Сніговик - Несбьо Ю - Страница 23

• Предыдущая
• 23/93
• Следующая

— Зрозуміло, — зітхнув Харрі. — Навіть якщо ця штуковина не є власне знаряддям убивства, у будь-якому разі стає зрозуміло, як він зміг відтяти голову, стоячи у струмку. Що скажете?

— Франція... — протягнула Катрина Братт. — Батьківщина гільйотини.

Скарре підібгав губи і похитав головою:

— Занадто незвично. І потім, де він міг узяти цю петлю? Наскільки я зрозумів, штуковина рідкісна.

— От з цього і почнемо, — пожвавився Харрі. — Візьмешся, Скарре?

— Я ж сказав: не вірю я в цю фігню.

— Вибач, я неточно висловився, — виправився Харрі. — Я мав на увазі: «Цим займатимешся ти, Скарре». Гольме, є щось іще?

— Ні-і, на місці злочину мало бути море крові, але єдине, що ми знайшли, — кров забитих курей. До речі, щодо курей: судячи з температури тушок, забили їх близько половини сьомої. Але це неточно, бо одна тушка була теплішою, ніж інші дві.

— Це була застуджена курка, — хихотнув Скарре.

— А сніговик? — запитав Харрі.

— Тут відбитків пальців, звісно, не знайдеш: рідкі кри­стали криги весь час то тануть, то підмерзають. Проте, оскільки вони гострі, зазвичай можна відшукати шматочки шкіри з пальців. Ну або волокна з рукавичок, якщо на ньому були. Але ми нічого не виявили.

— Гумові рукавички, — припустила Катрина.

— Ну що ж. — Харрі хмикнув. — У нас є ще голова. Треба перевірити зуби та...

Гольм перервав його з виразом гіркого докору на обличчі:

— Ну як ви можете? Я вам стільки жирних шматків приніс, а ви так розмінюєтеся! Що ще, по-вашому, треба перевіряти? Волосся? Відбитки пальців на шиї? Невже криміналі­сти самі не додумаються?

Харрі кивком вибачився й поглянув на годинник:

— Скарре, хоч ти і вважаєш, що Ролф Оттерсен — не та людина, перевір, де він був і що робив, коли зникла Бірта Беккер. Я переговорю з Філіпом Беккером. Катрино, сідаючи за всі справи про зниклих безвісти, включай ці дві та шукай схожість.

— О’кей, — відгукнулася вона.

— Перевіряй усе, — продовжив Харрі. — Час скоєння вбивств, фазу місяця, що саме йшло по телевізору, колір волосся жертв, суму цифр їхніх телефонних номерів, може, вони ті самі книжки брали в бібліотеці або разом брали участь у семінарах. Ми маємо знати, за яким принципом він їх відбирає.

— Зачекайте, — перервав його Скарре. — Ми що, вже вирішили, що всі випадки пов’язані між собою? А інші ймо­вірності не беремо до уваги?

— Можеш брати до уваги все, що хочеш, поки... — Харрі встав і поляпав себе по кишенях у пошуках ключів від машини. — Поки що точно виконуй розпорядження начальства. Останній вимикає світло.

Харрі чекав на ліфт, і тут позаду почулися кроки. Вони стихли прямо у нього за спиною.

— Я розмовляла з однією з близнючок. Учора в школі, на перерві.

— Ну і? — Харрі повернувся і подивився на Катрину Братт.

— Запитала, що вони робили позавчора.

— Позавчора?

— Так. Того дня, коли зникла Бірта Беккер.

— Точно.

— Вони з сестрою та матір’ю весь день були в місті. Вона точно запам’ятала, бо після прийому в лікаря вони пішли до музею «Кон-Тікі». Дівчата ночували в тітки, а мати була в подруги. Батько залишався вдома, на господарстві. Сам.

Вона стояла так близько, що Харрі було чутно запах її парфумів. Він ніколи не зустрічав таких жіночих парфумів: запах був сильний, пряний, без жодної солодкої нотки.

— Гм. А з ким із близнючок ти розмовляла?

Катрина Братт не зводила з нього очей:

— Гадки не маю. А що, це важливо?

Ліфт дзенькнув, сповістивши Харрі, що час їхати.

Юнас малював сніговика. За його задумом, той мав по­сміхатися та співати: нехай це буде веселий сніговик. Але нічого не виходило, він тільки витріщався з великого білого аркуша паперу без будь-якого виразу. У великій аудиторії було майже зовсім тихо, лише поскрипувала крейда в руках батька, який стояв біля дошки, і ручки студентів шурхотіли по паперу. Юнасу ручки не подобалися. Ручку не зітреш, нічого не виправиш, який малюнок вийде, такий і залишиться назавжди. Вранці Юнас прокинувся і подумав, що мама, мабуть, уже повернулася, і помчав до неї в спальню. Але там був тільки батько. Він одягався й наказав Юнасу теж одягатися, бо сьогодні вони підуть до університету разом.

Аудиторія сходами спускалася далеко вниз, туди, де стояв батько, і була схожа на театр. Відтоді як вони з Юнасом увійшли, батько не сказав студентам ані слова. Тільки кивнув, показав Юнасу, куди сісти, а сам пішов до дошки та взявся писати. А студенти, мабуть, до цього звикли, бо відразу теж почали записувати. На дошці було повно цифр, буквочок та якихось дивних закарлючок. Що вони означають, Юнас не знав. Батько якось пояснив йому, що це така спеціальна мова, називається «фізика», і сам батько все пояснював студентам тільки цією мовою. А коли Юнас запитав, чи можна нею розповісти казку, батько відповів, що фізика розповідає тільки правду і для усіляких дурнуватих байок не підійде, як не старайся.

Деякі закарлючки були смішні. І навіть симпатичні.

Крейда сипалася батькові на рукав. На тканину піджака наче випав білий рівний шар снігу. Юнас спробував намалювати батька, дивлячись йому в спину. Але й тут ніякого веселого сніговика не вийшло. І раптом в аудиторії стало зовсім тихо. Ручки перестали шурхотіти. Тому що перестала поскри­пувати крейда. Вона застигла на самісінькому верху дошки — батькові навіть довелося підняти руку високо над головою. Здавалося, наче крейда застрягла в дошці, а батько висить, ухопившись за неї, — просто наче мультяшний вовк, коли той повис над урвищем, вчепившись за гілочку, а до землі дуже-дуже далеко. І тут плече в батька затрусилося, і Юнас подумав, що батько намагається висмикнути крейду з щі­лини в дошці, щоб продовжити писати, а та не піддається. В аудиторії почувся звук, наче всі разом розкрили роти та видихнули. І тут батько нарешті витяг крейду, дійшов до дверей і, не обертаючись, зник за ними. За новою крейдою пішов, подумав Юнас. Студенти навколо перешіптувалися усе голосніше й голосніше. Він розчув слова «дружина» та «зникла». Подивився на майже повністю списану дошку. Батько, мабуть, намагався написати, що вона померла, але крейда не могла написати неправду і тому застрягла. Юнас спробував стерти сніговика. А навколо нього клацали замки, студенти збирали свої сумки, підводилися й виходили з аудиторії.

На незграбного сніговика впала чиясь тінь. Юнас подивився вгору.

Це був дядечко з поліції, той високий, з некрасивим обличчям та добрими очима.

— Ходімо пошукаємо твого тата, — запропонував він.

Харрі делікатно постукав до кабінету, який, судячи з таб­лички, належав професору Філіпу Беккеру.

Відповіді не було, і він відчинив двері.

Людина за столом підвела опущену на руки голову:

— Хіба я дозволив комусь...

Він осікся, побачив Холе і перевів погляд на хлопчика, який стояв поруч.

— Юнасе! — із роздратуванням звернувся до сина Філіп Беккер. — Адже я сказав тобі, щоб ти нікуди не ходив! — Очі в нього були червоні.

— Це я взяв його з собою, — заступився Харрі.

— Он як? — Беккер поглянув на годинник і підвівся.

— Ваші студенти пішли, — сказав Харрі.

— Пішли? — Беккер знову опустився на стілець. — Я... я хотів їм дати трохи перепочити.

— Я зрозумів, — озвався Харрі. — Усім нам іноді корисно трохи перепочити. Ми можемо з вами переговорити?

Беккер відіслав Юнаса до кафетерію, наказав чекати там, а сам пояснив:

— Вирішив не водити його сьогодні до школи. Усі ці питання, чутки... не хочу всього цього. Я впевнений, ви розумієте.

— Зрозуміло. — Харрі дістав цигарки, але побачив, як рішуче захитав головою Беккер, і поклав пачку до кишені. — Це вже зрозуміти куди простіше, ніж те, що ви написали на дошці.

— Це квантова фізика.

— Звучить туманно.

— Світ атомів — узагалі туманна річ.

— Себто?

— Вони ламають усі відомі нам закони фізики. Як, на­приклад, предмет одразу може знаходитися у двох місцях? Нільс Бор якось сказав: якщо тебе квантова фізика не злякала, то ти в ній нічого не зрозумів.

• Предыдущая
• 23/93
• Следующая