про майбутні перегони. Зачувши звук автомобільного двигуна, вони зійшли трибуною вниз до автостоянки. Харрі побачив, як Ганс Крістіан поклав руку на плече Ракелі, коли вона хотіла вискочити з машини.

• Предыдущая
• 60/104
• Следующая