Спаситель - Несбьо Ю - Страница 33

• Предыдущая
• 33/94
• Следующая

— Ні, — коротко відповів Еуне. — Стосовно християн­ських сект, то у них такі збочення трапляються більше, ніж просто часто.

— Чому?

Еуне склав руки, з’єднав кінчики пальців і вдоволено при­цмокнув.

— Якщо, наприклад, у дитинстві та юності батьки карають чи принижують дитину за прояви природної сексуальності, то вона витісняє цю частину своєї особистості. Тому природ­не статеве дозрівання зупиняється, й сексуальні вподобання приходять, так би мовити, манівцями. Дехто вже дорослим повертається на той етап, коли їм ще дозволяли поводитися природно, виявляти свою сексуальність.

— На кшталт ходіння у підгузку.

— Так. Чи забав з екскрементами. Я згадую випадок у Ка­ліфорнії, коли такий собі сенатор...

Харрі кахикнув.

— Або ж, подорослішавши, вони повертаються до так званого core-event[27], — вів далі Еуне. — Зазвичай це останній раз, коли вони вдало виконали свій сексуальний намір, тобто коли все спрацювало. А це може бути закоханість чи сексуальний контакт у підлітковому віці, коли їх не заскочили й не покарали.

— Чи статевий злочин?

— Слушно. Ситуація, яку вони контролювали, таким чином відчуваючи свою силу, що є противагою приниженню. Й решту життя вони марнують на те, щоб відтворювати цю ситуацію.

— Але ж стати сексуальним збоченцем — не проста річ, адже так?

— Звісно. Багатьох б’ють так, що синці залишаються, за­скочивши у підлітковому віці з порножурналом, та, подорослішавши, вони стають цілком звичайними, сексуально здоро­вими особами. Але щоб ймовірність стати збоченцем стала найбільшою, треба мати батька, схильного вдаватися до гру­бої сили, чи матір, схильну до сексуальних домагань, й оточення, якому властиве замовчування й погрози, що за хіть своїх чресел горіти тобі у пеклі.

Мобільник у Харрі запищав один раз. Він добув телефон, прочитав есемеску від Халворсена. Такий собі Христо Станкич переночував одну ніч у готелі «Скандія» біля Центрального вокзалу.

— Як почуваєшся серед анонімних алкоголіків? — спитав Еуне. — Утримання діє?

— І так, і ні, — відповів Харрі підводячись.

Через крик він здригнувся.

Озирнувшись, він уп’явся поглядом у вирячені очі та роззявлену чорну діру рота всього за кілька сантиметрів від власного обличчя. Дитина прилипла носом до скла ігрової кімнати «Бургер-кінг», а потім впала навзнаки просто на килим з червоних, жовтих, синіх пластикових кульок, радісно скиглячи.

Він стер з губів залишки кетчупу, висипав усе з таці у сміт­ник і квапливо вийшов на Карл-Юханс-гате. Силкувався скрутитися під тонким піджаком, але мороз був безжальним. Конче треба купити нове пальто, але спершу зняти номер у готелі «Скандія». Шість хвилин по тому він увійшов у хол готелю, заступивши місце за парою, яка, певно, саме реєструвалася. Дівчина-портьє кинула на нього швидкий погляд, але у ньому не було й тіні упізнання. Вона знов схилилася над паперами нових пожильців, розмовляючи з ними норвезькою. Жінка озирнулася, білява, молода. Усміхнулася. Приваблива, міркував він. Ні, просто гарненька. Він посміхнувся у відповідь. Встиг посміхнутися. Тому що усвідомив, що бачив її раніше. Кілька годин тому. Біля будинку на Гетеборггата.

Не рухаючись, він схилив голову й встромив руки у кишені. Грубе руків’я пістолета діяло заспокійливо. Він обережно підвів очі, зиркнув у люстро за стійкою портьє. Але відображення розпливалося, роздвоювалося. Він заплющився, гли­боко вдихнув, знов розплющився. Обережно зосередив погляд на високому чоловікові. Коротко стрижене волосся, бліда шкіра, червоний ніс, різкі, суворі риси обличчя на противагу чуттєвому роту. Це він. Другий чоловік, що був у квар­тирі. Поліцейський. Він стрімким поглядом оглянув хол. Біль­ше нікого немає. Й ніби щоб розвіяти його сумніви, він почув у норвезькій мові два знайомих слова: Христо Станкич. Живосилом змусив себе не сходити з місця. Як вони докопалися, хто він, чоловік гадки не мав, але вже почав розуміти, які будуть наслідки.

Білявці віддали ключ, вона схопила валізку, мабуть, з ін­струментами, й попростувала до ліфта. Високий чоловік щось промовив до портьє, дівчина занотувала. Потім поліцейський озирнувся, на мить перестрів його погляд і покро­кував до виходу.

Портьє посміхнулася, промовила норвезькою якусь привітну завчену фразу й питально поглянула на нього. Він спи­тав, чи є номер для некурців на першому поверсі.

— Зараз гляну, сер. — Вона пробігла пальцями по кнопках клавіатури.

— Excuse me. Чоловік, з яким ви щойно розмовляли, бува не поліцейський, чиє фото надруковане у газеті?

— Не знаю, — посміхнулася вона.

— Він же відома особа, як то його звати...

Вона зазирнула у нотатник.

— Харрі Холе. Чи він справді відомий?

— Харрі Холе?

— Саме так.

— Не те ім’я. Мабуть, я помилився.

— Є одна вільна кімната. Якщо братимете, заповніть цю картку й покажіть паспорт. Як розраховуватиметесь?

— А скільки коштує?

Вона сказала ціну.

— Шкода, — промовив він. — Але задорого.

Вийшовши з готелю, він попростував до будівлі вокзалу, знайшов туалет і замкнувся у кабінці. Сів, спробував упорядкувати думки. Вони знають його ім’я. Отже, треба знайти нічліжку, де не вимагають показувати паспорт. І Христо Стан­кичу доведеться забути про реєстрацію на літак, корабель, потяг і взагалі про перетин кордону. Як же вчинити? Треба зателефонувати їй у Загреб.

Він вийшов на Ернбанеторг. Крижаний вітер гуляв майданом, коли він, клацаючи зубами, дивився на телефони-автомати. Посеред майдану, прихилившись до білого вагончика, у якому торгували сосисками, стояв чоловік. Викапаний астронавт у своєму надимнутому комбінезоні. Йому ввижається, чи цей чоловік дійсно спостерігає за таксофонами? Може, вони вистежили його переговори й тепер чекають, поки він сюди повернеться? Та ні, навряд. Він вагався. Якщо вони прослуховують таксофони, є ризик видати її. Рішення прийнято. Можна не квапитися телефонувати, зараз йому найперше потрібна кімната з ліжком та опаленням. Але для цього по­трібна готівка, а він останньою заплатив за гамбургер.

У високому залі серед бутиків та залізничних перонів він знайшов банкомат. Добув картку VISA, прочитав інструкцію англійською, де зазначалося, що магнітна стрічка має бути праворуч, й простягнув руку до прорізу. Рука застигла, адже картка теж видана на ім’я Христо Станкича. Банкомат зареєструє її, й усіх тут-таки здіймуть по тривозі. Він вагався. Знов сунув картку в гаманець. Повільно пройшов залою. Бу­тики зачиняли. Грошей немає, теплу куртку нема за що придбати. Якийсь охоронець провів його пильним поглядом. Він знову вийшов на майдан. Північний вітер наскрізь пробирав. Біля вагончика з сосисками нікого немає. Зате хтось стоїть коло тигра.

— Мені потрібно трохи грошей, щоб переночувати.

Попри те, що норвезької він не знав, все одно зрозумів, що сказала постать, котра виросла просто перед ним. Той самий наркоман, якому він зранку наділив грошей. Ой, як би вони йому зараз прислужилися! Він захитав головою, перевів погляд на юрбу наркоманів, що стояли, тремтячи, там, де, як він спочатку гадав, розташована автобусна зупинка. Саме знову під’їхав білий автобус.

Харрі відчував, як болить у грудях та у легенях. Приємний біль. Стегна палали. Теж приємно.

Застрягши у глухому куті, він часом вчиняв саме так, як зараз: йшов у спортзал у підвалі Поліцейського управління й сідав на велотренажер. Не тому, що це допомагало міркувати, а тому, що так усі думки зникали.

— Мені сказали, що ви тут, — мовив Гуннар Хаген, злізаючи на тренажер поряд. Жовта майка, що щільно облягала, та велосипедні штани радше виказували, ніж приховували м’язи худого, мало не сухореброго комісарового тіла. — Ви за якою про­грамою тренуєтеся?

— За дев’ятою, — відповів пихкаючи Харрі.

Трохи підвівшись на педалях, Хаген налаштував висоту сідла й швидко натиснув необхідні кнопки на комп’ютері тре­нажера.

— Як я зрозумів, вам сьогодні довелося непереливки.

• Предыдущая
• 33/94
• Следующая