Сніговик - Несбьо Ю - Страница 16

• Предыдущая
• 16/93
• Следующая

Перш ніж Харрі встиг попросити, Катрина Братт натиснула на вимикач біля дверей, кабінет занурився у темряву, й на білій стіні чітко вималювався чотирикутник світла.

Читали у повній тиші.

Незабаром випаде перший сніг. І тоді він знову з’явить­ся. Сніговик. А коли сніг розтане, він знову когось забере з собою. Ти маєш себе запитати ось про що. Хто зліпив сніговика? Хто породив Муррі? Адже сам сніговик про це не знає.

— Поетично, — пробурмотів Бйорн Гольм.

— Що таке Муррі? — запитав Скарре.

Відповіддю йому було монотонне стрекотіння проектора.

— Найцікавіше — хто такий Сніговик, — вставила Катрина Братт.

— Явно той, кому не завадило б підкрутити мізки, — рішуче промовив Гольм.

Засміявся тільки Скарре й осікся, бо Харрі з темряви по­яснив:

— Муррі — так називали одну давно померлу людину. Взагалі Муррі — це австралійські аборигени, які живуть у штаті Квінсленд. Але цей конкретний Муррі, доки був живий, убивав жінок по всій Австралії. Досі ніхто не знає точно, скільки саме. Його справжнє ім’я було Робін Тувумба.

Зашелестів шепіт.

— Маніяк! — видихнув Бйорн Гольм. — Той самий, якого ти вбив!

Харрі кивнув.

— Отже, ти думаєш, що у нас клієнт саме такого штибу?

— Враховуючи цей лист — не виключено.

— Гей-гей, притримайте коней! — підняв руку Скарре. — Скільки ти вже кричав «вовки!», коли тобі видавалося щось схоже на ту австралійську справу, Харрі?

— Тричі, — відповів Харрі. — Як мінімум.

— Але в Норвегії досі серійних убивць не було. — Скарре кинув швидкий погляд на Катрину — переконався, що вона його уважно слухає. — Може, це через ті курси з «маніяко­знавства», які ти пройшов у ФБР? Може, тому, що ти їх бачиш скрізь та всюди?

— Не виключено, — погодився Харрі.

— Тоді дозволь нагадати тобі, що за винятком хлопця, який бігав зі шприцом за старими, які все одно невдовзі мали померти, у Норвегії серійних убивць не було ніколи. Ці хлопці водяться лише в США, та й то переважно в кіно.

— Неправда! — прохопилася Катрина Братт. Усі одночасно повернулися до неї, і вона стримала нервовий дрож. — Вони водяться і в Швеції, й у Франції, Бельгії, Англії, Данії, Росії та Фінляндії. При цьому відомі тільки розкриті злочини. Про невиявлені переважно вголос не сповіщають.

У темряві Харрі не видно було, як почервоніло обличчя Скарре, проте він відзначив, як той агресивно висунув підборіддя в бік Катрини Братт.

— У нас навіть трупа нема, а таких листів я вам можу за­мовити цілу шафу! — обурено заявив Скарре. — До того ж від людей, ще більш схибнутих, аніж цей... цей... Сніговик.

— Штука в тому, — сказав Харрі, підвівшись та підійшовши до вікна, — що наш псих зробив ґрунтовне розслідування. Ім’я Муррі в газетах навіть не згадувалося. Це був псевдонім Робіна Тувумби, який він використовував, коли був борцем у пересувному цирку.

Останній промінь денного світла пробився крізь хмари. Харрі поглянув на годинник. Олег дуже просив вийти раніше, щоб устигнути й на «Slayer».

— З чого ж почати? — запитав Бйорн Гольм.

— Що? — перепитав Скарре.

— З чого почнемо? — виправився Гольм, згадавши про свою говірку.

Харрі підійшов до стола.

— Гольм ще раз огляне будинок та двір Беккерів — як ніби це було місце вбивства. Мобільний та шарф перевірити особливо. Скарре, склади список засуджених раніше за вбивство, насильство, підозрюваних...

— ...у подібних злочинах та усілякої іншої наволочі, яка зараз на волі, — закінчив за нього Скарре.

— Катрино, сідайте за документацію по зниклих жінках та шукайте спільний малюнок.

Харрі чекав на неминуче запитання: «Який малюнок?», але Катрина Братт тільки коротко кивнула у відповідь.

— О’кей, — завершив Харрі, — починайте.

— А ви? — запитала Братт.

— А я піду на концерт, — відповів Харрі.

Коли всі вийшли з кабінету, Харрі втупився у свій блокнот, дивлячись на єдиний зроблений ним запис: «невиявлені дані».

Сильвія бігла щосили. Вона бігла у напрямку дерев, туди, де вони росли найгустіше, грізно темніючи на тлі сутінків. Бігла, щоб урятуватися.

Вона не зашнурувала черевиків, і тепер вони були повні снігу. В руці Сильвія стискала маленьку сокирку. Її лезо почервоніло від крові.

Учорашній сніг, напевне, майже весь розтанув, але це в місті, а тут, у горах, у Солліхьогді, усього півгодини їзди звід­си, він може лежати й до весни. Як же вона жалкувала, що вони переїхали сюди, до цього Богом забутого місця, на ці пустирі за селищем! Бігла б вона зараз по асфальту, на якому не залишається слідів, містом, чий гамір заглушає кроки втікача! У місті можна загубитися у величезному тісному людському натовпі. А тут вона зовсім сама.

Хоча ні.

Не зовсім.

Сильвія бігла лісом. Ставало тем­но. Узагалі вона ненавиділа ранні сутінки листопада, але цього разу їй усе здавалося, що темніє не досить швидко. Темрява приховає сліди, вкриє її. Місцевість вона знала як свої п’ять пальців і була в змозі орієнтуватися, щоб випадково не повернути назад до будинку, просто до лап... цього. Але от невдача: за ніч сніг змінив усе навколо, прикрив каміння — так добре знайоме їй каміння — й згладив усі обриси. Та й сутінки стирали звичні предмети ландшафту. Де вона? Сильвія зробила спробу подолати напад паніки, що охопив її.

Вона зупинилася й прислухалася. Нікого. Тільки її дихання, що захлиналося, рвало тишу з таким звуком, як рветься папір, що в нього вона загортає сніданок для дітлахів, збираючи їх до школи. Сильвія зробила спробу дихати рівніше. Кров так само шуміла у вухах, але вона розчула тихе дзюрчання струмка. Струмок! Вони завжди йшли вздовж нього, коли збирали ягоди, ставили пастки або шукали курей, що заблукали, яких — вони це чудово розуміли — насправді викрала лисиця. Струмок збігав униз, до ґрунтової дороги, а дорогою рано чи пізно проїде якась машина.

Кроків Сильвія більше не чула. Ані звуку зламаного сучка, ані рипіння снігу під ногами. Може, їй вдалося відірватися?

Струмок тік немов по білому простирадлу, яким було ви­стелене дно лісової балки. Сильвія скочила у воду. Струмок був неглибокий — вода дійшла до середини щиколотки та залилася у взуття. Стало так холодно, що навіть м’язи скрутило, але вона попрямувала вниз за течією, високо підіймаючи ноги, роблячи великі кроки, що супроводжувалися гучним сплеском. Жодних слідів! — переможно ду­мала вона. І пульс заспокоювався, хоча вона продовжувала бігти.

Недаремно останніми роками Сильвія проводила довгі години в тренажерному залі. Там вона скинула шість кіло, тіло підтяглося, стало гнучким — їй ніколи не давали її три­дцяти п’яти років! Про це щоразу казав Інгве, з яким вона познайомилася минулого року на психологічному тренінгу з натхнення. Де її, власне, і надихнули на все інше. Господи, якби тільки вона могла прокрутити годинник назад! На вісім років назад. Вона б усе зробила інакше! Не одружилася б із Ролфом. І зробила б аборт. Звісно, тепер, коли близнючки вже з’явилися на світ, про це неможливо навіть подумати. Але до того, як у неї з’явилася малеча — Емма та Ольга, — усе було можливе, і тоді вона не опинилася б у цій в’язниці, яку так старанно збудувала навколо себе.

Сильвія наткнулася на гілку, що звисала над струмком, і тут крізь примружені очі побачила, як щось промайнуло, мабуть, якийсь звір вискочив до струмка й відразу зник у темряві лісу.

Їй треба бути обережнішою, бо скалічить ноги... Усього кілька хвилин минуло відтоді, коли вона стояла у хліву зі скривавленою сокирою, а їй вони здалися вічністю. Вона відрубала голови двом куркам та збиралася взятися за третю, як раптом за спиною почувся скрегіт дверей. Сильвія мимоволі здригнулася: як-не-як вона була вдома сама, до того ж ані кроків, ані шуму машини не почула. Перше, що прикувало її увагу, це ота дивна штука — металева петля на ручці. Схожа на зашморг, яким ловлять лисиць. Але коли той, у чиїй руці був цей інструмент, заговорив, Сильвія зрозуміла, що полювання ведеться на неї й померти має саме вона.

• Предыдущая
• 16/93
• Следующая