Пентаграма - Несбьо Ю - Страница 40

• Предыдущая
• 40/82
• Следующая

Він не випивав уже чотири дні. Гірше позаду, запевняв він себе. Це була неправда. Гірше ще належало пережити. Якось Еуне запитав у нього, чому він п’є. Не замислюючись, Харрі відповів: «Від спраги». Він часто жалкував, що випивка приносить більше бід, ніж радощів, і тверезим бував тільки з практичних міркувань, а не з принципу. Постійно пити — стомливо: в нагороду отримуєш тільки невеликий передих від смутку та болю. Життя алкоголіка складається із запоїв і перерв. Де тут справжнє життя? На вивчення цього філософського питання у Харрі не було часу. Та й відповідь ніяк не змінила б його життя на краще. Та й на гірше теж. Тому що все хороше — все! — рано чи пізно за законом алкогольного тяжіння буде втрачено, й настане Великий Сушняк. Так він жив, поки не зустрів Ракель і Олега. Тоді тверезість набула нового виміру, але закону тяжіння ніхто не скасовував, і зараз у нього не залишилося сил витримувати кошмари. Слухати її крики. Бачити біль у нерухомих, мертвих очах. Дивитись, як її тягне вгору. Він простягнув руку до холодильника. Випробувати треба все. Поклавши ніж поряд із пляшкою, він зачинив дверці й повернувся в спальню.

Світло вмикати не захотів. Між шторами просвічував місяць.

Здавалося, ніби ліжко збирається скинути зім’яту білизну. Харрі забрався в ліжко. Востаннє без кошмарів він спав декілька хвилин у кімнаті Камілли Луен. Тоді йому теж снилася смерть, ось тільки страшно не було. Можна зачинитися в кімнаті, але сховатись уві сні не можна.

Харрі заплющив очі.

Штори ворухнулися. Місячна смужка мигнула, і на стіні відбився чорний силует ліжка, відтінялися нерівності під шпалерами, складаючи разом велику п’ятикутну зірку.

Вона лежала і слухала шум Тройської вулиці за вікном і його рівне дихання зовсім поряд. Іноді їй здавалося, що вона чує крики із зоологічного саду, але, можливо, це всього лише нічні потяги пригальмовували перед вокзалом по той бік ріки. Звук потяга йому подобався — він сказав про це, як тільки вони переїхали в Трою, на самісінький верх бурого знака питання, який Влтава креслила через усю Прагу.

Ішов дощ.

Сьогодні він від’їжджає на цілий день. Каже, що в Брно. Вона почула, як він увійшов до квартири, коли вже була в ліжку. У коридорі човгнула валіза, і ось він з’явився в спальні. Вона прикинулася, що спить, але через напівопущені повіки дивилася, як він спокійними рухами роздягається, іноді поглядаючи на неї в дзеркало. Потім він забрався в ліжко, і вона відчула його холодні руки і шорстку від висохлого поту шкіру. Вони любили одне одного під шум дощу по черепиці, і його шкіра була солоною на смак, і потім він заснув як дитина.

Зазвичай після цього вона теж засинала, але зараз спати не хотілось, як не хотілось і признаватися собі, що думки її зараз крутяться навколо одного і того ж. У понеділок увечері він повернувся з Осло, а наступного дня вона чистила його одяг і знайшла на рукаві коротку світлу волосину. А в суботу він знову поїде в Осло вже вчетверте за чотири тижні. Звичайно, волосина могла належати кому завгодно. Чоловікові. Або навіть собаці...

Він почав хропіти.

Вона згадала, як вони зустрілися. Через відкритий вираз обличчя і довірчий тон вона помилково приписала йому відкритість в усьому. Розтанула від нього, як весняний сніг на Вацлавській площі. Але, полігши жертвою такої чарівливості, скоро починаєш мучитися підозрами: а раптом, окрім тебе, у нього є хтось іще?

Втім, він ставився до неї з повагою. Майже як до рівної, хоча грошей у нього вистачало, щоб поводитися з нею, як зі звичайною повією з Перлової вулиці. Цей чоловік був про­сто скарб. Єдиний, що його вона знайшла у своєму житті, й єдиний, що його по-справжньому могла втратити. Вона це розуміла — і тому не запитувала, ні з ким він був, ні чим займався.

Але тепер сталося те, що змушувало її дізнатися, чи дійсно на нього можна покластися. Тому що в житті з’явилося дещо ще більш дорогоцінне. Йому вона поки що нічого не говорила. Та і сама дізналася про все лише три дні тому, коли повернулася від лікаря.

Вона вислизнула з ліжка й безшумно пройшла до дверей. Обережно опустила дверну ручку і мигцем кинула погляд на його відображення в дзеркалі над комодом. Вийшла в коридор і обережно зачинила за собою двері.

Валіза була мишачого кольору, з висувною ручкою. Майже нова, але місцями вже подряпана, з напівобірваними наклейками митного огляду та назвами міст, про які вона навіть не чула.

У напівтемряві вона бачила, що цифровий замок виставлений на 0—0—0. Як і зазвичай. І знала, що так вона не розкриється. Розкритою вона цю валізу ніколи не бачила, окрім тих випадків, коли лежала в ліжку, а він збирав речі в дорогу. Абсолютно випадково, коли він востаннє збирався, вона побачила цифрову комбінацію на зворотному боці кришки. Запам’ятати три цифри не так уже складно, якщо захотіти. Забути про все й запам’ятати три цифри — готельний номер, куди їй одного дня сказали підійти, уточнивши, що надіти й які є особливі побажання.

Вона прислухалася. За дверима чулося розмірене по­хропування.

Чогось вона не знала. Чогось і не мусила знати. Чогось не зробила, а слід було б. Але все це було у минулому. Вона доторкнулася кінчиками пальців до коліщаток із цифрами. З цієї миті важливим було тільки майбутнє.

Замки м’яко клацнули і відкрилися.

Вона сиділа навпочіпки і дивилась.

Під кришкою на білій сорочці лежав страшний чорний металевий предмет. Пістолет. І не треба було перевіряти, аби переконатися, що він справжній. Вона бачила їх і раніше — у своєму минулому житті. До горла підступив клубок, до очей сльози. Вона затиснула обличчя долонями і двічі прошепотіла про себе мамине ім’я.

Минуло всього декілька секунд.

Потім вона глибоко і спокійно вдихнула. Вона переживе. Вони переживуть. Принаймні це пояснює, чому він не розводиться про те, як заробляє такі гроші, вже напевно, чималі. У неї в голові промайнуло питання: «Хіба я не заробляла стільки ж?»

Вона зібралася з духом.

Чогось вона не знала. Чогось і не мусила знати.

Вона закрила валізу і обнулила кодовий замок. Послухала під дверима, обережно відчинила їх і прокралася всередину. На ліжко з коридору впав прямокутник світла. Якби вона перед тим, як зачинити двері, поглянула в дзеркало, побачила б, що одне око у нього розплющене.

Але вона була занадто зайнята своїми думками. Вірніше, однією думкою, яку обмірковувала знову і знову, лежачи і прислухаючись до шуму вулиці, криків із зоологічного саду і його глибокого рівного дихання: «З цієї миті важливе тільки майбутнє».

Крик. Дзенькіт пляшки, що розбивається об тротуар. Хрипкий сміх. Лайка. Хтось утікає по Софієсгате у бік стадіону «Бішлет».

Харрі дививсь у стелю і слухав нічну вулицю. Три години він проспав без сновидінь, прокинувся і почав думати. Про трьох жінок, два місця злочинів і одного чоловіка, який запропонував непогану ціну за його душу. Він намагався відшукати в цьому систему. Дешифрувати код. Побачити загальну картину. Зрозуміти те, що Ейстейн називав особливим виміром: не як, а навіщо.

Навіщо перевдягатися велокур’єром і вбивати двох, а скоріше за все, трьох жінок? Навіщо вибирати такі місця, де вбивати найважче? Навіщо залишати послання? І якщо за кожним убивством стоїть сексуальна підоснова, чому ні на тілі Камілли Луен, ні на тілі Барбари Свендсен не виявлено слідів насильства?

У Харрі розболілася голова. Він відкинув підковдру і перевернувся на інший бік. Цифри електронного годинника горіли червоним, показуючи другу годину п’ятдесят одну хвилину. Останні питання Харрі поставив сам собі. Навіщо думати про душу, якщо це розбиває серце? Навіщо, власне, хвилюватися за систему, яка тебе ненавидить?

Він підвівся і вийшов на кухню. Подивився на шафку над мийкою. Відкрив кран, підставив під нього склянку і дав їй наповнитися по самі вінця. Потім висунув шухляду, де лежали столові прибори, і дістав звідти чорний циліндрик. Зняв кришку, висипав вміст на долоню. Від однієї пігулки він засне. Від двох і кількох скляночок «Джима Біма» йому знесе дах. Від трьох і вище — реакція непередбачувана.

• Предыдущая
• 40/82
• Следующая