Сніговик - Несбьо Ю - Страница 41

• Предыдущая
• 41/93
• Следующая

— Роботи зараз у нас нема, — сказав Харрі. — Можемо, звісно, сидіти тут, пити каву та чухати порожні наші голови, а можемо розійтися по домівках та повернутися вранці з так само порожніми, але відпочилими головами.

Решта мовчки дивилася на нього.

— Я не жартую, — запевнив він. — Давайте додому, чорт з ним з усім!

Харрі зголосився підвезти Катрину до району Грюнер­льокка, колишнього робочого кварталу. Там вона попросила висадити її біля старовинного чотириповерхового будинку на вулиці Сейльдуксгата.

— Де твоя квартира? — запитав він і нахилився до вікна.

— Третій поверх, ліворуч.

Він подивився на третій поверх. Усі вікна були темні. Занавісок він теж не побачив.

— Схоже, твого чоловіка немає вдома. Або, певне, він уже ліг спати.

— Може, й ліг. — Катрина наче й не збиралася виходити з машини. — Харрі!

Він поглянув на неї.

— Ти розумієш, що я мала на увазі, коли сказала, що питання в тому, на кого зараз Сніговик полює?

— Гадаю, що так, — відповів він.

— Те, що ми побачили на Фінньої, — це не просто вбивство ви­падкової людини, котра, як здалося вбивці, забагато знала. Воно було заздалегідь сплановане.

— Звідки ти взяла?

— Якщо навіть Рафто і натрапив на його слід, це теж було сплановано.

— Катрино...

— Зачекай. Рафто був найкращим слідчим відділу вбивств у всьому Бергені. Ти — найкращий в Осло. Він міг передбачити, що розслідування вбивства будеш вести саме ти, Харрі. Ось чому ти отримав цього листа. Я тільки хочу сказати, щоб ти був обережнішим.

— Ти що, намагаєшся мене налякати?

Вона знизала плечима:

— Якщо ти налякався, знаєш, що тобі треба робити?

— Ні.

Катрина відчинила дверцята:

— Тобі слід знайти іншу роботу.

Зачинивши за собою двері до квартири, Харрі став на порозі вітальні. Кімната виглядала наче після бомбардування. Місячне сяйво падало на якусь білу пляму на темній голій стіні. Він підійшов ближче. Це була вісімка, написана крейдою. Він підвів руку й помацав її. Мабуть, справа рук фахівця з грибків, але що вона означає? Можливо, якийсь код, припустімо, речовини, якою він мав обробити стіну.

Залишок ночі Харрі метався у ліжку, його мучили нічні жахи. Йому наснилося, що він міцно стискає зубами якусь тверду штукенцію і, щоб не задихнутися, змушений дихати крізь дірку в ній. На язиці він відчував смак мастила, металу та пороху. А потім у легенях зовсім не залишилося повітря, і тоді він виплюнув ту штуковину й побачив, що дихав він зо­всім не через дуло пістолета, як йому здалося, а через дірку у ві­сімці. Звичайна вісімка: велике коло внизу, маленьке вгорі. Велике внизу, маленьке зверху. Мало-помалу у вісімки на маківці виросло третє, крихітне коло. Голова. Голова Сильвії Оттерсен. Вона намагалася розповісти йому, що сталося, але не могла. У неї був зашитий рот.

Коли Харрі прокинувся, очі в нього не хотіли розплющуватися, голова розколювалася, а на губах був присмак вапна та жовчі.

На Бюгдьой був пронизливий ранок. Аста Юханнесен, як зазвичай, рівно о восьмій зайшла до будівлі керлінг-клубу. Шанована сімдесятирічна вдова два рази на тиждень наводила тут порядок, особливо не перепрацьовуючи, тому що до маленького приватного клубу ходила лише купка людей, до того ж душових тут не було. Вона вві­мкнула світло. На стіні висіли трофеї: дипломи, вимпели з написами латинською та старі чорно-білі фотографії вусатих чоловіків з поважними обличчями, одягнутих у твідові костюми. Асті вони здавалися дуже смішними: вони скидалися на мисливців на лисиць з британських телесеріалів про життя аристократів. Вона увійшла до грального залу і відчула, що там не так холодно, як завжди: мабуть, забули вимкнути термостат льодової доріжки. Отак електрику економлять. Аста Юханнесен натиснула на вимикач і, поки лампи денного світла миготіли, роздумуючи, розпочати їм роботу чи ні, начепила на ніс окуляри, щоб роздивитися показники. Так і є, термостат на досить високій позначці. Вона зробила холодніше.

Світло ламп відбивалося на сіруватому льоду. Окуляри в неї були для читання, і коли вона помітила нечітко окреслений предмет на другому кінці залу, окуляри довелося зняти. Очі повільно звикали. Людина? Вона не поспішала рушати льодовою доріжкою. Аста Юханнесен була не з лякливих, але її переслідувала нав’язлива думка: вона боялася, що впаде на цьо­му проклятому льоду та зламає шийку стегна. А тоді вже доведеться лежати на холоді, поки її не знайдуть. Вона взяла одну з гральних щіток, що стояли біля стіни, і, опираючись на неї, як на посох, маленькими кроками задріботіла по льоду.

У кінці доріжки лежала мертва людина. Голова її припадала саме на центр грального кола. Біло-блакитне світло ламп падало на застигле у гримасі обличчя. А обличчя було начебто знайоме. Може, вона з ним раніше зустрічалася? Застиглий погляд шукав щось у неї за спиною. У правій руці мрець стискав шприц, крізь прозорий пластик було видно залишки червоної речовини.

Аста Юханнесен швиденько допетрала, що вже нічим йому допомогти не зможе, і, повернувшись, зосередилася на небезпеках шляху назад до найближчого телефону.

Після того як вона викликала поліцію й ті приїхали, вона повернулася додому та сіла за ранкову каву. Розгорнула свіжий номер газети «Афтенпостен», і тут до неї дійшло, кого вона сьогодні знайшла.

Харрі, сидячи навпочіпки, роздивлявся черевики Ідара Ветлесена.

— Що медик каже про час смерті? — запитав він Бйорна Гольма, який стояв поруч у своїй джинсовій куртці на ри­б’ячому хутрі, майже нечутно відбиваючи чечітку чоботами із зміїної шкіри. Минуло не більше години від часу дзвінка Асти Юханнесен, а біля керлінг-клубу за стрічкою поліцейського загородження вже товклися журналісти.

— Сказав, визначити важко, — відповів Гольм. — Він може тільки припускати, адже тіло лежало на льоду, а температура у приміщенні набагато вища.

— Ну й що він припустив?

— Що смерть настала між п’ятою та сьомою вчорашнього вечора.

— Авжеж. Отже, таки до випуску новин про його розшук. Ти бачив замок?

— Звичайний замок, — кивнув Гольм. — Коли прибиральниця прийшла, він був замкнений. Я дивлюся, ти милуєшся його черевиками. То я вже перевірив відбитки. Голову на відсіч даю, — вони ідентичні з тими, що ми знайшли в Солліхьогді.

Харрі вдивився у малюнок на підошві:

— Тобто ти думаєш, що це наш хлопчина і є?

— Як на мене — авжеж, він.

Харрі замислено кивнув:

— А Ветлесен не був шульгою?

— Ніби ні. Ось у нього шприц, бачиш, у правій руці.

— Справді, — кивнув Харрі. — Але ти все одно перевір.

Харрі жодного разу не вдалося відчути радість, коли справа, яку він вів, раптом виявлялася розкритою, закінченою, зданою до архіву. Поки йшло слідство, він, звісно, вважав розкриття справи за свою мету. Проте варто було цієї мети досягти, як він розумів, що це помилка: чи то він хотів потрапити зовсім не сюди, чи то мета вислизнула, чи то він сам перемінився... біс його знає! Коротше, він відчував себе спустошеним, і успіх на смак був зовсім не такий, як очікувалося. А головне — за спійманням злочинця завжди слідувало питання: «І що?..»

До сьомої вечора свідки були опитані, докази та сліди зафіксовані, прес-конференція проведена, й коридор відділу вбивств сповнився святковим гамором. Хаген замовив пива й торт, покликав до себе в кабінет і групу Лепсвіка, і групу Харрі, щоб відзначити успішне завершення справи.

Харрі сидів на стільці і дивився на величезний шматок торта на тарілці, яку хтось сунув йому до рук. Він чув, як Хаген говорив промову, як йому аплодували, сміялися. Хтось мимохідь ляскав його по спині, навколо кипіла дискусія.

— Нікчемний невдаха, цей чортів Ветлесен. Узяв та зник, щойно відчув, що ми його ось-ось візьмемо.

— Авжеж, обдурив нас...

— Нас? Та це ж група Лепсвіка мала...

— А якби ми його взяли живим, суд визнав би його не­осудним, та...

• Предыдущая
• 41/93
• Следующая