Спаситель - Несбьо Ю - Страница 32

• Предыдущая
• 32/94
• Следующая

Харрі прислухався, чи не шкребеться. Ні. Біжи, благав він. Накивай п’ятами. І його молитву було почуто. Квапливі кроки віддалялися коридором, стихнувши на сходах.

Харрі лежав потилицею на холодній долівці, дивлячись у стелю. З-під дверей дмухав протяг. Він заплющився. Дев’ятна­дцять років. Святий Боже. До пенсії ще дев’ятнадцять років.

У вітрині крамниці він побачив відображення поліцейської машини, що під’їжджала за його спиною. Він крокував далі, наказуючи собі не бігти. Всього кілька хвилин тому він промчав униз сходами від помешкання Юна Карлсена, вибігши на тротуар, мало не збив з ніг мо­л­одицю з мобілкою в руках, помчав через парк на захід, до залюднених вулиць, по котрих крокує саме зараз.

Поліцейська машина утримувала однакову з ним швидкість. Побачивши якісь двері, він розчинив їх і ніби потрапив у фільм. Американський, з «кадилаками», краватками-шнурками й молодими Елвісами. Музика, що лунала з динаміків, нагадувала прадідівські платівки, а бармен наче зійшов з обгортки вінілового диска.

Він обійшов поглядом малесенький, але на диво залюднений бар, не відразу збагнувши, що бармен заговорив до нього.

— Sorry?

— A drink, Sir?[25]

— Чом би й ні? Що маєте?

— Скажімо, «Slow Comfortable Screw-Up»[26]. Та, як на мене, вам не зашкодить порція оркнейского віскі.

— Дякую.

За вікном поліцейська сирена то ближчала, то віддалялася. У барі було тепло, й піт вільно потік з пор. Він зірвав з шиї хустину й засунув її у кишеню пальта. Добре, що тут стоїть цигарковий дим, він перебиває запах пістолета у ки­шені.

Взявши склянку з питвом, він сів коло стіни біля вікна.

Хто був той другий чоловік у квартирі? Приятель Юна Карлсена? Родич? Чи вони просто разом знімають квартиру? Він ковтнув віскі. Смак лікарні та попелу. А навіщо ставити собі такі дурні питання? Лише поліцейський міг відреагувати так. Лише поліцейський спроможний так швидко викликати допомогу. І тепер вони знають, хто його мішень. Це дуже ускладнить завдання. Може, варто відступитися? Він ковтнув ще.

Поліцейський бачив верблюже пальто.

Вийшовши у нужник, він переклав пістолет, паспорт і хустку у піджак, а пальто запхав у смітник під мийкою. По­стояв на тротуарі, оглядаючи вулицю, тремтячи від холоду й розтираючи руки.

Останнє завдання. Найважливіше. Від нього залежало все.

«Заспокойся, — мовив до себе. — Вони не знають, хто ти. Повернися до початку. Міркуй конструктивно».

І все-таки промайнула та сама думка, він не встиг спинити її: хто такий той чоловік у квартирі?

— Ми не знаємо, — мовив Харрі. — Знаємо лишень, що убивця, найпевніше, той самий, що застрелив Роберта.

Він підібгав ноги, щоб санітар зміг провезти повз них вузьким коридором порожню каталку.

— Мм-аб-буть, — затинаючись відповіла Теа Нільсен. — Чи їх декілька? — Вона сиділа, нахилившись вперед, учепившись руками у сидіння твердого стільця, ніби боячись упасти.

Беата Льонн нахилилася, заспокоюючи, поклала долоню Теа на плече.

— Ми гадки не маємо. Головне, що все гаразд. Лікар каже, що у нього лише струс мозку.

— Через мене, — зітхнув Харрі, — й через куток лави на кухні, що обдерла йому лоба, куля з пістолета пройшла повз нього, ми знайшли її у стіні. Друга втрапила у пакунок з молоком. Уявіть, просто всередину, третю ми знайшли на кухні, поміж родзинок та...

Беата кинула на Харрі погляд, котрий, як він розтлумачив, свідчив, що Теа навряд чи зараз цікавиться химерами ба­лістики.

— Добре, з Юном все гаразд, але він знепритомнів, тому лікарі на певний час залишать його під наглядом.

— Зрозуміло. Чи тепер мені можна піти до нього?

— Певна річ, — мовила Беата. — Але спершу погляньте на ці світлини. Може, ви колись раніше бачили кого-небудь з цих людей.

Вона добула з течки три знімка й простягла їх Теа. Фото з Егерторг було добряче збільшено, й обличчя скидалися на мозаїку білих та чорних цяток.

Теа захитала головою:

— Навряд, вони взагалі видаються всі однаковими.

— Згоден, — мовив Харрі. — Але Беата — спеціаліст з опізнання облич і каже, що це дві різні особи.

— Авжеж, саме так я гадаю, — сказала Беата. — Та ще й той, хто вибіг з під’їзду на Гетеборггата, мало не збив мене з ніг. І, як на мене, він не скидався на ці фото.

Харрі здивувався, він ніколи не чув, щоб Беата сумнівалася у такому.

— Боже! — прошепотіла Теа. — Скільки ж їх тут?

— Не переймайтеся, — відповів Харрі. — Біля дверей Юна стоять охоронці.

— Що? — Теа витріщилась на нього, й Харрі второпав, що вона навіть гадки не мала, що тут, в Уллевольській лікарні, Юн може бути у небезпеці. Вона втямила це лише цієї миті. Приголомшливо.

— Ходімо глянемо, як у нього справи, — привітно запропонувала Беата.

Еге, міркував Харрі, а цей телепень нехай посидить тут та поміркує, як треба з людьми спілкуватися. Він озирнувся, почувши квапливі кроки в другому кінці коридору.

Халворсен біг, невимушено маневруючи між пацієнтів, відвідувачів та персоналом у дерев’яних черевиках, що по­стукували по долівці. Засапаний, він спинивсь перед Харрі, простягаючи йому глянцевий аркуш паперу з безбарвним чорним текстом, тож Харрі враз збагнув: це факс, що при­йшов у їхній відділ.

— Сторінка зі списками пасажирів. Я намагався додзвонитися.

— Тут заборонено користуватися мобільними, — відповів Харрі. — Щось цікаве є?

— Списки я отримав без жодної мороки. Й переслав їх Алексові електронною поштою, який враз узявся їх опрацьовувати. Дехто має стосунок до певних дрібних злочинів, але зараз за наших умов — поза підозрою. Щоправда, дещо-таки видалось доволі дивним...

— Он як?

— Один з пасажирів прилетів у Осло два дні тому й мав зворотний квиток на рейс, який мав би вилетіти учора. Але рейс було затримано й перенесено на сьогодні. Христо Станкич. Він не з’явився. Й це дивно, бо він мав дешевий квиток, який не треба реєструвати знов. У переліку пасажирів його зазначено громадянином Хорватії, я попросив Алекса звірити з хорватським Управлінням реєстрації населення. Певна річ, Хорватія не є членом Євросоюзу, але, позаяк вони прагнуть у ЄС, то охоче співпрацюють, коли...

— Не ходи околяса, Халворсене.

— Христо Станкича не існує на світі.

— Цікаво. — Харрі потер підборіддя. — Але Христо Станкич не обов’язково має стосунок до нашої справи.

— Певна річ.

Харрі дивився на ім’я у списку. Христо Станкич. Всього-на-всього ім’я. Але воно має стояти у паспорті, який авіакомпанія вимагає показати під час реєстрації, оскільки це ім’я зазначено у списку. У тому ж паспорті, який треба показати, реєструючись у готелі.

— Треба перевірити списки пожильців усіх готелів в Ос­ло, — мовив Харрі. — Подивимося, чи не мешкав там цими днями Христо Станкич.

— Візьмуся просто зараз.

Харрі випростався, кивнув Халворсенові, сподіваючись, що наділив цей кивок усім, що прагнув сказати. Що він задоволений ним.

— Тоді я піду до свого психолога, — мовив він.

Приймальня психолога Столе Еуне була розташована у тій частині Спурвейсгата, тобто Залізничної вулиці, де рейок й близько немає, зате на вулицях можна помилуватися дуже прикметною мішаниною ходи. Упевнена, пружна хода хатніх господарок, котрі займалися фітнесом у спортзалі «САТС», обачна хода людей з собаками-поводирями з Об’єднання сліпих й необачна — обтріпаної, проте безстрашної клієнтури хоспісу для наркоманів.

— Отже, Роберт Карлсен полюбляв дівчаток, що не досягли статевозрілого віку. — Столе Еуне повісив твідовий піджак на спинку стільця, подвійне підборіддя зсунулося до краватки-метелика. — Цьому, звісно, є чимало ймовірних пояснень, але, якщо я правильно зрозумів, він зростав у пієтистському оточенні Армії спасіння?

— Саме так, — відповів Харрі, роздивляючись безладно заставлені книжками полиці у свого особистого й фахового консультанта. — Але хіба не міф те, що людина, яка зро­­стала у відстороненому, суворо релігійному оточенні, стає збоченцем?

• Предыдущая
• 32/94
• Следующая