Пентаграма - Несбьо Ю - Страница 35

• Предыдущая
• 35/82
• Следующая

— Привіт. — Губи Ракель усміхнулись, а очей не було видно за великими сонячними окулярами «Гуччі».

Вона була в жовтому купальнику. Мало хто з жінок не побоїться надіти жовтий купальник — Ракель була однією з них.

— Знаєш що? — запитав Олег, схиливши голову набік і намагаючись витрусити з вуха воду. — Я стрибнув із «п’я­тірки».

Харрі сів поруч, на траву, хоча на великому пледі було досить місця.

— У, брехуняка!

— А от і ні! Стрибнув!

— З п’яти метрів? Та ти каскадер!

— А ти теж стрибав із «п’ятірки», Харрі?

— А то!

— А з «сімки»?

— Та-а-ак, було діло. Стрибав, іще й як!

Харрі виразно подивився на Ракель, але та спостерігала за сином. Олег перестав трясти головою й запитав завмираючим голосом:

— А з «десятки»?

Харрі повернув голову до вишки, звідки доносився радісний виск і нечасті мегафонні команди рятувальників. Десятка. Вишка здавалася чорно-білою літерою Т на тлі синього неба. Ні, востаннє він був у Фрогнербаді не двадцять років тому, а трохи пізніше. Однієї літньої ночі вони з Крістіною перелізли через огорожу, здерлися на вишку і лягли поруч на самому верху. Так вони і лежали під зоряним небом. Лежали й розмовляли. Він тоді вірив, що більше в житті нікого не полюбить.

— Ні, з «десятки» я не стрибав, — сказав він.

— Ніколи? — У голосі Олега Харрі почув розчару­вання.

— Ніколи. Тільки пірнав головою вниз.

— Пірнав? — підстрибнув Олег. — Так це ж іще крутіше! А це всі-всі-всі бачили?

— Ні, це ж було вночі. Навкруги зовсім нікого не було.

Олег зітхнув:

— А навіщо тоді показувати, який ти сміливий, коли тебе однаково ніхто не бачить?..

— Я теж іноді над цим замислююся.

Харрі спробував упіймати погляд Ракель, але її сонячні окуляри були занадто темними. Вона зібрала сумку й наділа поверх купальника футболку та коротку джинсову спідницю.

— Але це важче, — додав він. — Коли ти сам, і ніхто тебе не бачить.

— Спасибі, що погодився мені допомогти, Харрі, — подякувала Ракель. — Це дуже мило з твого боку.

— Мені й самому приємно, так що можеш не квапитись. Я тут буду, скільки тобі треба.

— Скільки треба дантистові, — поправила вона. — Сподіваюся, це буде недовго.

— І як увійшов у воду? — не відставав Олег.

— Як завжди, — відповів Харрі, продовжуючи дивитися на Ракель.

— До п’ятої повернуся, — сказала вона. — Не змінюйте місце.

— Ми нічого змінювати не будемо, — запевнив Харрі й тут же пошкодував про сказане. Не кращий час для пафосу. Будуть випадки і зручніші.

Він провів її поглядом, думаючи про те, наскільки важко, напевно, записатися до стоматолога в сезон відпусток.

— Хочеш подивитись, як я стрибаю з п’ятірки? — запитав Олег.

— Ще б пак! — відповів Харрі, знімаючи футболку.

Олег подивився на нього:

— Ти що, Харрі, ніколи не засмагаєш?

— Нікoли.

Спочатку кілька разів стрибнув Олег. Потім Харрі зняв джинси і піднявся на трамплін разом із ним. Там він заходився пояснювати Олегу, як правильно стрибати. Деякі в черзі несхвально косилися на вільні сімейні труси Харрі із зірками Євросоюзу.

— У повітрі ти летиш горизонтально, — пояснював Харрі на пальцях. — Вигляд поганенький. Народ думає, що ти впадеш плазом, але в останню мить... — стиснув він великий і вказівний пальці, — ти групуєшся і падаєш у воду водночас руками й ногами.

Холе розбігся і стрибнув. Перш ніж він згрупувався й увійшов у воду, пролунав свисток рятувальника.

— Гей, я ж сказав, що «п’ятірка» закрита! — почув Харрі мегафон, ледве з’явившись на поверхні.

Олег помахав йому з вишки, і Харрі підніс догори великий палець, показуючи, що він зрозумів. Виліз із води, спустився по сходах і опинився біля ілюмінатора, крізь який був видимим басейн. Він водив пальцем по холодному запітнілому склу й дивився на синьо-зелену водну масу. Ось біля поверхні з’явилися плавки та відчайдушно працюючі ноги, що ніби збивають хмару на синьому небозводі. Згадався «Андеруотер».

З’явився Олег. У хмарі бульбашок він уповільнив рухи, але замість того, щоб піднятися вгору, поплив униз — до ілюмінатора, біля якого стояв Харрі.

Вони подивились один на одного. Олег усміхався, розмахуючи руками. Його обличчя здавалося блідо-зеленим. Харрі не чув звуків, але бачив, як рухаються його губи, як гойдається на голові волосся, зараз найбільше схоже на водорості. Настирливо стукалися спогади, але Харрі вперто відганяв їх геть. Вони дивились один на одного, перебуваючи по різні боки скла, в яскравих променях сонця, у світі безтурботного шуму та водночас цілковитої тиші. Раптом у Харрі з’явилося тривожне передчуття біди.

Щоправда, наступної секунди воно його покинуло: Олег сіпнув ногами і поплив угору. Харрі немов залишився біля порожнього телеекрана. Порожнього запітнілого телеекрана, на якому він накреслив... Стоп! Тепер ясно, де він це бачив!

— Олеже! — крикнув він, вибігаючи по сходах.

Взагалі-то людьми Карл мало цікавився. За ті двадцять років, що він тримав телемагазин на площі Карла Бернера, він жодного разу не задався питанням, ким, власне, був його тезко, на честь якого назвали площу. Нецікавий йому був і високий поліцейський, який щойно пред’явив посвідчення, і хлопчисько з мокрим волоссям, який стоїть поряд. Та й до дівчини, про яку поліцейський говорив — її знайшли в нужнику в адвокатів із офісної будівлі навпроти, — йому діла не було. Єдиною особою, що в цей момент цікавила Карла, була дівчинка на фотографії чоловічого журналу. Його дуже займало, скільки їй років і чи правда, що вона з Тьонсберга і любить засмагати на балконі так, що її можуть бачити чоловіки, які проходять мимо.

— Я заходив того дня, коли вбили Барбару Свендсен, — сказав поліцейський.

— Ну, якщо ви говорите... — знизав плечима Карл.

— Бачите цей вимкнений телевізор біля вікна? — показав поліцейський.

— «Філіпс». — Карл відклав журнал убік. — Подобається? П’ятдесят герц. Плоский кінескоп. Об’ємне звучання. ТВ-текст. Може приймати радіопередачі. Коштує сім дев’ятсот, але вам я продам за п’ять дев’ятсот.

— Дивіться, хтось накреслив малюнок на запорошеному екрані!

— Добре, — зітхнув Карл. — П’ять шістсот.

— Та плював я на телевізор! — підвищив голос поліцейський. — Я хочу знати, хто це зробив.

— Чого це раптом? — запитав Карл. — У мене досі не було бажання про це доповідати.

Поліцейський нагнувся над стійкою, і за кольором його обличчя Карл зрозумів, що відповідь йому не сподоба­лася.

— Послухайте! Ми шукаємо злочинця. І у мене є підстави вважати, що він стояв тут і водив пальцем по екрану. Вам ясно?

Карл мовчки кивнув.

— Добре. А тепер, будь ласка, напружте пам’ять, — наполегливо порадив поліцейський.

Дзвякнув дзвоник над дверима, до магазину ввійшла жінка із залізною валізою. Поліцейський обернувся до неї.

— «Філіпс», — показав він.

Жінка кивнула, не кажучи ні слова, сіла перед стіною екранів навпочіпки і розкрила валізу.

Карл дивився на них, широко розплющивши очі.

— Ну? — зажадав поліцейський.

До Карла почало доходити, що це важливіше за Лізу з Тьонсберга.

— Я не запам’ятовую кожного, хто сюди заходить, — затинаючись, сказав він.

Це означало, що він узагалі нікого не запам’ятовує. Обличчя для нього давно нічого не означали. Навіть обличчя Лізи він уже встиг забути.

— Кожного мені й не треба, — повільно мовив поліцейський. — Потрібен тільки один. Той самий. Здається, за день до вас не так часто і заходять.

Карл слухняно похитав головою.

— А по фотографії ви його впізнаєте?

— Не впевнений. Я і вас-то не впізнав, так що...

— Харрі... — подав голос хлопчисько.

— Але ви бачили, як хтось креслив по екрану?

— Харрі...

Так, того дня Карл звернув увагу на одного відвідувача. Він згадав про нього того вечора, коли заходили з поліції і запитували про підозрілих людей. Річ у тому, що той відвідувач нічого особливого не робив. Просто стояв і дивився на екрани, що для телемагазину цілком природно. Ну і що він мав сказати? Що хтось, чию зовнішність він не запам’ятав, стояв у магазині та здавався підозрілим? І отримати за це купу неприємностей?

• Предыдущая
• 35/82
• Следующая