Спаситель - Несбьо Ю - Страница 31

• Предыдущая
• 31/94
• Следующая

— Гм. А як щодо темного боку його особистості?

Харрі чекав. Дивлячись на журнальний столик, поки Юн міркував у вакуумі тиші, що так чи інак витягував інформацію назовні — брехню, недоречний коментар у відчаї, щонайліпше — правду.

— Замолоду Робертові... — повів він і замовк.

Харрі мовчав, не ворушився.

— ...бракувало гальм.

Харрі кивнув, не підіймаючи голови. Заохотив, утім, вакууму не порушив.

— Я повсякчас побоювався, аби він чого не скоїв. Страшенно був нестриманий. Ніби двоє людей в ньому жили. Перший — стриманий, холоднокровний, дослідник, який переймався... як то висловити? Реакціями. Почуттями. Пристрасть, так, мабуть, і вона теж. Отаке.

— Чи наведете приклади? — спитав Харрі.

Юн проковтнув клубок у горлі.

— Якось, коли я прийшов додому, каже мені, мовляв, ходімо у льох, щось тобі покажу. Він посадив кішку у маленький акваріум, де колись мешкали гупі, просунув під кришку огородній шланг і вивернув кран до кінця. Акваріум сповнився водою так стрімко, що я заледве встиг скинути кришку й вийняти кішку з води. Роберт сказав, що лише хотів глянути, як вона поводитиметься, але часом мені видавалося, що його набагато більше цікавила моя власна поведінка.

— Хм, якщо він був такий, дивно, що ніхто про це не збовкнув.

— Небагато хто знав про цей бік його особистості. Почас­ти це моя заслуга. Ще дитиною я обіцяв батькові наглядати за Робертом, щоб він не накоїв чогось уже дійсно лихого. Іншими словами, я старався щосили. А Роберт загалом опановував себе. Він був і холодний і гарячий водночас, розумієте? Здебільшого, його... решту граней бачило лише най­ближче оточення. І якісь жабки. — Юн посміхнувся. — Він від­правляв їх літати на гелієвих повітряних кулях. Коли батько піймав його, Роберт відповів, що жабкам, мовляв, нудно просиджувати життя на землі, нехай побачать світ з висоти пташиного льоту. Я... — Юн дивився у порожнечу, а Харрі зауважив, що на його очах виступили сльози. — Я реготав. Батько лютував, а я не міг опанувати себе. Лише Роберт був здатний так мене розсмішити.

— Й що, з роками він те переріс?

Юн знизав плечима:

— Відверто кажучи, навіть я знаю не про все, що поробляв Роберт останніми роками. Після від’їзду батьків у Таїланд ми з братом трохи віддалилися один від одного.

— Чому?

— З братами таке часто трапляється. Без вагомої при­чини.

Харрі змовчав, лише чекав. У під’їзді гепнули двері.

— Мав він певні історії з жінками.

Завивання «швидкої» вдалині. Металеве гудіння ліфта. Юн, зітхнувши, тужливо мовив:

— З молоденькими.

— Наскільки молоденькими?

— Гадки не маю, але якщо Роберт не прибріхував — з дуже молоденькими.

— А чому б це він вам прибріхував?

— Я ж казав. Він полюбляв перевіряти мою реакцію.

Харрі, підвівшись, підійшов до вікна. Якийсь чоловік йшов навпростець через Софієнберг-парк стежкою, що скидалася на нерівну коричневу лінію, яку намалювала дитина на білосніжному аркушеві паперу. На північ від церкви виднілося невеличке загороджене кладовище єврейської громади. Столе Еуне, психолог, якось казав, що років зі сто тому увесь Софієнберг-парк був цвинтарем.

— Чи він вчинив наругу над котроюсь з дівчат? — спитав Харрі.

— Ні! — Вигук Юна луною прокотився між голими стінами.

Харрі нічого не відповів. Чоловік проминув парк по Хельгесенс-гате, попростувавши до будинку, де мешкає Юн.

— Він мені не казав. А якби й розповів, я б не йняв віри.

— Чи ви знаєтеся з котроюсь з його дівчат?

— Ні. Та й він не ходив з ними довго. Загалом, як я знаю, по-справжньому його цікавила лише одна.

— Справді?

— Так. Теа Нільсен. Він божеволів через неї, ще коли ми юнаками були.

— Ваша подруга?

Юн замислено дивився на кавову чашку.

— Видається, ніби я мав би відступитися від дівчини, яку мій брат вибрав для себе, адже так? Бог мені за свідка, я сам себе питав не раз, чому я не спроможний.

— І що?

— Я лишень знаю, що Теа — найчудовіша людина, яку я колись зустрічав.

Гудіння ліфта раптово припинилось.

— Чи брат знав про вас із Теа?

— Він дізнався, що ми зустрічалися кілька разів, дещо запідозрив, але ми з Теа намагалися зберігати наші стосунки у таємниці.

У двері постукали.

— Це Беата, моя колега, — мовив Харрі — Я відчиню.

Він перевернув нотатник, поклав ручку паралельно з його ребром, зробив кілька кроків до вхідних дверей. Трохи забарився, поки збагнув, що двері розчиняються всередину, розчинив їх. Обличчя за дверима мало не менш здивований вигляд, ніж його власне, якусь мить вони дивилися одне на одного. Харрі відчув солодкуваті парфумові пахощі, ніби прибулий щойно скористався вельми пахучим дезодорантом.

— Юн? — спитав гість.

— Хвильку, — мовив Харрі. — Даруйте, ми чекали на іншу особу. Чекайте. — Він повернувся до кімнати. — Це до вас.

Сідаючи на канапу, Харрі відчув: щось відбувається просто зараз, у ці миттєвості. Переконався, що ручка лежить, як він її поклав. Саме так, ніхто її не чіпав. Але у мозку щось заснувалося, щоправда, він не міг збагнути, що саме.

— Доброго вечора, — почувся за спиною Юнів голос, увічливе, стримане вітання, від якого відгонило питанням. Так вітаються з незнайомцями чи коли не розуміють, що їм потрібно. Й знов. Щось відбувається, щось геть незбагненне. Гість, щось з ним не те. Він кликав Юна на ймення, але той, цілком певно, не знається з ним.

— What message?[23] — спитав Юн.

Тієї ж миті все стало на свої місця. У прибулого щось було на шиї. Хустка. Із саме тим вузлом. Підводячись, Харрі штовхнув столика коліном, чашки перевернулися, а він закричав:

— Зачиніть двері!

Але Юн стояв, ніби загіпнотизований, прикипівши по­глядом до одвірка. Згорбивши спину, мов намагався допомогти.

Харрі, перестрибнувши через канапу, кинувся уперед.

— Don’t...[24] — мовив Юн.

Харрі зауважив, кинувся до дверей. І раптом час наче зупинивсь. Так траплялося й раніше, коли сплеск адреналіну змінював сприйняття часу. Всі рухи наче у воді. Й він знав, що вже запізно. Правим плечем відчув двері, лівим — стегно Юна, а у барабанну перетинку вдарила повітряна хвиля від пороху, що вибухнув, й від кулі, котра щойно вилетіла з пістолета.

Потім пролунав звук. Кулі. Дверей, що грюкнули. І Юна, що вдарився об гардероб, а потому об куток столу на кухні. Харрі, перевернувшись набік, глянув угору. Руків’я у дверях опустилося.

— Трясця! — прошепотів Харрі, зводячись навколішки. Схопивши безживного Юна за ремінь на штанях, потягнув його долівкою у спальню.

За дверима щось заскреготіло. Знову постріл. З середини дверей дибки полетіли друзки, одна з подушок на канапі смикнулася, поодинока сіро-чорна пушинка злетіла до стелі, пакунок з молоком забулькав, білою веселкою з пакунка на стіл виринуло молоко.

Люди недооцінюють, на що здатна дев’ятиміліметрова куля, подумав Харрі, перевертаючи Юна на спину. Одна-однісінька краплина крові витекла з рани на лобі.

Знов прогримів постріл. Задзеленчало скло.

Харрі добув з кишені мобільний, набрав номер Беати.

— Так-так, вже їду, не хвилюйся, — почувся голос Беати після першого ж гудка. — Я вже...

— Слухай-но мене, — обірвав її Харрі, — повідом по рації, щоб усі патрульні машини прожогом линули сюди. Біля дверей оселі стоїть чоловік, решетячи нас кулями. Носа сюди не показуй, зрозуміла?

— Зрозуміла. Будь на зв’язку.

Харрі поклав мобільний поряд, долі. Хтось шкрябає по стіні. Чи він їх чує? Харрі завмер. Шурхіт ставав дедалі ближ­чим. Що це за стіни у них тут такі? Куля, що прошила куленепробивні двері, завиграшки пройде крізь гіпсоліт та бавовняну ізоляцію полегшеної стіни. Чимраз ближче. Звук стих. Харрі затамував подих. І раптом почув. Юн дихає.

Потім у одноманітному міському галасі прорізався звук, що залунав у його вухах, наче музика. Одна поліцейська сирена, потім наступна.

• Предыдущая
• 31/94
• Следующая