Спаситель - Несбьо Ю - Страница 46

• Предыдущая
• 46/94
• Следующая

Він давно вже прагнув побалакати з Ракеллю про Олега, але досі не наважувався. Бо лише покажеш себе безпорадним те­лепнем. Може, вона й засумнівається, чи потребують вони його. А він прагне бути потрібним. Прагне стати таким, що спроможеться її утримати. Але щоб дізнатись, треба спитати. Й він спитав. Що було з тим поліцейським. Вона сказала, що нічого надзвичайного. Просто вона кохала його. Якби вона не висловилася саме так, може, він ніколи б не замислювався над тим, що вона ніколи не казала цього слова стосовно нього.

Матіас Лунн-Хельгесен викинув з голови даремні думки, подивився у комп’ютері прізвища наступних пацієнтів і ви­йшов у «передпокій», де їх спершу зустрічали медсестри. Утім зараз, посеред ночі, там було порожньо, тож він вийшов у коридор.

П’ятеро людей кинули на нього сповнені сподівань по­гляди: мовляв, поклич мене. Окрім чоловіка, що сидів у кутку й спав, прихилившись головою до стіни й роззявивши рота. Мабуть, наркоман: про це очевидно свідчив сморід задавненої сечі та синя куртка. Певно, буде жалітися на біль і клянчити пігулки.

Матіас підійшов до нього, зморщив носа. Потрусивши за плече, швидко відступився. Деякі наркомани за багато років призвичаїлися, що, коли вони під кайфом, у них намагаються поцупити наркоту чи гроші, тож реагують машинально: б’ють навідліг чи просто тікають, коли їх розбудять.

Чоловік розплющився й глянув на Матіаса несподівано ясними очима.

— Що з вами? — спитав Матіас. Звісно, зазвичай таке пи­тання ставили пацієнтові лише наодинці, але Матіас страшенно втомився, і йому остогидли наркомани й п’яниці, що забирали час у решти пацієнтів.

Хлопець щільніше запнув куртку, та ані слова не про­мовив.

— Агов! Незле було б повідати мені, чому ви прийшли.

Той захитав головою, показуючи на одного з решти, мов­ляв, зараз інший на черзі.

— У нас не кімната відпочинку, — мовив Матіас. — Тут не можна спати. Йдіть геть. Негайно.

— I don’t understand[38], — мовив хлопець.

— Leave. Or I’ll call the police[39].

На власний подив, Матіас заледве утримався, так йому кортіло скинути смердючого наркомана зі стільця. Реш­та па­цієнтів, що чекали прийому, спостерігали за ними.

Хлопець, кивнувши, повільно підвівся. Матіас дивився йому вслід, поки скляні двері не зачинились.

— Добре, що ви витурюєте такий люд, — мовив хтось за спиною.

Матіас розгублено кивнув. Мабуть, він замало казав, що кохає її. Мабуть, річ саме у цьому.

Пів на восьму, але й досі темно — за вікнами неврологічного відділення та палати 19, де поліцейський Странден дивився на порожнє, вже застелене ліжко Юна Карлсена. Невдовзі сюди покладуть іншого пацієнта. Дивна думка. Але зараз він знайде ліжко для себе й ляже. Надовго. Странден позіхнув, переконався, чи не залишив він чого-небудь у тумбочці, взявши зі стільця газету, повернув до дверей. На порозі стояв чоловік. Харрі Холе.

— Де він?

— Забрали його, — мовив Странден. — Чверть години тому. Відвезли.

— Невже? Хто наказав?

— Головний лікар. Немає чого йому тут розлежуватися.

— Я про те, хто повіз його й куди.

— Новий начальник відділу вбивств зателефонував.

— Хаген? Особисто?

— Еге ж. Вони відвезли Юна Карлсена на квартиру його брата.

Холе, повільно похитавши головою, пішов.

Небо на сході світлішало, коли Харрі крокував сходами будинку з червоної цегли на Гьорбіц-гате, вибоїстій асфальтованій вулиці між Кіркегата та Фагерборггата. Зійшов на другий поверх, як йому сказали у домофоні. На блакитній пластиковій табличці, притуленій до незачинених дверей, білим викарбувано: Роберт Карлсен.

Харрі увійшов, роззирнувся. Маленька однокімнатна квартира, у якій панував страшенний гармидер, що підсилювало враження від його контори. Звісно, не виключено, що гармидеру додали Лі та Лі, коли шукали листи та папери, котрі могли б допомогти слідству. Одну стіну прикрашає кольорова літографія Ісуса, й Харрі раптом спало на думку, що якщо змінити терновий вінок на берет, вийде викапаний Че Гевара.

— Отже, Гуннар Хаген наказав відвезти вас сюди? — спитав Харрі, дивлячись у спину чоловіка, що сидів за секретером біля вікна.

— Так. — Юн Карлсен повернувся до нього. — Позаяк кілер знає адресу моєї квартири, він казав, що тут буде безпечно.

Харрі гмикнув.

— Спали добре?

— Не надто добре. — Юн Карлсен ніяково посміхнувся. — Лежав, прислухаючись до звуків, яких насправді не було. А коли нарешті заснув, прийшов Странден, цей, охоронець, який до смерті мене перелякав.

Харрі, знявши купу коміксів, сів.

— Я розмію, Юне, вам страшно. Чи ви не розмірковували, хто все-таки може бажати вам смерті?

Юн зітхнув:

— Останню добу я міркував про інше. Але відповідь незмінна: я справді гадки не маю.

— Чи ви бували у Загребі? — спитав Харрі. — У Хорватії?

Юн похитав головою.

— За межами Норвегії я бував лише у Швеції та Данії. Та й то змалку.

— А знайомих хорватів маєте?

— Біженці, якими ми опікуємося, та й по всьому.

— Гм... поліцейські нічого не казали про те, чому вас саме сюди перевезли?

Юн знизав плечима.

— Я сказав, що у мене є ключ від цієї квартири. Вона порожня, тож...

Харрі провів рукою по обличчю.

— Тут стояв комп’ютер. — Юн показав на секретер.

— Ми його забрали. — Харрі підвівся.

— Ви йдете вже?

— Треба встигнути на бергенський рейс.

— А-а, — протяжно мовив Юн, уп’явши у простір порожній погляд.

Харрі захотілося покласти руку на вузьке плече довготелесого, незграбного парубка.

Електричка в аеропорт запізнювалася. Втретє поспіль. «Через затримки», — коротко й незрозуміло повідомив го­лос у гучномовці. Ейстейн Ейкелан, таксист, єдиний товариш Харрі ще змалку, казав, що у потягах стоять найпростіші електродвигуни, котрим навіть дитина раду дасть, а якщо на один день змінити подекуди технічні штаби САС та Норвезької залізниці, то потяги ходитимуть точно за розкладом, а літаки — ні. Харрі схилявся до того, щоб ли­шити все, як є.

Він зателефонував Гуннарові Хагену по прямому теле­фону, коли електричка вийшла з тунелю біля Ліллестрьома.

— Це Холе.

— Чую.

— Я наказав, щоб Юна Карлсена охороняли цілодобово. Й не казав, щоб його забирали з лікарні.

— Щодо останнього — то вирішують у лікарні, — мовив Хаген. — А перше — то моя прерогатива.

Харрі налічив три будівлі у білім безмірі за вікном, потім промовив:

— Ви самі призначили мене керувати розслідуванням, Хагене.

— Звісно, але не забувайте про наш кошторис на понаднормові. Його вже давно перевитратили, й вам варто було б про це знати.

— Чолов’яга до смерті наляканий. А ви поселили його у помешкання попередньої жертви, рідного брата. Щоб зекономити кілька сотень на готелі.

У гучномовці об’явили наступну зупинку.

— Ліллестрьом? Ви що — потягом їдете в аеропорт? — здивувався Хаген.

Харрі подумки вилаявся.

— Терміново треба у Берген.

— Саме зараз?

Харрі ковтнув слину.

— По обіді повернуся.

— Чи ви здуріли? До справи прикута увага. Преса...

— Ми в’їжджаємо у тунель, — швидко відповів Харрі й вимкнув телефон.

Рагнхільд Гільструп неквапливо прокинулась. У кімнаті панувала темрява. Вона збагнула, що вже ранок, але не могла до пуття зрозуміти, що то за звук. Наче цокає великий механічний годинник. Хоча у спальні ніякого годинника немає. Вона озирнулася, лежачи у постелі, й злякано здригнулася. У напівтемряві проступила оголена постать — стояла у ногах ліжка, дивлячись на неї.

— Доброго ранку, серденько! — мовив він.

— Мадсе! Ти налякав мене.

— Хіба?

Певно, він щойно був у душі. Двері ванної за його спиною були розчинені, а вода важкими краплями падала з ніг на паркет — наче годинникове цокання.

— Чи давно ти тут стоїш? — спитала вона, обмотуючись ковдрою.

• Предыдущая
• 46/94
• Следующая