Спаситель - Несбьо Ю - Страница 36

• Предыдущая
• 36/94
• Следующая

Вона розплющилася, глянула на садибу — шість молів[28] живої природи. Краєвид нагадав їй про швейцарський інтернат. Сніговий відблиск заливав світлом простору кімнату, блакитнувато-білі вилиски лягали на стелю та стіни.

Вона сама наполягала, щоб будинок звели саме тут, ви­соко над містом, по суті, у лісі. Можливо, так вона менше почуватиметься невільницею, під замком. Її чоловік, Мадс Гіль­струп, гадаючи, що йдеться про неволю у місті, радо згодився вкласти частину власних коштів у зведення цієї вілли. Радість за­галом коштувала десять мільйонів. Коли вони переїхали сюди, їй видавалось, що її випустили з одиночки у двір, просто неба. Сонце, повітря, широчінь. Проте все одно взаперті, як в інтернаті.

Часом, достоту як сьогодні ввечері, вона розмірковувала, як вона опинилася тут. Підсумовуючи обставини, які склалися ззовні, трапилось все так. Мадс Гільструп — спадко­ємець одного з великих спадків у Осло. Вони зустрілися в Аме­риці, у кампусі неподалік Чикаго, у штаті Іллінойс, де обидва вивчали економіку в університеті середнього рівня, котрий, утім, надавав престижу більше, ніж будь-який гарний норвезький вуз, та ще й вчитися там було веселіше. Вони обоє із заможних родин, хоч він — багатший. Його родина мала статок, який збили п’ять поколінь судновласників, а її батьки були простими селянами, що надбали статок нещодавно, їхні гроші досі пахли друкарською фарбою і рибою в сітях. Жили вони на перехресті сільськогосподарських субсидій та враженої гордості, поки батько з дядьком, продавши свої трактори, поставили все на маленьке риболовне підприємство у фіорді, просто під вікнами оселі на вітряному пагорбі у Вестагдері. Час видався ідеальним, конкуренція мінімальною, ціни за кілограм астрономічними, й вже за чотири ряс­них роки вони стали мультимільйонерами. Помешкання на пагорбі знесли, звівши натомість віллу, сповнену несмаку, трохи більшу за хлів, яка хизувалася вісьмома еркерами та гаражем для двох машин.

Рагнхільд саме виповнилося шістнадцять, коли мати по­слала її з одних пагорбів на інші: у приватну школу для дівчаток Арона Шустера, що розташовувалася на висоті дев’яти­сот метрів над рівнем моря в маленькому швейцарському містечку з шістьома церквами й однією пивницею. Вголос розповідали, що Рагнхільд буде вивчати французьку, німецьку й історію мистецтв — предмети, які надзвичайно прислужаться дівчині, зважаючи, що ціни на рибу ставили чимраз нові рекорди.

Але справжньою причиною від’їзду, певна річ, став її ко­ханий Юханнес. Юханнес, що мав лагідний голос та ласкавий погляд, котрий бачив, про що вона розмірковує, перш ніж думка складалася в її голові. Селюк-остолоп Юханнес, якому не треба було нікуди їхати. Після Юханнеса все стало інакше. Й вона стала інакшою після Юханнеса.

У приватній школі Арона Шустера вона позбулась жа­хіть, почуття провини й рибного смороду, навчившись всьому конче необхідному для дівчини, щоб знайти собі чо­ловіка у своєму колі чи рівнем вище. І, скеровуючись успадкованим інстинктом виживання, що допоміг їй вижити серед норвезьких скель, вона повільно, але непомильно, поховала Рагнхільд, яку наскрізь бачив Юханнес, обернувшись на Рагн­хільд, котра прагнула високого товариства, знала, чого хоче, й нікому не дозволить стати на заваді, принаймні не французьким кокеткам-старшокласницям і випещеним датчанкам, котрі пліткували по кутках, мовляв, хай скільки такі, як Рагнхільд, не стараються, вони все одно залишаться вульгарними провінціалками.

Помстилася вона, звабивши гера Бреме, молодого вчителя німецької, у котрого вони всі були трішки закоханими. Вчителі мешкали у будівлі напроти, тож вона просто пере­йшла через бруківчасту вулицю й постукала у двері його по­мешкання. Вона приходила до нього чотири рази. Й чотири рази, повертаючись додому бруківкою, цокала підборами так, що майданом котилася луна.

Ширилися чутки, а вона не надто старалася покласти їм край. Коли донеслася звістка, що гер Бреме звільнився й поспіхом виїхав у нове місце, до Цюріха, Рагнхільд переможно всміхнулася, дивлячись у засмучені обличчя однокласниць.

Закінчивши швейцарську школу, Рагнхільд повернулася додому. Нарешті вдома, міркувала вона. Утім, тут знову вона перестріла очі Юханнеса. У посрібленій воді, у тінях яскравої лісової зелені, за блискучими чорними вікнами молебні чи в авто, які мчали повз неї, здіймаючи по собі гірку на смак ку­ряву, що скрипіла на зубах. І коли з Чикаго прийшов лист, у якому пропонували навчання (business administration[29], три роки — бакалавр, п’ять років — магістр), вона попросила у батька перерахувати необхідні на освіту кошти.

Від’їзд став полегшенням. Вона знов отримала змогу стати новою Рагнхільд. Втішалася з нагоди забути, але для цього потребувала плану, задуму, мети. Й мета знайшлася. Мадс Гільструп.

Вона гадала, все трапиться легко, адже вона вже має теоретичні й практичні знання, щоб зваблювати хлопців з високого товариства. Й до того ж була красива. Так говорив Юханнес, і повторювали решта. Головне — очі. Природа наділила її блакитною райдужкою, як у матері, й надзвичайно чистими білками, що, як довела наука, приваблює протилежну стать, позаяк свідчить про прекрасне здоров’я й чудову спадковість. Тому Рагнхільд нечасто носила темні окуляри. Хіба коли сподівалася вразити, знявши їх у слушну мить.

Дехто переконував, що вона подібна до Ніколь Кідман. Приваблювала своєю понуро-суворою красою. Може, саме у цьому була річ. У суворості. Адже коли вона силкувалася сконтактуватися з Мадсом Гільструпом у коридорах чи кампусовій їдальні, він поводився, мов сполоханий мустанг, уникав погляду в очі, нервово трусячи головою, відкидаючи чуба, й поспішно відступав на безпечну територію.

Зрештою вона поставила все на одну карту.

Увечері напередодні одного зі щорічних, начебто традиційних дурнуватих свят Рагнхільд дала співмешканці по кім­наті грошей на нові черевики і на номер у готелі й три години згаяла перед дзеркалом. Як виняток, вона прийшла на свято заздалегідь, знаючи, що Мадс Гільструп приходив на всі свята чи не найпершим, й прагнучи випередити ймовір­них конкуренток.

Він мимрив і затинався, заледве набираючись сміливості глянути у її блакитні райдужки й надчисті білки. Тим паче на викот у сукні. Й усупереч переконанню, яке мала раніше, Рагнхільд виявила, що самовпевненість аж ніяк не завжди йде поруч із грошима. Згодом вона дійде висновку, що у Мадсовім комплексі меншовартості винен блискучий, вимогливий батько, що ненавидів слабкість й збагнути не міг, чому природа не подарувала йому сина, який скидався б на нього більше.

Але вона не поступилася, крутячись перед Мадсом Гільструпом, наче принада, фактично не приховуючи своєї доступності, і бачила, як дівчата, котрих вона вважала подругами й vice versa[30], пліткували, адже, якщо вже відверто, всі вони були стадними тваринами. Й урешті, після шести пляшок слабкоалкогольного пива й сильної підозри, що він гомосексуаліст, мустанг зважився вийти на відкритий простір, а ще після двох пляшок вони пішли зі свята.

Утім, віддалася вона йому у сусідчиному ліжку. Як не крути, а черевички ж недешево коштували. А коли за три хвилини Рагнхільд стерла його з себе сусідчиним укривалом, сплетеним вручну, вона вже знала, що приручила його. Тепер треба було лише поволі нап’яти збрую й осідлати.

Додому після закінчення навчання вони поїхали нареченими. Мадс Гільструп керуватиме своєю часткою родинного статку, твердо переконаний, що йому не доведеться долати випробування у різноманітних щурячих перегонах. Його завдання — знайти добрих радників.

Рагнхільд знайшла місце при такому собі біржевому маклері, який і слова не чув про університет середнього рівня, зате чув про Чикаго, й те, що він чув, йому припало до серця. Та й те, що бачив. Він не був чудовим фахівцем, утім вирізнявся вибагливістю й у особі Рагнхільд зустрів рідну душу. Тому невдовзі вона обійняла посаду фондового аналітика, інтелектуально непросту, й засіла місце за монітором та телефонами біля столу на «кухні», як вони прозвали маклерську контору. Саме тут Рагнхільд Гільструп (вона змінила дівоче прізвище відразу після заручин, мовляв, так «зручніше») показала себе з найліпшого боку. Якщо лише проконсультувати офіційних, ймовірно фахових інвесторів маклерської контори щодо придбання «Оптикома» було замало, вона лад­на була муркотіти, фліртувати, маніпулювати, брехати й пла­кати. Рагнхільд могла потертися об чоловічі й навіть об жіночі ноги — як результат, справи з акціями йшли набагато краще, ніж завдяки її фондовим аналізам. Але найбільша її чеснота полягала в іншому — вона чудово зналася на найважливішому вмотивуванні акційного ринку — жадобі.

• Предыдущая
• 36/94
• Следующая