Пентаграма - Несбьо Ю - Страница 36

• Предыдущая
• 36/82
• Следующая

— Ні, — відповів Карл, — я не бачив, щоб хто-небудь креслив по екрану.

Поліцейський щось пробурмотів.

— Харрі... — Хлопчисько потягнув поліцейського за рукав. — Уже п’ята година.

Поліцейський завмер і подивився на годинник.

— Беато, — звернувся він до жінки. — Знайшла що-небудь?

— Говорити поки що рано, — обернулася вона до нього. — Слідів тут вистачає, але він креслив так, що складно знайти цілий відбиток пальця.

— Подзвониш.

Дзвоник дзвякнув знову. Карл і жінка із залізною валізою залишилися самі.

Він присунув було до себе Лізу з Тьонсберга, але передумав. Поклав журнал на стіл фотографією вниз і підійшов до жінки з поліції. Та маленькою щіточкою акуратно збирала з телевізора пил. Тепер і він побачив накреслену на екрані фігуру. Не дивно, що вона збереглася досі: Карл нечасто утруд­няв себе прибиранням.

— Що означає цей символ? — запитав він.

— Не знаю, — відгукнулася жінка. — Знаю тільки, як він називається.

— Як?

— «Марин хрест».

Харрі й Олег зустріли Ракель біля воріт Фрогнербада. Вона підбігла до Олега й, обійнявши його, кинула на Харрі сердитий погляд.

— Де ти був? Що сталося? — прошепотіла вона.

Харрі стояв, безсило опустивши руки, й переминався з ноги на ногу. Він знав, що може їй відповісти, де він був, — рятував чужі життя. Але це було б неправдою. А правдою було те, що з ним сталося — причому давно. Він завжди займався своїми й тільки своїми справами, полишаючи іншим розсьорбувати наслідки. Так завжди було й буде, і те, що він попутно рятує життя, — всього лише побічний ефект.

Замість цього він сказав:

— Я втомився. — Це принаймні була правда.

— Ми їздили туди, де побував серійний убивця! — радісно видав Олег, але тут же замовк, упіймавши скептичний мамин погляд.

— Загалом... — почав Харрі.

— Ні! — перебила його Ракель. — Навіть не нама­гайся!

Харрі знизав плечима й сумно всміхнувся Олегу:

— Дозвольте мені хоч би довезти вас додому.

Відповідь він знав заздалегідь.

Він стояв і проводжав їх поглядом. Ракель ішла швидко й рішуче, а Олег на півдорозі обернувся й помахав йому рукою. Харрі помахав йому у відповідь.

Очі боліли від сонця.

Їдальня в Головному управлінні розташована була на найвищому поверсі. Харрі прибув сюди просто з Фрогнербада і, проходячи порожніми коридорами сьомого поверху, зауважив, що Тома Волера теж немає на місці, хоча світло в кабінеті горить. Оглядівшись у дверях, Харрі помітив у їдальні тільки одного відвідувача, що сидів за столиком спиною до Харрі.

Він підійшов до стійки й подивився на телевізор, що висів у кутку. Показували розіграш лотереї. Харрі простежив за тим, як чергова куля котиться по жолобу, потім звук зробили тихішим, але він почув, як жіночий голос оголосив: «П’ять. Цифра п’ять». Комусь поталанило.

Загуркотів відсовуваний стілець.

— Привіт, Харрі. Вони вже зачинили, — пролунав голос Тома.

— Знаю, — відповів Харрі. — Вирішив зайти покурити. — Він кивнув на відкритий майданчик на даху, що цілий рік слугував їм курилкою.

Краєвид звідти відкривався чудовий, але повітря було таким жарким і задушливим, як і внизу, на вулиці. Косі промені призахідного сонця прошивали місто й тонули у Бйорвіку — районі, який готувався змінити звичні шосе, склади та порожні будинки на оперу, готелі й елітне житло. Багат­ство збиралося підім’яти під себе все місто. Харрі згадався сюжет про африканського сома — велику чорну рибу, якій у посуху не вистачає розуму перебратись у глибші водоймища, і її ловлять руками в смердючих калюжах, які поступово висихають. Будівництво вже почалося: на тлі західного неба височіли жираф’ячі силуети баштових кранів.

— Буде просто супер! — Том підійшов зовсім нечутно.

— Подивимось. — Харрі затягнувся сигаретою. Він не зовсім розумів, про що йдеться.

— Тобі сподобається, — запевнив Волер. — Головне — звикнути.

Харрі уявив собі, як у брудному, пересохлому водоймищі соми б’ють хвостами, беззвучно роззявляють роти, намагаючись звикнути жити без води.

— Мені потрібна відповідь, Харрі, треба знати: з нами ти чи ні.

Захлинутися повітрям... Мабуть, що така смерть для сома не гірша за інші. Захлинутися — це навіть відносно зручно.

— Дзвонила Беата, — повідомив Харрі. — Вона перевірила відбитки пальців у телемагазині. Немає жодного чіткого, а власник магазину нічого не пам’ятає.

— Шкода. Еуне каже, в Швеції до забудькуватих свідків застосовують гіпноз. Треба б узяти на озброєння.

— Треба б.

— Після обіду прийшли цікаві результати від патологоанатомів про Каміллу Луен.

— Гм?

— Виявляється, вона була вагітна. Другий місяць. Але ніхто зі знайомих, кого ми допитали, не здогадується, від кого могла бути дитина. Навряд чи це має відношення до вбивства, але інформація цікава.

— Гм...

Вони постояли мовчки. Волер підійшов до перил, обіперся ліктем.

— Харрі, я знаю, що ти мене не любиш. Я й не прошу мене любити. Але якщо вже ми працюємо разом, треба більше довіряти один одному, бути більш відкритими...

— Відкритими, кажеш?

— Так. Здивований?

— Трохи.

Том Волер посміхнувся:

— А ти спробуй. Що ти хотів би знати про мене? Запитуй про що завгодно.

Харрі подумав, а потім сказав:

— Добре. Я хотів би знати, що примушує твої шестерні працювати.

— Тобто?

— Тобто що примушує тебе прокидатися вранці й робити те, що ти робиш? Навіщо все це? Яка у тебе мета?

— Я зрозумів. — Тепер настав час замислитися Тому. Він довго мовчав, потім указав на крани. — Бачиш їх? Мій прапрадід приїхав сюди з Шотландії. Всім його багатством були шість сатерлендських овець і лист із абердинського цеху мулярів. Цього вистачило, щоб його прийняли у цех в Осло. Він брав участь у спорудженні будинків уздовж Акерсельви і східніше вздовж залізниці. Вони стоять і досі. Його справу продовжували діти. Потім — онуки. Так черга дійшла до мого батька. Прадід узяв норвезьке прізвище, але, коли ми переїхали в західну частину міста, батько змінив його на колишнє — Волер. Wall — стіна. Звучить, може, і не занадто гордо, але батько вважав, що для майбутнього судді воно підходить більше, ніж Андерсен.

Харрі здивовано подивився на Волера:

— Тож ти збирався стати суддею?

— Так, коли вступав на юридичний, і став би, коли б не випадок.

— Який випадок?

Волер знизав плечима:

— Нещасний. На виробництві. Батько загинув. І ось що дивно: коли помирає батько, розумієш: дороги в житті ти вибирав не для себе, а для нього. І я зрозумів, що з іншими студентами на юридичному не маю нічого спільного. Я був наївним ідеалістом. Вірив, що ми високо нестимемо прапор справедливості й створюватимемо сучасну правову державу. А з’ясувалося, що більшості просто потрібен ступінь і місце, на якому можна заробляти достатньо, щоб подобатися дівчаткам в Уллерні. А, та що я тобі говорю, ти ж і сам вчився на юриста...

Харрі кивнув.

— Напевно, у мене це в крові, — сказав Волер. — Я завжди любив будувати. Що-небудь велике. Коли я був іще зовсім маленьким, то будував із конструктора величезні замки — набагато більші, ніж у інших дітей. А на юридичному зрозумів, що я інший, не такий, як ці людці з дрібними нікчемними думками, і через два місяці після похорону пішов вступати до поліцейської академії.

— І став кращим із випуску, якщо вірити чуткам.

— Одним із кращих.

— Що ж, у поліції в тебе вийшло побудувати свій замок?

— Ні, Харрі, не вийшло. Ні в кого не виходить. У дитин­стві, щоб мої будівлі були вищі, я віднімав деталі кон­структора в інших. Усе питання в тому, що ти хочеш побудувати. Жалюгідну маленьку халупу для жалюгідного маленького життя — чи театри та собори, величні будівлі, які розбурхують уяву, примушуючи тягнутися до величного. — Волер провів рукою по перилах. — Зводити собори — це покликання, Харрі. В Італії мулярів, загиблих при їх будівництві, шанували як мучеників. Хоча споруджували собори на благо людству, всі до єдиного вони стоять на людських кістках і крові — так говорив мій дід. І так буде завжди. На крові моєї сім’ї стоїть не одна будівля, яку видно звідси. А мені хочеться більшої справедливості. Для всіх. І я використовуватиму ті будівельні матеріали, які визнаю потрібними.

• Предыдущая
• 36/82
• Следующая