Сніговик - Несбьо Ю - Страница 21

• Предыдущая
• 21/93
• Следующая

Задзвонив мобільний, і Харрі стис зуби.

— Холе.

— Стурманн. Фахівець із грибка.

— Трохи запізно телефонуєте, — здивовано промовив Харрі.

— Так ви ж були на службі. У вечірніх новинах повідомили. Жінка з Солліхьогда. Ви там промайнули на задньому плані. Я отримав результати аналізів.

— Ну і?

— Грибок у вас є. І з біса зажерливий. Мультикольоровий.

— Що це значить?

— Що він може бути різних кольорів. Це коли його видно. Коротше кажучи, мені треба ще відколупнути шмат вашої стіни.

— Гм. — Харрі дорікнув собі: мабуть, він має проявити більший інтерес до цієї теми, якось занепокоїтися абощо, принаймні поставити якісь запитання. Але він не може. Тіль­ки не сьогодні. — Приходьте.

Харрі поклав слухавку й заплющив очі. Зачекав, доки не з’явиться привид, а це було неминуче, відтоді як він перестав приймати єдині відомі йому ліки проти привидів. Можливо, сьогодні ввечері на нього чекає нове знайомство. Він чекав, коли вона вийде з лісу, перевалюючись усім своїм кремезним безногим білим тілом, — така собі кегля-переросток з чорними очницями, звідки ворони вже виклювали все до решти, з зубами, у вічному вищирі, з тих пір як лисиця поласувала її губами. Жахливо — для усвідомлення, для підсвідомості, для всього, але — невідворотно. Коли Харрі заснув, наснилося йому, що він лежить у ванні, занурившись з головою у воду, і чує дзюрчання бульбашок та жіночий сміх. А на білій емалі виростають водорості, що тягнуться до нього, як зелені пазурі на білій руці, що шукає його.

Ранкове світло трикутником впало на газету, що лежала на столі комісара поліції Гуннара Хагена, освітивши посмішку Сильвії Оттерсен на першій шпальті й заголовки: «Убита й обезголовлена», «Обезголовлена в лісі» та — найкоротший і, в принципі, найвдаліший — «Без голови».

А от у Харрі голова боліла з самісінького ранку. Він обережно обхопив її долонями й подумав, що вчора міг би зі спокійною душею надертися: гірше б не було. Йому хотілося заплющити очі, але Хаген дивився на нього впритул. Тут Хар­рі помітив, що рот Хагена то відкривається, то закривається, — той щось казав, проте до Харрі мова начальника долинала якимись уривками.

— Отже... — сказав Хаген, і Харрі зрозумів, що час зібратися й послухати. — Ця справа для нас тепер має найвищий пріоритет. А отже, ми, само собою, розширюємо вашу слідчу групу та...

— Не згоден, — заперечив Харрі і відчув, що навіть від однієї цієї короткої фрази череп наче вибухнув. — Ми можемо підключати людей у міру потреби, але зараз я хочу, щоб при обговоренні розслідування нас було четверо, не більше.

У Гуннара Хагена розчаровано видовжилося обличчя: у справах про вбивство, навіть найпростіших, слідча група зазвичай складалася як мінімум з десятьох.

— Нам потрібна свобода мислення, а цього легше досягти в маленькій групі, — додав Харрі.

— Мислення? — перервав Хаген. — А як щодо рутинної поліцейської роботи? Збір інформації, криміналістична експертиза, допити, перевірки версій? І як бути з обміном інформацією? Єдина група...

Харрі виставив наперед руку, спиняючи словесний потік:

— От-от, і я про те саме. Я не хочу борсатися у всьому цьому.

— «Борсатися»? — Хаген витріщився на Харрі, не вірячи своїм очам. — У такому разі, мені доведеться передати цю справу іншому співробітнику. З тих, що вміють плавати.

Харрі потер скроні. Для чого Хаген стрясає повітря? Адже йому добре відомо: у відділі вбивств зараз не знайдеться жодного співробітника, який зміг би вести цю справу. Окрім Харрі Холе. А передача цієї справи до Головного управління поліції стане таким ударом по престижу нещодавно призначеного комісара, що він швидше дасть відрубати свою досить-таки волохату праву руку, ніж це станеться.

— Це звичайні слідчі групи б’ються за те, щоб частіше сидіти в кабінеті з комп’ютерами, — зітхнув Харрі. — При звичайному розслідуванні. А група, на якій висить обезголовлений труп... — Харрі похитав головою. — Люди як з ланцюга зірвалися. До нас десятки дзвінків надійшли тільки після вечірніх новин. Ну, знаєш, усі ці гугняві покидьки, знайомі психи плюс кілька щойно прозрілих, які розповідають, що це вбивство описане ще в Одкровенні Іоанна, та все таке. На сьогодні у нас сотні дві таких версій. А що почнеться, коли ще з’являться трупаки? Лише тільки на дзвінки доведеться посадити десь із двадцятеро. Від нас почнуть вимагати звітів та доповідних записок. А в такому разі керівник розслідування витрачатиме не менше двох годин тільки на те, щоб прочитати вхідну інформацію, а ще дві — щоб зіставити її з даними, які є, плюс дві на те, щоб зібрати інших членів команди, поінформувати їх, відповісти на питання кожного. Ще півгодини — щоб вирішити, з якою інформацією йти на прес-конференцію. Яка триватиме іще хвилин сорок п’ять. А найгірше... — Тут Харрі стис пальцями ниючі тупим болем скроні й скорчив гримасу. — При розслідуванні звичайної справи у нашому розпорядженні традиційні ресурси: завжди знайдеться хтось, хто щось бачив, чув або знає. Ми отримуємо шматочки мозаїки, завзято складаємо і так потихеньку розкручуємо справу.

— Саме так, — перервав Хаген. — Тому...

— Проблема в тому, — продовжив Харрі, — що ця справа зовсім не така. Нетипове вбивство. Цей чоловік ані дружкові нічого не розповів, ані на місці злочину не засвітився. Ніхто нічого не знає, отож телефонні дзвінки нам не допоможуть, а тільки утоплять. Слідів там, звісно, багато, але він запросто міг продумати це заздалегідь, щоб нас заплутати. Коротше кажучи, це зовсім інша гра.

Хаген відкинувся на спинку крісла, з’єднав кінчики пальців і уважно подивився на Харрі. Зіщулився, як ящірка на сонці, а потім запитав:

— То, кажеш, це гра?

Харрі повільно кивнув, розмірковуючи над тим, що Хаген має на увазі.

— А що за гра? Шахи?

— Можливо. Наосліп.

Хаген кивнув:

— Отже, як на твою думку, ми маємо справу з класичним маніяком, холоднокровним убивцею з розвинутим інтелектом та схильністю до гри й ультиматумів?

Тепер Харрі зрозумів, до чого хилить Хаген.

— Людина, полювання на яку вчать на отих курсах ФБР, що ти закінчив? На кшталт тієї, яку ти спіймав тоді в Австра­лії? Людина, яка, просто кажучи... — Комісар по­цмокав, наче куштував слова на смак, і закінчив: — ...є повною твоєю протилежністю?

— Я не так на це дивлюся, шефе, — зітхнув Харрі.

— Хіба? Якщо ти пам’ятаєш, Харрі, я викладав в Академії сухопутних військ. Як ти вважаєш, про що мріяли ті недогенерали, які сиділи на моїх лекціях, поки я їм розповідав про воєначальників, котрі власними зусиллями змінили хід історії? Про те, щоб просидіти все життя в кріслі, а потім розповідати онукам, що вони брали участь у якомусь конфлікті? Ні, Харрі, насправді вони мріяли про інше. Йдеться про дуже сильне бажання людини бути потрібною. Ось чому американські генерали, щойно пустять десь хлопавку, одразу починають по всьому Пентагону малювати чорта. Я гадаю, Харрі, ти хочеш, щоб ця справа була такою особливою. Так сильно хочеш, що сам бачиш чорта.

— А сніговик, шефе? Пам’ятаєте, я показував вам лист?

— Я пам’ятаю лист божевільного, Харрі, — зітхнув Хаген.

Харрі зрозумів, що час здаватися. І в нього вже був готовий компроміс, на який він міг піти: зробити Хагену маленьку пропозицію. Проте він насупився і заявив:

— Я хочу залишити групу в цьому складі.

Обличчя Хагена витягнулося і набуло жорсткого виразу.

— Я не можу цього дозволити, Харрі.

— Не можете?

Хаген витримав погляд Харрі, але тут щось сталося. Прорва­лося. Прослизнуло. Усього на частку секунди — але її було досить.

— Це приверне стільки уваги... — сказав Хаген.

— Якої уваги, шефе? — не втрачаючи невинного виразу, повернув ніж у рані Харрі.

Хаген дивився собі на руки.

— А ти як думаєш? Начальство, преса, політики. Минуло вже три дні, а вбивцю все ще не спіймали. Хто, по-твоєму, має пояснювати борзописцям, що ми посадили на цю справу лише чотирьох, тому що так краще для свободи мислення та для... — Хаген затнувся, але потім виплюнув слово, наче тухлу креветку: — Шахів? Ти про це подумав?

• Предыдущая
• 21/93
• Следующая