Сніговик - Несбьо Ю - Страница 22

• Предыдущая
• 22/93
• Следующая

— Ні, — відповів Харрі й схрестив руки на грудях. — Я думав про те, як спіймати цього типа, а не про те, як пояснити, чому ми його ще не взяли.

Харрі знав, що це дешевий прийом, але слова самі зірвалися з язика. Хаген кілька разів моргнув, відкрив було рота й тут же закрив його. І Харрі відразу стало соромно. Ну чому він завжди починає дитячу гру «постав начальство на місце»? Нічого, крім дрібного вдоволення, вона не дає.

— У Головному управлінні поліції Норвегії є мужик, звати Еспен Лепсвік, — поквапився Харрі. — Він чудово справляється з великими розслідуваннями. Можу з ним переговорити, нехай очолить групу збору інформації. Працювати будемо паралельно та незалежно одне від одного. А ви з шефом Головного управління перекладете на нас прес-конференції. Як вам такий варіант?

Харрі не треба було слухати відповідь: він побачив, як в очах Хагена блиснула вдячність. Черговий кін гри Харрі таки виграв, це було зрозуміло.

Повернувшись до себе в кабінет, Харрі спершу зателефонував Бйорну Гольму:

— Хаген погодився: буде по-моєму. Зустрічаємося у мене за півгодини. Зателефонуєш Катрині та Скарре?

Він поклав слухавку. Згадав слова Хагена про генералів з Пентагону, які чекають справжньої війни, й смиконув шухляду у безнадійних пошуках знеболювального.

— За винятком відбитків ніг, жодних слідів злочинця на вказаному місці виявлено не було, — доповів Магнус Скарре. — І що дивно, ми не знайшли ніяких слідів тіла. Але ж він відтяв жінці голову — лише крові мало вилитися ціле море. А там нічогісінько. І собаки ніяк не відреагували — ось де загадка!

— Він убив та відрізав голову у струмку ще до місця вбив­ства. Вона бігла по воді, щоб не залишати слідів на снігу, але він усе одно її наздогнав.

— Чим же він голову відділив? — запитав Харрі.

— Сокирою або пилою, чим іще.

— А що за опіки на шиї?

Катрина поглянула на Скарре, й обоє знизали плечима.

— О’кей, Гольме, перевір це, — наказав Харрі. — Давайте далі.

— Далі він, можливо, сплавив струмком тіло до дороги, — припустив Скарре. Він спав усього дві години, светр на ньому було одягнуто задом наперед, але ні в кого не ви­стачало сміливості йому про це сказати. — Думаю, бо ми там ні греця не знайшли. А мали б. Бризки крові на стовбурі дерева, шматок м’яса на гілці або клаптик одежі. Там, де стру­мок проходить під дорогою, ми знайшли його сліди: поруч з дорогою лежало щось важке, можливо, тіло, але, бозна-чому собаки на це місце не звернули ніякої уваги. Ані разу не задзявкали, трупонюхи бісові! Це просто чиста...

— Загадка! — підхопив Харрі і потер підборіддя. — Однак це страшенно незручно: відрізати голову, стоячи у струмку, га? Русло там доволі вузьке, не розвернешся. Чому він зупинився саме там?

— Ну, це зовсім очевидно, — сказав Скарре. — Вода все змиває.

— Ні, не очевидно, — заперечив Харрі. — Поки примощував її голову, він не дуже переймався, щоб не залишити слідів. Але чому після перенесення тіла не залишилося жодної краплі крові упродовж усього шляху до дороги...

— Бодібег! — втрутилася Катрина. — Я саме зараз сиділа й думала, як йому вдалося відтягнути її на таку велику відстань. В Іраку солдати використовують такі мішки на лямках — бодібеги — для перенесення тіл, їх можна почепити як рюкзаки.

Харрі хмикнув:

— Це пояснює, чому собаки не звернули уваги на до­рогу.

— І те, що він спокійно поклав на дорозі тіло, — сказала Катрина.

— Поклав? — запитав Скарре.

— Я маю на увазі вм’ятину в снігу, там, на узбіччі. Він, очевидно, поклав її там, а сам пішов по машину, яку, швидше за все, припаркував десь неподалік хутора Оттерсенів. У нього це мало зайняти півгодини, так?

— Щось таке, — неохоче пробурмотів Скарре.

— Бодібеги чорні, якщо хтось і проїжджав неподалік, запросто міг сприйняти його за звичайний мішок для сміття.

— Мимо ніхто не проїжджав, — кисло сказав Скарре і притлумив позіх. — Ми поговорили з кожним, хто живе у цьому чортовому лісі.

Харрі кивнув:

— А що ми думаємо про Ролфа Оттерсена, який начебто між п’ятою та сьомою вечора працював у крамниці?

— Його алібі ні греця не підтверджується, бо жодного покупця в нього не було, — зауважив Скарре.

— І поки близнюки грали на скрипці, він міг устигнути туди й назад, — погодилася Катрина.

— Не схоже: він не та людина, — зітхнув Скарре, відки­нувся на спинку стільця й кивнув на підтвердження влас­них слів.

Харрі збирався було сказати кілька загальних слів про те, що справжній поліцейський не мусить себе позбавляти можливості запідозрити у будь-якій людині вбивцю, але не захотів переривати: усі тільки почали висловлюватися, і заважати було не можна. Досвід показує, що кращі рішення саме і народжуються від нагромадження думок, від надто обґрунтованих припущень і навіть явно невірних висновків.

Двері відчинилися.

— Хауді-ху! — проспівав Бйорн Гольм. — Я страшенно запізнився, зате знаю, що послугувало знаряддям убивства.

Він зняв пальто з «мокрої» шкіри й повісив його на вішалку Харрі — вона підступно хруснула. А Бйорн постав перед усіма у сорочці, розшитій жовтими нитками, з написом на спині, який сповіщав усім зацікавленим, що Хенк Вільямс, що насправді почив узимку 1953 року, живий. Гольм опу­стився на єдиний вільний стілець і подивився на колег, ті весь час не зводили з нього очей.

— Що це з вами? — посміхнувся він, і Харрі вже знав, що зараз буде улюблений Гольмів жарт. — Помер хто?

— Знаряддя убивства, — нагадав Харрі. — Давай викладай.

Гольм просяяв і потер долоні.

— Я, само собою, зацікавився, звідки могли взятися опіки на шиї Сильвії Оттерсен. Патологоанатомка — ні бе ні ме. Сказала тільки, що всі дрібні судини припечені, як при ампутації, — так роблять, щоб попередити кровотечу. А потім уже пиляють. І ось коли вона про пилку почала, тут я дещо пригадав. Я ж на хуторі виріс. — Бйорн Гольм подався вперед, очі його сяяли, і Харрі подумав, що так має виглядати татко, який збирається розпакувати різдвяний подарунок — суперкрутий паровозик, куплений для новонародженого синочка. — Коротше, якось настав час корові телитися, а телятко вже було мертве. І тут ми бачимо, вона сама його ніяк ви­штовхнути не може: завелике. Як тільки ми голови не ламали! А допомогти витягнути його, та ще й щоб її не поранити — ніяк не можемо! І тоді приїхав ветеринар з пилкою.

Скарре перекосило.

— Це така штуковина — лезо в неї гнучке та тонке, його в корову запихають так, щоб воно навколо телятка зачепилося. Зачепив — і пиляй туди-сюди, доки не перепиляєш. — І Гольм продемонстрував процес за допомогою жестів. — А тоді вже його можна виймати. На цьому зазвичай усе скінчується... Ну, звісно, буває й так, що лезо, поки ялозить туди-сюди, зачепить і корову. Тоді й вона від кровотечі загине. Так ось, кілька років тому у Франції селяни для таких справ почали використовувати одну штуковину, яка всі проблеми вирiшила. Влаштована як нитка розжарювання, але петлею. Складається з простої пластикової рукоятки та тонкого суперміцного дроту, обидва кінці до руків’я прикріплені. Виходить петля, яку надягаєш на те, що тобі треба відпиляти. А потім умикаєш нагрів. П’ятнадцять секунд — і вона розжарюється до білого, тоді розжарена нитка без зусиль ріже, наприклад, труп. Жодних «туди-сюди», тобто шанс зачепити корову мінімальний. І якщо це та сама хріновина, то...

— Ти що, продати нам її збираєшся? — посміхнувся Скарре, шукаючи очима підтримки в Харрі.

— Завдяки високій температурі метал стає абсолютно стерильним, — не звертаючи на Скарре уваги, продовжив Гольм. — Ані бактерій, ані зараженої трупною отрутою крові. До того ж дрібні судини припікаються, тобто попереджається кровотеча.

— О’кей, — сказав Харрі. — Так ти упевнений, що був використаний саме цей інструмент?

— Ні, — відповів Гольм. — Але можу перевірити, щойно такий інструмент опиниться у мене. Щоправда, я тут розмов­ляв з одним ветеринаром, то він сказав: у Міністерстві сільського господарства про петлю-коагулятор жодної чутки не чули. — І він подивився на Харрі з виразом глибокого та щирого співчуття.

• Предыдущая
• 22/93
• Следующая