Спаситель - Несбьо Ю - Страница 34

• Предыдущая
• 34/94
• Следующая

Харрі кивнув.

— Я не заперечуватиму, якщо ви візьмете лікарняний, — додав Хаген. — Хай там як, а ми у мирний час живемо.

— Вдячний, босе, але у мене все гаразд.

— Добре. Я щойно розмовляв з Турлейфом.

— З начальником кримінальної поліції?

— Ми б хотіли бути у курсі справ. Нам телефонували. Армія спасіння популярна серед людей, впливові особи у нашому місті цікавляться, чи ми у змозі розкрити справу до Різдва. Різдвяний мир тощо.

— Минулого року у різдвяний мир політиків закралася смерть на ґрунті надміру сексу.

— Я спитав, як у нас справи, Холе.

Харрі відчув, як шкіра на грудях свербить від поту.

— Попри сьогоднішнє фото у «Дагбладет», жодний свідок не обізвався. А Беата Льонн вважає, що знімки свідчать, що є не один, а щонайменше двоє убивць. Я схиляюся до того, що вона має рацію. Чоловік, що заявився до Юна Карлсена, був зодягнений у верблюже пальто та червону хустку на шиї, судячи з одягу, саме його зображено на фото, яке зняли на Егерторг увечері напередодні убивства.

— Збіг лише за одягом?

— Я не встиг до пуття роздивитися його в обличчя. І Юн Карлсен небагато пригадує. Одна із сусідок казала, що у дверях наскочила на англійця, який прагнув залишити біля дверей Юна Карлсена різдвяного подарунка.

— Отакої, — мовив Хаген. — Але версію про кількох най­манців не розголошуватимемо. Певний час.

— Наразі, мабуть, і все.

— Он як?

Харрі глянув на спідометр, спокійно додав швидкості до тридцяти п’яти кілометрів на годину.

— А ще маємо підроблений паспорт хорвата на ім’я Христо Станкича, котрий не з’явився на борту сьогоднішнього рейсу до Загреба, незважаючи на те, що був у переліку пасажирів. Ми з’ясували, що він мешкав у готелі «Скандія». Саме зараз Льонн шукає у його номері сліди ДНК. Пожильців у них нерясно, тож ми сподівалися, що портьє упізнає чоловіка за фото.

— Й що?

— На жаль, ні.

— Що саме наводить нас на думку, що Станкич — шукана особа?

— Та, власне, лише підроблений паспорт, — відповів Харрі, поглянувши косим оком на спідометр у Хагена. Сорок кілометрів на годину.

— І як ви сподіваєтеся його знайти?

— Ну, в епоху інформації імена залишають сліди, ми довели наших постійних інформаторів до бойової готовності. Якщо такий собі Христо Станкич зареєструється у готелі, придбає квиток на літак чи скористається кредитною карткою, ми враз про це дізнаємось. Портьє казала, що він питав про найближчий таксофон, і вона послала його на Ернбанеторг. «Теленор» перешле нам перелік вихідних дзвінків з тамтешніх таксофонів за останні дві доби.

— Отже, ми маємо лише хорвата з підробленим паспортом, що не з’явився на свій рейс, — підсумував Хаген. — Фактично, глухий кут, адже так?

Харрі помовчав.

— Спробуйте підійти до справи з іншого боку, — мовив Хаген.

— Так, босе, — відповів тихо Харрі.

— Завжди є альтернативи, — мовив Хаген. — Чи я розповідав вам про японські війська, у яких спалахнула холера?

— Гадаю, навряд.

— Вони саме були у джунглях на північ від Рангуна, й все, що їли чи пили, враз виходило назовні. Людям загрожувало зневоднення, але командувач не бажав просто так лягати й умирати, а тому наказав усім, виллявши зі шприців морфін, впорскувати собі воду з фляжок.

Хаген додав швидкості. Харрі даремно прислухався до його дихання: начальник і на крихту не засапався.

— Засіб подіяв. Але за кілька днів води лишилася лише одна бочка, що кишіла червами. Тоді заступник командувача запропонував упорскувати сік із фруктів, що росли неподалік, адже, за теорією, сік містить дев’яносто відсотків води, та й вони не мали що втрачати. Винахідливість та зухвалість. Загін вижив, Холе. Винахідливість та зухвалість.

— Винахідливість та зухвалість — пропихкав Харрі. — Дякую, босе.

Він відчайдушно крутив педалі, а його власне дихання шуміло, ніби жар у грубі. На спідометрі — сорок, а у начальника — сорок сім. І дихає спокійно.

Харрі згадав цитату з книги, якій тисяча років і яку йому дав один грабіжник, — «Мистецтво війни»: Обирай свої битви. Він усвідомлював, що від цієї битви він має відмовитись. Адже все одно буде здоланий.

Харрі скинув швидкість. На спідометрі тридцять п’ять. Й із подивом відчув не відчай, а втомлене смирення. Може, нарешті подорослішав і покинув дурнувату манеру кидатися в атаку, виставивши уперед роги, щойно хто-небудь майне червоним полотном? Харрі зиркнув на Хагена. Ноги працюють, ніби шарніри, обличчя вкрите тоненькою плівкою поту, що виблискувала проти лампового світла.

Харрі витер піт. Кілька разів глибоко зітхнув. І знову почав крутити педалі. За кілька миттєвостей відчув приємний біль.

Часом Мартіні видавалося, що Плата — сходи навпростець у пекло. Й усе одно вона злякала­ся, почувши чутки про те, що муніципальна рада із ­соціальних питань має намір навесні скасувати постанову про територію вільного обігу наркотиків. Противники Плати надали черговий доказ: Плата була наркоринком для молоді. Мартіна гадала, що люди, котрі вірили, буцімто те, що відбувається на Платі, може когось привабити, або мали не всі клепки, або ніколи туди не навідувались.

А супутній доказ зводився до того, що майданчик, відкреслений білою смугою з боку Ернбанеторг, псував обличчя міста. Тож хіба припущення, що наркотики неприховано переходять з рук у руки просто у серці столиці, не тотожне банкрутству найуспішнішої, принаймні найбагатшої, соціал-демократії на світі?

З цим Мартіна згоджувалась. Це — банкрутство. Провал у боротьбі за суспільство без наркотиків. Та якщо вже боротися проти збільшення обігу наркотиків, то краще робити це під пильним оком камер спостереження на Платі, аніж під мостами на Акері, у темних дворах на Родхусгата й уздовж південного боку фортеці Акерсхус. І Мартіна знала: більшість з тих, хто так чи інак мали стосунок до нарко-Осло — поліція, соціономи, наркомани, вуличні проповідники й про­сти­тутки, — дотримувались тієї ж думки — краще хай буде Плата, ніж решта альтернатив.

Щоправда, видовище не надто приємне.

— Лангеманне! — покликала вона чоловіка, який стояв у темряві біля автобуса. — Супчиком сьогодні увечері призволитися не хочеш?

Але Лангеманн пішов геть. Мабуть, придбав свою дозу й посунув кудись, щоб уколотися.

Вона зосереджено налила супу чоловікові з півдня у си­ній куртці, коли почула, як у хлопчини, що стояв неподалік, чекаючи на свою чергу, в тоненькому піджаку, клацають зуби.

— Бери! — вона налила і йому супу.

— Привіт, гарнюня! — пролунав хрипкий голос.

— Венше!

— Ходи сюди, обігрій сіромаху! — добродушно засміялася підстаркувата хвойда, обіймаючи Мартіну. У ніс вдарив густий сморід одеколону та дезодоранту, котрими просякла щільно облягаюча сукня, забарвлена, мов леопард. Але домішувався й ще один запах, той, що вона відчувала, перш ніж залп Веншиного амбре заглушив усе навколо.

Вони сіли за один із незайнятих столиків.

Попри те, що дехто із хвойд-іноземок, які за цей рік заводнили місцину, теж уживали зілля, одначе поміж них такий гріх траплявся рідше, ніж поміж норвезьких конкуренток. На додачу, за її словами, вона почала працювати вдома з постійними клієнтами, тож Мартіна бачилася з нею дедалі рідше.

— Мені треба, щоб хтось наглядав за сином подруги, — пояснила Венше. — За Крістофером. Кажуть, він загуляв.

— Крістофер? Не знаюся з таким.

— А-аа, пусте, — махнула рукою повія. — У тебе інше в голові, як я бачу.

— Хіба?

— Не бреши мені. Я ж бо бачу, коли дівка закохалася. Чи це він?

Венше кивнула у бік хлопця з Армії спасіння, з Біблією у руках, котрий саме сидів поряд з чоловіком у піджаку.

Мартіна зашарілася.

— Рікард? Ні, аж ніяк.

— Справді? Він очей не спускає з тебе, відколи я прийшла.

— Рікард — гарний хлопець, — зітхнула Мартіна. — Принаймні він одразу охоче визвався чергувати тут. Адже того, хто мав бути на чергуванні, — вбили.

• Предыдущая
• 34/94
• Следующая