Сніговик - Несбьо Ю - Страница 40

• Предыдущая
• 40/93
• Следующая

— У зв’язку зі справою щодо серійного вбивці, так званого Сніговика, поліція розшукує чоловіка, лікаря за професією, прописаного в районі Бюгдьой...

— Тьху, щоб вам! — гаркнув Харрі і так жбурнув коробку, що та тріснула, а диск покотився під сидіння.

Харрі у нападі люті витиснув газ до упору й обігнав бензозаправник, що їхав по лівій смузі. Двадцять хвилин. Їм знадобилося всього двадцять хвилин. Чому б їм не натикати в управ­лінні мікрофонів та не видавати в ефір пряму трансляцію?

Їдальню в управлінні вже було зачинено, світло вимкнене, але саме там Харрі її і знайшов. Вона сиділа зі своїм пакетом з бутербродами за порожнім столиком на двох. Харрі сів на другий стілець.

— Дякую, що не розповів, як я зірвалася у Фінньої.

Харрі кивнув.

— Куди ти зникла?

— Я відразу виписалася з готелю та побігла на тригодинний рейс до Осло. Мені необхідно було поїхати. — Вона нахилилася до чашки. — Вибач.

— Не переймайся, — заспокоїв її Харрі, дивлячись на тендітну схилену шию та тонку руку, що лежала на столі. За­раз він дивився на неї іншими очима. — Круті хлопці якщо вже зриваються, то по-справжньому.

— Чому?

— Напевне, тому, що не так часто втрачають контроль. Брак досвіду.

Катрина кивнула, так само вишукуючи щось поглядом на дні чашки з логотипом Поліцейського управління.

— А ти, Харрі? Ти ніколи не втрачаєш контролю?

Вона підвела очі, і Харрі здалося, що її зіниці засяяли яскравим світлом. Він поліз за сигаретами.

— Я з тих, у кого неабиякий досвід з утрати контролю. Я, власне, нічого більше не навчився. Зате з утрати контролю у мене чорний пояс.

Замість відповіді вона слабко всміхнулася.

— У боксерів якось зняли показники роботи головного мозку, — сказав він. — Ти знаєш, що протягом двобою вони часто втрачають свідомість? Ненадовго, на мить, але втрачають. І їм таки якимось чином вдається встояти на ногах. Наче тіло знає, що це тимчасово, і бере керування на себе, тримається у вертикальному положенні, поки свідомість не по­вернеться. — Харрі видряпав з пачки цигарку. — Я теж там, у будинку Рафто, втратив контроль. Відмінність між нами тільки в тому, що моє тіло після стількох років роботи знає, що контроль повернеться.

— А що ти робиш, щоб уникнути нокауту? — запитала Катрина, прибираючи з лоба пасмо волосся.

— А я, як боксери, рухаюсь у напрямку удару. Коли на тебе навалюється жах або смертельна втома, випускай пару потроху, як паровоз. Ти все одно не зможеш вічно стримуватися, не чекай, поки твій захист розлетиться на шматки. — Він сунув сигарету до рота. — Та тобі, мабуть, усе це розповідали на курсі психології у Поліцейській академії. Але я ось до чого. Навіть випускаючи пару, у цьому важкому житті слід прислухатися до того, що з тобою відбувається, бо коли тебе все це почне вбивати... — Він на мить заплющив очі. — Шукай собі іншу роботу.

Вона подивилася на нього довгим поглядом:

— А ти сам, Харрі? Що ти зробив, коли відчув, що тебе це вбиває?

Харрі прикусив фільтр, сухий та м’який, відчув, як він хру­стить між зубами, і подумав, що вона могла б бути його сестрою або дочкою: адже вони явно зроблені з одного тіста. З явними вадами всередині.

— Я забув пошукати іншу роботу, — відповів він.

Катрина широко усміхнулася й тихо сказала:

— Знаєш що?

— Ні.

Вона простягла руку, висмикнула в нього з рота незапалену цигарку й перехилилася через стіл:

— Мені здається...

Двері до їдальні розчинилися — на порозі стояв Гольм.

— Другий канал, — сказав він. — Обидва у новинах: і Ветлесен, і Рафто. Імена та фотографії.

І тоді зчинився безлад. Хоча й була одинадцята вечора, в холі управління вже за півгодини стало тісно від журналістів та фотографів. Вони чекали на керівника групи Еспена Лепс­віка, або шефа відділу вбивств, або начальника поліції, або взагалі на кого завгодно — щоб вийшов до них та розповів, у чому річ. Між собою вони бубоніли, що поліція має усвідомлювати відповідальність перед громадськістю та зо­бо­в’язана інформувати її про таку серйозну, таку вражаючу, таку смачненьку справу, здатну підняти рейтинги телеканалів та газетний продаж просто до неба.

Харрі стояв біля балюстради й дивився вниз. Журналісти, як акули, без утоми накручували кола, розмовляючи одне з одним, випитували, винюхували, допомагали, заважали, об­дурювали, вивуджували відомості. Хтось щось чув? Буде ввечері прес-конференція чи ні? Ну хоча б імпровізований брифінг? А що, Ветлесен уже по дорозі до Таїланду? Ну мало б хоч щось статися: адже дедлайн уже близько!

Харрі читав, що слово «дедлайн» з’явилося в Америці під час Громадянської війни: коли людей для охорони полонених не вистачало, на землі малювали кола та заганяли їх туди. Усіх, хто виходив з кола, розстрілювали. Так і ці воїни пера там, унизу, в холі: полонені сидять за лінією смерті — дедлайном.

Харрі повертався до кабінету, де на нього чекала решта, аж раптом задзвонив мобільний. Це був Матіас:

— Ти чув моє повідомлення на автовідповідачі?

— Не встиг іще. У нас тут справжнє пекло. Може, я тобі зателефоную пізніше?

— Звісно, — відповів Матіас. — Але знаєш... це стосується Ідара. Я тут бачив у новинах, ви його шукаєте.

Харрі переклав слухавку до іншої руки:

— Викладай.

— Ідар зателефонував мені сьогодні вдень. Запитував про карнадріоксид. Він іноді телефонує, консультується щодо медикаментів: Ідар ніколи не був сильний у фармацевтиці. Так що я спочатку не звернув уваги. Я, власне, телефоную, бо карнадріоксид небезпечний для життя. Подумав, раптом це вам стане у нагоді.

— Звісно, звісно... — Харрі рився у кишені, де в нього завалявся недогризок олівця та трамвайний квиток. — Карна?..

— Карнадріоксид. Він містить особливу отруту й використовується як знеболювальне у ракових та ВІЛ-хворих. У тисячі разів сильніший за морфін, і навіть невелике передозування миттєво призводить до паралічу м’язів. Органи дихання та серце спиняються, і людина помирає миттєво.

— Ну й діла, — пробурмотів Харрі, записуючи. — Про що ви ще розмовляли?

— Більше ні про що. Судячи з усього, він кудись поспішав. Просто подякував, і ми попрощалися.

— Є в тебе припущення, звідки він міг телефонувати?

— Ні. Але точно не з кабінету: акустика була якась дивна. Таке враження, що говорять з церкви чи печери, розумієш?

— Розумію. Дуже дякую, Матіасе. У разі чого ми тобі зателефонуємо.

— Радий допомогти, чим можу...

Закінчення Харрі не почув, поквапившись натиснути «відбій».

У кабінеті зібралася уся їхня невелика слідча група, на столі стояли чашки з кавою, наступна порція води закипала в чайнику, піджаки звисали зі спинок стільців. Скарре щойно повернувся з Бюгдьой та доповів про розмову з матір’ю Ідара Ветлесена. Та сказала, що ані про що й гадки не має, і взагалі це напевне страшна помилка.

Катрина зателефонувала асистентці Ветлесена, Боргхільд Муен, яка сказала приблизно те саме.

— Вранці допитаємо їх, якщо буде треба, — вирішив Хар­рі. — А зараз у нас більш серйозна проблема.

Усі троє подивилися на нього. Харрі розповів про свою розмову з Матіасом та прочитав на зворотному боці трамвайного квитка: «Карнадріоксид».

— Думаєш, він саме так скоював убивства? — запитав Гольм. — За допомогою паралізуючого препарату?

— Точно. Ось чому він ховає тіла, — втрутився Скарре. — Щоб ми не виявили речовину при розтині, інакше слід приведе до нього.

— Нам відомо тільки одне, — сказав Харрі. — В Ідара Ветлесена нервове виснаження. Якщо він і є Сніговик, то змінить модель поведінки.

— Питання в тому, на кого він полює у цей момент. — Катрина нервово пересмикнула плечима. — Хтось незабаром помре від цієї речовини.

Харрі потер підборіддя:

— Катрино, у тебе вже є роздруківка телефонних дзвінків Ветлесена?

— Так, є номери телефонів та імена. Ми з Боргхільд усе перевірили. Здебільшого це пацієнти. Було ще дві розмови з адвокатом Корном та розмова з Матіасом Лунн-Хельгесеном, про якого ти вже говорив. І ще один номер, зареєстрований на видавництво «Поппер».

• Предыдущая
• 40/93
• Следующая