Спаситель - Несбьо Ю - Страница 45

• Предыдущая
• 45/94
• Следующая

Він дав вхідним дверям зачинитися. Під сходами у смітті валялися газети. У Вуковарі вони клали газети у черевики: і тепло, й вологу вбирають. Дихання досі морозно клубочилося, та наразі він у безпеці, під прихистком.

Харрі сидів у конторці Притулку за стійкою адміністратора й, притискаючи до вуха слухавку, силкувався уявити квартиру, до якої саме телефонував. Зауважив світлини дру­зів, приліплені до дзеркала над телефоном. Усміхнені, у святковому настрої, мабуть, із закордонної подорожі. Дівчата здебільшого. Умебльовано просто, але затишно. На дверцятах холодильника — вислови з Біблії. У туалеті — постер з Че Геварою. Утім, навряд.

— Слухаю, — озвався сонний теплий голос.

— Це знов я.

— Тату?

Тату? Харрі зітхнув, відчуваючи, що зашарівся.

— Поліцейський.

— А-а. — Тихий сміх. Дзвінкий і разом з тим низький.

— Даруйте, що розбудив, але ми...

— Пусте.

Запала тиша, така, якої Харрі прагнув уникнути.

— Я у Притулку, — мовив він. — Ми намагалися затримати підозрюваного. За словами адміністратора, ви та Рікард Нільсен привезли його учора в автобусі.

— Бідолаха без пальта?

— Саме так.

— Що накоїв?

— Підозрюємо його в убивстві Роберта Карлсена.

— Святий Боже!

Харрі зауважив, що вона вимовила це не скоромовкою, а чітко, карбуючи кожне слово.

— Якщо ваша ласка, я пришлю до вас колегу, він розпитає вас. Тож тим часом згадайте, про що говорив той чоловік.

— Добре. Але чи не можна...

Тиша.

— Алло! — вигукнув Харрі.

— Він нічого не казав. Як і всі військові біженці. Їх враз видно за манерою ходити. Наче сновиди ходять. Мов на автопілоті. Ніби мерці.

— Гм. А чи Рікард з ним розмовляв?

— Може, й розмовляв. Дати вам його номер телефону?

— Так, прошу.

— Заждіть хвильку.

Вона відійшла. Але ж слушно вона зауважила, міркував Харрі. Як той хлопець видерся із заметів. Як сніг падав на нього, руки обвислі, обличчя геть невиразне — достоту тобі зомбі, що вилазить із могили у «Ночі живих мерців».

Почувши, як хтось кахикає, Харрі озирнувся. На порозі конторки стояли Гуннар Хаген та Давид Екхоф.

— Не завадимо?

— Заходьте.

Увійшовши, посідали на тому боці письмового столу.

— Хотілося б, щоб ви відзвітували нам, — мовив Хаген.

Харрі не встиг спитати, кому це «нам», як у слухавці почувся голос Мартіни. Вона надиктувала номер. Харрі занотував.

— Дякую. Добраніч.

— Я міркувала і...

— Даруйте, я поспішаю, — мовив Харрі.

— А-а, добраніч.

Він поклав слухавку.

— Ми чимдуж поспішали, — мовив батько Мартіни. — Жах. Що сталось?

Харрі глянув на Хагена.

— Розповідайте, — згідливо кивнув той.

Коротко Харрі переповів невдалий арешт, стрілянину в авто й гонитву у парку.

— Але ж, якщо ви були там поряд, та ще й маючи при собі автомат, чому не стріляли? — спитав Хаген.

Харрі, кахикнувши, змовчав, дивлячись на Екхофа.

— Отже? — роздратувався Хаген.

— Було занадто темно, — мовив Харрі.

Хаген довго не зводив очей зі свого інспектора, потому сказав таке:

— Отже, він утік, поки ви відчиняли його кімнату. Як на ваш здогад, чому кілер блукав вулицями Осло вночі при мінус двадцяти? — Хаген знизив голос. — Гадаю, Юн Карлсен під цілковитим вашим контролем?

— Юн? — перепитав Давид Екхоф. — Але ж він перебуває у лікарні в Уллеволі.

— Я поставив біля його палати поліцейського, — Харрі спо­дівався, що у голосі пролунала упевненість, якої насправді не було й близько. — Саме мав на думці зателефонувати й спитати, як у нього справи.

Перші чотири ноти «London Calling» гурту «Клеш» залунали у коридорі нейрохірургічного відділення лікарні в Уллеволі.

Чоловік у халаті віз кудись стійку із крапельницею й мимохідь кинув докірливий погляд у бік поліцейського, котрий, порушуючи сувору заборону, розмовляв по мобільнику.

— Странден.

— Холе. Як там у вас?

— Загалом тихо. Якийсь чолов’яга, якому не йде сон, ти­няється коридором. З виду понурий, але наче некривдний.

Чоловік із крапельницею посапуючи поволікся далі.

— А до того як?

— Та «Тотенхему» перепало від «Арсеналу» на стадіоні «Вайт Харт Лейн». А ще згасало світло.

— А пацієнт?

— Анічичирк.

— Чи ти перевірив? З ним усе гаразд?

— Як не зважати на геморой, усе наче в ажурі.

Странден прислухався до зловісної тиші.

— Жартую. Зараз навідаюсь і пересвідчусь. Чекай.

У палаті стояв якийсь солодкий запах. Мабуть, цукерки, міркував він. Коридорне світло освітило кімнату, але заледве розчинилися двері, як стало темно, хоч він і устиг зауважити обличчя на білій подушці. Наблизився. Навколо тихо. Бракує якогось звуку. Звичайнісінького.

— Карлсене?

Без відповіді.

Странден, кахикнувши, повторив голосніше:

— Карлсене!

У палаті запала така тиша, що голос Харрі у слухавці про­лунав голосно й розбірливо:

— Що коїться?

Странден приклав слухавку до вуха:

— Спить як немовля.

— Певний?

Странден глянув на обличчя, що лежало на подушці. Й збаг­нув, що не давало йому спокою. Що Карлсен спав, як немовля. Дорослі чоловіки зазвичай чутніші. Він нахилився, щоб прислухатися до дихання.

— Алло! — пролунав зі слухавки голос Харрі Холе. — Алло!

Сонце зігрівало його, легенький вітерець поворухнув довгі травини на піщаних дюнах, вони закивали, загойдалися. Мабуть, він щойно скупався, бо рушник під ним був вологий. «Поглянь», — мовила мама, показуючи на воду. Він, притуливши долоню до чола, ніби козирок, глянув на блискучу, надзвичайно синю Адріатику. Й побачив чоловіка, що виходив з води, широко посміхаючись. Батько. А слідом йшов Бобо. І Джорджі. А поряд плив песик, хвіст сторчки, наче кермо. Поки він спостерігав за ними, з моря виходила решта. Декого він добре знав. Як-от батька Джорджі. А інших — лише мимохідь. Як-от того чоловіка за дверима у Парижі. Обличчя витягнулося до невпізнанності, гротескні маски, ніби гілля, простягнене до нього. Сонце сховалося за хмарою, різко похолоднішало. Маски здійняли крик.

Прокинувся він через різкий біль у боці, розплющився. Він в Осло. Долі під сходами у якомусь під’їзді. Над ним хтось схилився й кричав, роззявивши пельку. Він розібрав одне слово. Таке, як у рідній для нього мові. Наркоман.

Чужинець — чоловік у короткій шкіряній куртці — позадкував і звів ногу. Копнув його саме туди, де боліло у боці, він, застогнавши, повернувся. За спиною чоловіка у куртці стояв ще один добродій, сміявся, затискаючи носа. Той, що був у куртці, показав на двері.

Він глянув на обох чоловіків. Помацав кишеню — мокра. Але пістолет досі там. У обоймі ще дві кулі. Але ж, якщо полякати пістолетом, вони враз викличуть поліцію.

Чоловік у куртці щось гаркнув і замахнувся кулаком.

Затуливши ліктем голову, він звівся на ноги. Чоловік, що затуляв носа, пирхнув, розчинив двері й копняком витурив його на вулицю.

Двері голосно зачинились, і він почув, як обоє потупцювали вгору сходами. Глянув на годинник. Четверта по півночі. Непроглядна темрява, він страшенно змерз і змок. Помацав рукою: куртка на спині волога, штани мокрі. Тхне сечею. Не­вже обмочився? Ні, тільки лежав у калюжі. У замерзлій сечі, котра розтала від його тепла.

Встромив руки у кишені й стрімко закрокував вулицею. Нехтуючи автівками, які зрідка проминали його.

Пацієнт пробурмотів «дякую», Матіас Лунн-Хельгесен, зачинивши за ним двері кабінету, впав у крісло. Позіхнув, зиркнув на годинник. Шоста ранку. До вранішньої зміни ще година. Тоді він піде додому. Кілька годин подрімає й поїде до Ракелі. Вона зараз лежить собі під ковдрою у великому брусованому будинку в Хольменколлен. Він ще не до кінця ладнає з хлоп’ям, але згодом вони порозуміються. У Матіаса Лунн-Хельгесена завжди так було. Не те щоб Олег ставився до нього неприязно, просто він дуже прив’язався до його попередника, до поліцейського. Дивина, як дитина спроможна беззастережно ставитись до питущого і явно ненормального чоловіка як до батька та прикладу.

• Предыдущая
• 45/94
• Следующая