Сніговик - Несбьо Ю - Страница 15

• Предыдущая
• 15/93
• Следующая

— В самому тільки Осло щороку зникає шістсот людей. Про­те за кілька годин після того, як їх оголошують у розшук, незнайденими залишається лише жменька. Це відомо, як і те, що, коли пошуки тривають понад два дні, людину майже на­певне не знайдуть.

Хаген замислено провів пальцем по своїх примітних бровах, що сходилися на переніссі. Йому треба було підготувати нараду з бюджету, яка проходитиме в кабінеті начальника Поліцейського управління. Тема — ухвалене владою рішення про зниження податкових надходжень.

— Більшість зниклих — клієнти психушок або старі, що впали в маразм, — продовжував Харрі. — Але зустрічаються також і порівняно нормальні люди, які зриваються до Ко­пенгагена або вдаються до самогубства. Цих знаходять або в списках пасажирів, або за виписками з рахунків, коли вони знімають гроші в банкоматі; інколи їхні тіла викидає на берег.

— Ну й до чого ти про це?.. — перервав Гуннар Хаген і поглянув на годинник.

— Ось до чого. — Харрі витягнув жовту теку, яка з пласт­масовим клацанням приземлилася на комісарів стіл.

Хаген подався вперед і став гортати підшиті папери.

— Я обов’язково ознайомлюся, Харрі, адже ти у нас не з тих, хто строчить рапорти.

— Це витвір Скарре, — уточнив Харрі. — Але висновок мій, і його ви маєте вислухати тут і зараз.

— Будь ласка, стисліше.

Харрі склав руки й опустив на них погляд. Довгі ноги він витягнув уперед. Затримав подих. Зараз він скаже те, що збирався, і назад дороги не буде.

— Занадто багато зникло без сліду.

Права Хагенова брова поповзла вгору.

— Поясни.

— Тут дані про шістьох. Жінки від двадцяти до п’ятдесяти, які зникли за період починаючи з тисяча дев’ятсот дев’яносто п’ятого року. Цих жінок так і не знайшли. Я тут поговорив із хлопцями з відділу розшуку зниклих, і вони зі мною погодилися: виходить забагато.

— Забагато порівняно з чим?

— З тим, що було раніше. З тим, що відбувається в Данії та Швеції. Та порівняно з іншими демографічними групами. Майже всі ці жінки були в шлюбі — офіційному або цивільному.

— Ну, нині дами вже більш самостійні, — посміхнувся Хаген. — Від’їжджають, рвуть стосунки, може, знаходять собі мужиків за кордоном. Так що твоя статистика малопереконлива.

— У Швеції та Данії жінки також стали більш самостійними. Але там усіх зниклих рано чи пізно знаходять.

Хаген зітхнув:

— Ну, раз уже ці дані так відрізняються від норми, то чому раніше ніхто не спохопився?

— Тому що цифри Скарре стосуються усієї країни, а по­ліція зазвичай має справу зі своїм округом. У вас, звісно, є дані з Головного управління поліції Норвегії. У списку тисяча вісімсот імен зниклих безвісти, але це дані за останні п’ятдесят років. До того ж туди входять жертви корабельних аварій та великих катастроф, на кшталт тієї, що сталася на нафтовій платформі «Олександр Х’єланн». Штука в тім, що ніхто не намагався побачити цю закономірність, характерну для всієї території країни. Саме до цього моменту.

— Можливо, й вірно, але ми відповідаємо не за всю територію, Харрі. Тут у нас Поліцейське управління Осло. — І Хаген поклав долоні на стіл, натякаючи, що аудієнція скінчена.

— Атож, а я про що кажу? — Харрі почухав підборіддя. — Це вже дісталося й до Осло.

— Що «це»?

— Учора я знайшов у сніговику мобільний телефон Бірти Беккер. Я сам не знаю, що це, шефе. Але, гадаю, треба в цьому добряче розібратися й витягти на світ. До того ж швидко.

— Статистика — річ цікава. — Хаген узяв мізинець батальйонного командира Ясуди і став погладжувати його ве­ликим пальцем. — І я, звісно, розумію, що останній випадок із зниклою жінкою дає привід для занепокоєння. Але цього недостатньо. Отож давай викладай причину, через яку ти наказав Скарре підготувати цей рапорт.

Харрі затримав погляд на Хагені, дістав з внутрішньої кишені м’ятий конверт і простягнув шефу.

— Його поклали мені в поштову скриньку відразу після того ток-шоу, в якому я брав участь на початку вересня. До цього я вважав, що це витівка якогось психа.

Хаген дістав з конверта аркуш паперу, прочитав дев’ять речень, що складалися в текст, і знову втупився в Харрі, хитаючи головою:

— Сніговик? А що таке Муррі?

Харрі стисло пояснив і закінчив:

— Ось чому я боюся, що йдеться про це.

Комісар подивився на нього з нерозумінням.

— Мені б хотілося помилятися, — промовив Харрі, — але вважаю, що на нас чекають дуже тяжкі часи.

Хаген зітхнув:

— То що ти хочеш, Холе?

— Я хочу слідчу групу.

Хаген подивився на Харрі. Як і решта співробітників Поліцейського управління, він вважав Харрі за впертого, зарозумілого, склочного та непередбачуваного алкоголіка. З іншого боку, Хаген був радий, що він з Харрі перебуває по один бік барикад і що той ніколи не вчепиться йому в горлянку.

— Скільки? — запитав він. — І на який термін?

— Десятеро людей. На два місяці.

— Два тижні? — вигукнув Магнус Скарре. — Четверо? Усього? І це — на розслідування вбивства!

Він обурено поглянув на решту колег, які набилися до кабінету Харрі Холе. Їх було троє: Катрина Братт, сам Харрі та Бйорн Гольм з криміналістичного відділу.

— Більше Хаген не дав. — Харрі відкинувся на спинку крісла. — І це не розслідування вбивства. Поки що.

— Що ж це тоді таке? — спитала Катрина Братт. — Поки що?

— Справа про зникнення людини, — відповів Харрі. — Але не забувайте, що в ній багато спільного з іншими подібними випадками, що мали місце останніми роками.

— Йдеться про заміжніх жінок, які раптом зникли пізньої осені? — запитав Бйорн Гольм, демонструючи залишки говірки, яку він вивіз з рідного Тотена разом із колекцією вінілових платівок Елвіса, «Sex Pistols» та «Jason And The Scorchers», трьома костюмами роботи нешвілського шевця, американ­ською Біблією, трохи закоротким диваном-ліжком та гарнітуром для їдальні, який пережив уже три покоління Гольмів.

Усе це він запхав до причепа та притягнув до столиці на старенькому «амазоні» — моделі, що востаннє зійшла з конвеєра «Вольво» ще 1970 року. Бйорн Гольм виклав за нього дванадцять тисяч, але який у «амазона» пробіг, ніхто так і не зміг розібратися, бо показання спідометра тільки наближалися до сотні тисяч кілометрів. Однак цей автомобільчик був утіленням усього, чим був і у що вірив сам Бйорн Гольм. До того ж він пахнув найкраще за всі машини в світі: сумішшю запахів дерматину, жерсті, моторного мастила, вигорілої на сонці полиці для капелюхів, заводу «Вольво» та людського поту, яким лоснилося водійське сидіння. Для Бйорна Гольма то був не просто піт, а шляхетний глянець, квінтесенція усіх попередніх власників: їхньої душі, карми, усього, що вони проковтнули на своєму віку, і взагалі — того, як вони жили в цілому. Із дзеркала заднього виду звисали гральні кубики — справжні плюшеві кубики фірми «Фаззі-дайс». Безглузда іграшка, що якнайкраще символізувала щиру любов та іронічне відмежування, яке він відчував до американської культури та естетики, син норвезьких селян, якому в одне вухо співав Джим Рівз, у друге — «Ramones», а сам він однаково обожнював і те, й інше.

Тепер Бйорн Гольм сидів у кабінеті Харрі у своїй растаманській шапочці, завдяки якій був більше схожий на наркодилера, ніж на експерта-криміналіста. З-під шапчини стирчали величезні вогненно-руді котлетоподібні бакенбарди, котрі обрамляли кругле приємне обличчя з трохи широко поса­дженими круглими очима, що робило його схожим на вічно здивовану рибину. Це була єдина людина, яку Харрі спеціально попросив включити до слідчої групи.

— І ось іще дещо, — Харрі простяг руку й хлопнув по проектору, що стояв між купами документів у нього на столі.

Магнус Скарре вилаявся й прикрив долонею очі: різкий промінь світла, в якому вирізнялися розмиті літери, вперся йому просто в обличчя. Він пересунувся на інше місце, а Хар­рі тим часом просторікував з-за проектора:

— Цей лист опинився в моїй поштовій скриньці приблизно два місяці тому. Адреси та імені відправника нема, поштовий штемпель поставлено в Осло. Надруковано на звичайному принтері.

• Предыдущая
• 15/93
• Следующая