Пентаграма - Несбьо Ю - Страница 37

• Предыдущая
• 37/82
• Следующая

Харрі подивився на вогник своєї сигарети:

— І я теж будівельний матеріал?

Волер посміхнувся:

— Можна було б висловитися делікатніше, але моя відповідь — так. Якщо тобі подобається. У мене є варіанти... — Він не договорив, але Харрі здогадувався про продовження: «...а в тебе — немає».

Глибоко затягнувшись, він тихо запитав:

— А якщо я погоджуся?

Волер звів брову і допитливо подивився на Харрі. Потім відповів:

— Отримаєш перше завдання, яке виконаєш самостійно, не ставлячи запитань. Усі до тебе проходили через це. Ви­пробування на вірність.

— І в чому воно полягає?

— З часом про все дізнаєшся, але доведеться спалити деякі мости.

— Чи означає це порушення норвезьких законів?

— Ясна річ.

— Ага, — сказав Харрі. — Аби у вас щось проти мене було й не виникало спокуси вас виказати.

— Я сказав би це інакше, але суть ти вловив.

— А про що мова? Про контрабанду?

— Зараз я тобі відповісти не можу.

— А звідки тобі знати, раптом я кріт із ОСО?

Волер перегнувся через перила і показав униз:

— Бачиш її, Харрі?

Харрі підійшов до краю майданчика і поглянув на парк. На зеленій траві ще лежали ті, що засмагають.

— У жовтому купальнику, — підказав Волер. — Гарний колір, правда ж?

Усередині в Харрі скрутило, і він різко випростався.

— Ти про нас погано думаєш, — сказав Волер, продовжуючи дивитися вниз. — Ми стежимо за тими, хто по­трібний нашій команді. Вона добре тримається, Харрі, але треба їй те саме, що й більшості жінок. Чоловіча турбота, увага. А часу в тебе небагато: такі дами недовго бувають самотніми.

Харрі впустив сигарету, і та полетіла вниз, позначаючи свій шлях шлейфом іскор.

— Учора по всій Східній Норвегії передавали пожежне попередження, — зауважив Волер.

Харрі не відповів, тільки здригнувся, коли співрозмовник поклав руку йому на плече.

— Щоб показати нашу добру волю, я даю тобі два дні. Якщо за цей час відповіді від тебе не буде, пропозиція втрачає силу.

Холе глитнув раз, удруге, намагаючись вимовити одне тільки слово. Але язик не слухався, у роті пересохло гірше, ніж при африканській посусі.

Нарешті у нього вийшло.

— Спасибі.

Беаті Льонн робота подобалася. Подобалася рутина і надійна розміреність. Вона знала, що талановита, і знала, що це знає вся служба криміналістичної експертизи на Кйольберггате, будинок 21. Робота була єдиною важливою складовою її життя — заради неї вона і вставала вранці. Все інше просто заповнювало перерви.

Їй належав верхній поверх будинку в Уппсалі, де вона жила з мамою. Вони прекрасно ладнали одна з одною, а вже батько, поки був живий, і зовсім дрижав над Беатою. Напевно, тому вона і ступила на його стежку — пішла в поліцію. Хобі у неї не було. Хоча вона зустрічалася зі слідчим Халворсеном, сусідом Харрі по кабінету, в неї не було ніякої впевненості в майбутньому їхніх стосунків. У журналі «Вона», щоправда, писали, що такі сумніви природні, тому все ж варто піти на ризик. Але ризик і сумніви Беата не любила. Вона любила свою роботу.

Підлітком вона червоніла від самої думки про те, що хтось про неї думає, і здебільшого шукала різні способи сховатися. Червоніла вона, як і раніше, зате тепер їй було куди сховатися — за брудні цегляні стіни служби експертизи, де годинами можна було в тиші та спокої вивчати відбитки пальців і сліди взуття, звіти з балістики та зіставлення голосів, відеозаписи, аналізи ДНК, крові та фрагменти тканин — нескінченні докази, за допомогою яких розплутувалися складні та гучні справи. Беата зрозуміла, що в її роботі небезпек не так уже багато. Головне — говорити голосно й чітко, прагнути не червоніти, не втрачати обличчя й не соромитися невідомо чому. Кабінет на Кйольберггате став її фортецею, а уніформа — обладунками.

Було вже пів на першу ночі, коли телефонний дзвінок одірвав її від лабораторних звітів по пальцю Лісбет Барлі. На екрані телефону висвітилося «невідомий номер», і серце скажено забилось. Аби тільки не він!

— Беата Льонн.

Він! Його слова звучали, немов різкі удари.

— Чому ти не подзвонила мені щодо відбитків?

Вона на секунду затримала дихання. Потім відповіла:

— Харрі сказав, що передасть тобі.

— Спасибі, передав. Наступного разу інформуй у першу чергу мене. Ясно?

До горла підкотив клубок — Беата не знала, від страху чи від злості.

— Добре.

— Ти ще що-небудь говорила йому, чого не говорила мені?

— Ні. Хіба що про результати дослідження речовини, яку ми виявили під нігтем присланого пальця.

— У Лісбет Барлі? І що ви там знайшли?

— Екскременти.

— Що?

— Лайно! — у роздратуванні підвищила вона голос.

— Мерсі, я в курсі, що таке екскременти. Є припущення, звідки вони?

— Так, — коротко відповіла Беата.

Не дочекавшись продовження, він сказав:

— Поставлю питання інакше. Чиї вони?

— Напевно не знаю, але можу припустити.

— Ах, будьте такі ласкаві...

— У них знайдена кров — імовірно, людина хвора на геморой. Третя група крові. Зустрічається лише у семи відсотків населення. Віллі Барлі зареєстрований як донор. І у нього...

— Ясно. Так який ти робиш висновок?

— Не знаю, — поспішила відповісти Беата.

— Але ти ж знаєш, що анус — ерогенна зона? Чуєш, Беато? Як у жінок, так і у чоловіків. Чи забула?

Беата заплющила очі. Аби він не почав знову. Не треба. Усе давно минуло, і вона вже почала забувати, витісняти це з пам’яті. Але його голос був твердим і гладеньким, як зміїна шкіра.

— Ти вмієш прикидатися дуже правильною дівчинкою, Беато. Мені це подобається. І подобалося, коли ти удавала, що тобі цього не хочеться.

«Ніхто нічого не знає», — подумки переконувала себе вона.

— А у Халворсена так само добре виходить? — вів далі Волер.

— Усе, бувай, — сказала Беата.

У вухах пролунав його сміх. І тоді Беата зрозуміла: сховатися нiкуди і дістати її можуть усюди. Як це сталося з тими трьома жінками, які почувалися в цілковитій безпеці. Тому що немає на світі ні міцних фортець, ні надійних обладунків.

Ейстейн сидів у таксі на Тересес-гате і слухав «Роллінґ Стоунз», коли раптом задзеленчав телефон.

— Таксі Осло, — сказав він в трубку.

— Привіт, Ейстейне. Це Харрі. У тебе в машині хто-небудь є?

— Тільки Мік і Кіт.

— Хто?

— Краща група у світі.

— Ейстейне!

— Га?

— «Стоунз» не краща група у світі. Та і пісню «Wild Horses» написали не Кіт з Міком, а Грем Парсонс.

— Усе це плітки, і ти це знаєш. Бувай...

— Алло? Ейстейне?!

— Скажи мені що-небудь хороше. Швидко.

— «Under My Thumb» дійсно непогана пісня. І в «Exile On Main Street» є цікаві моменти.

— Добре. Чого хотів?

— Допомога потрібна.

— Надворі третя година ночі. Може, поспиш?

— Не можу, — сказав Харрі. — Варто заплющити очі, й одразу так моторошно стає...

— Той самий кошмар, що і раніше?

— Кіно з пекла — повтор на замовлення глядачів.

— Про ліфт?

— Про ліфт. І я щоразу божеволію. Як скоро ти зможеш під’їхати?

— Ох, не подобається мені це, Харрі.

— Коли?

Ейстейн зітхнув:

— Почекай хвилин шість.

Коли Ейстейн піднімався по сходах, Харрі вже натягнув джинси і чекав його в дверях.

Вони сіли у вітальні. Світла не вмикали.

— Пиво буде? — Ейстейн зняв бейсболку з написом «Playstation» і зачесав назад рідкі пітні патли.

Харрі похитав головою.

— Тоді ось, — сказав Ейстейн і поставив на стіл чорну тубу, схожу на футляр із-під фотоплівки. — Тримай. Флуніпам. Вирубує з гарантією. Однієї пігулки аж надто стане.

Харрі уважно подивився на циліндрик, потім сказав:

— Я покликав тебе не для цього, Ейстейне.

— Справді?

— Справді. Мені хочеться дізнатися про зламування кодів. Як це робиться?

— Ти про хакерів? — Ейстейн був вельми здивований. — Збираєшся зламати пароль?

— На кшталт того. Читав у газеті про маніяка? Мені здається, він залишає нам закодовані послання. — Харрі ввімкнув лампу. — Дивись.

• Предыдущая
• 37/82
• Следующая