Спаситель - Несбьо Ю - Страница 35

• Предыдущая
• 35/94
• Следующая

— Роберта Карлсена?

— Ти його знала?

Венше журливо кивнула, потім знову повеселішала.

— Забудемо про небіжчиків. Краще розкажи мамці, у кого закохалася. Воно вже й давно час.

Мартіна усміхнулася.

— Я й сама гадки не мала, що закохана.

— Ну ж бо.

— Та ні, я справді...

— Мартіна? — почувся ще один голос.

Вона підвела очі й побачила благальний погляд Рікарда.

— Отой хлопець каже, що не має ані теплого одягу, ні гро­шей, ні оселі. Чи знаєш, у Притулку є місця?

— Зателефонуй до них і спитай, — відповіла Мартіна. — Теплі речі є обов’язково.

— Звісно, — Рікард не сіпнувся з місця, хоча Мартіна вже повернулася до Венше. Вона й не дивлячись знала, що у нього верхня губа вже впріла.

Рікард пробурмотів «дякую» й повернувся до хлопця у піджаку.

— Ну ж бо, розповідай, — завзято прошепотіла Венше.

Північний вітер надворі жбурляв у автобус снігову порошу.

Несучи спортивну сумку на плечах, Харрі крокував вулицею, примруживши очі, щоб урятуватися від вітру, котрий болісно жбурляв в обличчя найдрібнішу різку порошу. Коли він проминав «Бліц», зайняту безхатченками будівлю на Пілестредет, задзеленчав мобільний. Халворсен.

— Протягом останніх двох діб з таксофонів на Ернбанеторг у Загреб телефонували двічі. За одним і тим самим номером. Я зателефонував і поговорив з адміністратором го­телю. Вони не змогли сказати, хто телефонував з Осло й до кого. Про Христо Станкича також нічого не чули.

Харрі гмикнув.

— Мені продовжувати опрацьовувати Загреб?

— Не треба, — зітхнув Харрі. — Почекаємо, поки не переконаємося, що Станкич — шукана нами особа.

— Стривай!

— Та я ще тут, тут.

— Ще дещо. У черговий відділок щойно зателефонував офіціант з «Бісквіту». Розповів, що, зайшовши вранці до туалету, наскочив там на одного із відвідувачів.

— Що він там робив?

— В тому-то й штука. У руці відвідувач тримав...

— Я про офіціанта. Персонал завжди має окремий туалет.

— Про це я не питав, — нетерпляче відповів Халворсен. — Слухай-но. В руках у відвідувача було щось зелене, мокре...

— Скидається, він має навідатись до лікаря...

— От кумедно! Офіціант переконує, що то був пістолет, замащений рідким милом. Контейнер з-під мила було відкрито.

— «Бісквіт», — повторив Харрі, розмірковуючи над почутим. — Це на Карл-Юханс-гате.

— За двісті метрів від місця злочину. Закладімося на ящик пива, що то той самий пістолет. Я про те, що... sorry, закладімося...

— До речі, ти винний мені двісті крон. Решта твоя.

— Але найцікавіше інше. Я попитав прикмети. Він не спромігся жодної назвати.

— Просто приспів у цій справі.

— Окрім того, що упізнав чоловіка по пальті. Страшезне таке пальто з верблюжої вовни.

— Yes! — вигукнув Харрі. — Хлопець у нашийній хустці з юрби на світлині, знятій на Егерторг напередодні убивства Роберта Карлсена.

— Офіціант, щоправда, зауважив, що вовна несправжня — штучна, імітація. А він ніби на цьому знається.

— Тобто?

— Ти ж знаєш. У них особлива манера розмови.

— У кого це, «у них»?

— Отакої! У голубих. Коротше кажучи, хлопець пішов з ресторації з пістолетом. Це все, що ми наразі знаємо. Я поїду у «Бісквіт», покажу офіціантові знімки.

— Добре, — мовив Харрі.

— Про що міркуєш?

— Міркую?

— Я вже встиг трішки вивчити тебе, Харрі.

— Гм. Я розмірковую, чому офіціант не зателефонував у черговий відділок просто зранку. Спитай його про це, добре?

— Загалом, Харрі, я й сам про це міркував.

— Певна річ. Даруй.

Харрі відключився, але за мить телефон задзвенів знов.

— Щось забув? — спитав Харрі.

— Що?

— А, це ти, Беато. Слухаю.

— Гарні новини. Я вже упоралася у готелі «Скандія».

— Знайшла сліди ДНК?

— Наразі ще не упевнена, маю трохи волосся, яке також може належати прибиральницям чи попередньому гостеві. Але півгодини тому я отримала висновки балістичного аналізу. Кулю з пакунку з-під молока Юна Карлсена випущено з тієї ж зброї, що й кулю на Егерторг.

— Гм. Отже, версію про двох кілерів відмітаємо.

— Так, ба більше. Портьє з готелю після того, як ти пішов, згадала дещо. Пальто у цього Христо Станкича було прикметне. Імітація...

— Ану вгадаю. Ніби верблюже?

— Саме так вона сказала.

— Ось воно! — вигукнув Харрі так гучно, що розмальована графіті стіна «Бліца» відбила грімку луну на безлюдну центральну вулицю.

Харрі, вимкнувши зв’язок, перетелефонував Халворсену.

— Слухаю, Харрі.

— Христо Станкич — наш убивця. Оголоси орієнтування на верблюже пальто, нехай розішлють усім патрульним. І... — Харрі посміхнувся літній пані, що дріботіла йому назустріч, скребучи «кішками», надітими на чоботи, — треба поставити на постійний контроль телефонну мережу, щоб ми дізнались, коли хтось зателефонує у готель «Інтернаціональ» у Загребі й з якого номера. Побалакай з Клаусом Торкільдсеном з регіонального вузла «Теленору» в Осло.

— Це ж прослуховування. Нам треба буде отримати дозвіл, а це забере цілісінький день.

— Це не прослуховування, нам потрібна лише адреса додзвонювача.

— Боюся, для «Теленору» різниці не буде.

— Ти тільки скажи Торкільдсену, що це я попросив, гаразд?

— Чи можна спитати, чому він раптом згодиться ризикнути заради тебе своєю посадою?

— Довга історія. Кілька років тому його мало не до смерті забили у слідчому ізоляторі, а я його врятував. Том Волер та його посіпаки, ти ж знаєш, як воно трапляється, коли схоп­люють ексгібіціоніста чи кого іншого.

— Отже, ексгібіціоніст.

— Принаймні колишній. Радо надає послуги за мовчання.

— Зрозумів.

Харрі скінчив розмову. Справа зрушила з місця, тож він більше не відчував ані шпаркого північного вітру, ані колючої снігової пороші. Часом завдяки роботі він ставав цілковито щасливим. Він розвернувся й закрокував назад в управління.

В одномісній палаті Уллевольської лікарні Юн крізь простирадло відчув, як вібрує мобільник, і похапцем схопив його.

— Слухаю?

— Це я.

— А-а, привіт, — відповів він, навіть не намагаючись приховати, що розчарований.

— Скидається на те, ніби ти чекав на дзвінок від когось іншого, — мовила Рагнхільд трохи надміру жвавим тоном, котрий виказує ображену жінку.

— Я не можу багато говорити, — відповів Юн, зиркнувши на двері.

— Я лише хотіла сказати, що, як на мене, те, що трапилось з Робертом, — жах. І що я дуже співчуваю тобі.

— Дякую.

— Тобі, певно, боляче. Власне, ти зараз де? Я намагалася додзвонитися тобі додому.

Юн мовчав.

— Мадс сьогодні повернеться пізно, тож, якщо хочеш, я б могла сьогодні до тебе заїхати.

— Ні, Рагнхільд, дякую, я упораюсь самотужки.

— Я думала про тебе. Навкруги так темно й холодно. Мені лячно.

— Тобі не буває лячно, Рагнхільд.

— Часом. — У голосі була чутна удавана образа. — Тут так багато кімнат, а людей немає.

— Переїжджай у менший будинок. Я закінчую, тут не дозволяють користуватися мобільниками.

— Стривай, Юне! Ти де?

— У мене неважкий струс мозку. Я у лікарні.

— У якій лікарні? У якому відділенні?

Юн вагався.

— Люди здебільшого спочатку питають, як трапився струс.

— Ти ж знаєш, мені бридко, коли ти не кажеш, де знаходишся.

У Юна перед очима вигулькнуло яскраве видовище, як завтра, у час для відвідин, Рагнхільд прийде з великим трояндовим букетом. Й те, як питально подивиться Теа — спершу на нього, потім — на неї.

— Медсестра йде, — прошепотів він. — Я кладу слухавку.

Він натиснув «відбій» і дивився у стелю, поки телефон догравав прощальну мелодію й дисплей згас. Вона має рацію. Навколо темрява. От тільки це йому лячно.

Рагнхільд Гільструп, заплющившись, постояла біля вікна, а потім глянула на годинник. Мадс сказав, що має чимало справ через підготування засідання правління, тож він повернеться пізно. Віднедавна він часто таке казав. Колись завжди казав точну годину й повертався хвилина до хвилини або й раніше. Не те щоб вона прагнула, щоб він якнай­скоріше повернувся, просто трохи дивне відчуття. Трохи дивне, та й по всьому. Й знов-таки, дивина в іншому: почалося це після того, як отримали роздруківку всіх розмов із стаціонарного телефону. Але ж вона її не замовляла. Але її прислали, п’ять сторінок А4, у якій містилося аж надто багато подробиць. Треба б припинити без угаву телефонувати Юнові, але вона не мала змоги. Через його погляд. Достоту як у Юханнеса. Погляд цей не був ані ласкавим, ані розумним, ні лагідним, аж ніяк. Одначе він читав в її думках перше, ніж вони складалися. Казав їй, яка вона. Й все-таки кохав її.

• Предыдущая
• 35/94
• Следующая