Пентаграма - Несбьо Ю - Страница 41

• Предыдущая
• 41/82
• Следующая

Харрі широко розкрив рот, кинув туди три пігулки і запив склянкою теплої води.

Повернувшись у вітальню, він поставив платівку Дюка Еллінгтона, яку купив після того, як побачив сцену з Джином Хекменом у фільмі «Розмова», де той сидить у нічному автобусі, а за кадром звучить фортепіанна мелодія, в якій так і проглядає самотність.

Харрі сів у крісло.

— Я знаю тільки один спосіб, — сказав тоді Ейстейн.

Харрі почав згадувати все, що сталося з того дня, коли він пройшов повз «Андеруотер» по дорозі до вказаного будинку по Уллеволсвейєн. П’ятниця. Саннергате. Середа. Площа Карла Бернера. Понеділок. Три жінки. Три відрізані пальці. З лівої руки. Три місця. Ніяких особняків — ні там, ні по сусідству. Старий багатоквартирний будинок початку століття. Ще один — приблизно тридцятих років. І офісна будівля сорокових. Ліфти. Скарре переговорив зі спеціалізованими магазинами для велосипедистів у Осло і окрузі. Вони сказали, що не можуть допомогти стосовно екіпіровки та жовтих костюмів, але через компанію «Фалькен» змогли принаймні дістати список тих, хто за останні місяці купував дорогі велосипеди, з тих, якими користуються велокур’єри.

Почалася дія ліків. Груба шерсть крісла приємно колола голі стегна та сідниці.

Жертви. Камілла, автор текстів у рекламному агентстві, незаміжня, двадцять вісім років, брюнетка, схильна до повноти. Лісбет, співачка, заміжня, тридцять три роки, блондинка, худорлява. Барбара, черговий адміністратор, двадцять вісім років, живе з батьками, шатенка. Зовнішність усіх трьох приваблива, але не помітна. Час убивства. Якщо припустити, що Лісбет убили відразу ж, убивства відбуваються не у вихідні. Раннього вечора, відразу ж після закінчення робочого дня.

Дюк Еллінгтон грав, і в голові Холе неначе звучали десятки мотивів, в яких слід було розібратися, але він змусив себе відключитися і почав програвати тільки необхідні.

Харрі не ліз у минуле жертв, не розмовляв із рідними і близькими та доповіді переглядав лише мигцем, не знаходячи в них нічого цікавого. Відповіді були не там. Не важливо, ким були жертви, важливо, чим вони були, що символізували. Для цього вбивці жертви не більше, ніж зовнішня деталь, випадково вибрана з навколишньої дійсності. Знайти символи. Побачити схему.

Тепер пігулки почали діяти на повну силу. Здавалося, ніби він прийняв не снодійне, а галюциноген. Ланцюг міркувань поступився місцем окремим думкам: він немов поплив униз за течією, не в змозі керувати рухом. Час пульсував, немов зростаючий всесвіт. Коли він прийшов до тями, навкруги було тихо. І тільки програвач, догравши пластинку до кінця, тихо скріб етикетку.

Він повернувся в спальню і, схрестивши ноги, сів на ліжку та почав дивитися на пентаграму. У якусь мить вона почала танцювати розмиваючись. Він заплющив очі. Головне — сфокусувати погляд.

Удосвіта Харрі немов не було. Тобто він усе чув і бачив, але в той же час спав. Прокинувся він тому, що на сходи перед дверима шльопнувся свіжий випуск «Афтенпо­стен». Він знову подивився на пентаграму. Вона більше не танцювала.

Ніщо більше не танцювало — все стало на свої місця. Харрі побачив загальну картину.

На цій картині був безпорадний чоловік у безнадійному пошуку істинного почуття. Наївний ідіот, який вірить у те, що у світі існує любов, існують ті, хто любить, існують питання та відповіді. На цій картині був Харрі Холе. У нападі люті він стукнувся лобом у саму середину зірки на стіні. З очей бризнули іскри, і він безпорадно осів на ліжко. По­гляд упав на годинник: за п’ять хвилин шоста. Підковдра, здавалось, обпалювала і була наскрізь мокрою.

Потім хтось немовби натиснув на вимикач, і Харрі вирубався.

Вона налила йому кави. Він пробурмотів: «Danke», продовжуючи перегортати номер «Обсервера», куплений, як завжди, в готелі на розі вулиці разом зі свіжими круасанами, які випікав місцевий кондитер Глинка. Вона ніколи не була за кордоном (хіба що в Словаччині — хіба ж це закордон!), але він запевняв, що тепер Прага ні в чому не поступається іншим європейським мегаполісам. Колись їй хотілося подорожувати. До того як вони зустрілися, в неї закохався один

американський підприємець, що приїхав у Чехію у справах. Її зняли йому в подарунок празькі колеги по фармацевтичній промисловості. Американець виявився милим, безневинним товстуном, який обіцяв їй усе на світі, якщо тільки вона поїде з ним у Лос-Анджелес. Ясна річ, вона погодилась. Але варто було розповісти про це Томасу — її зведеному братові та сутенерові, — як той попрямував просто в номер до американця і пригрозив ножем. Наступного дня підприємець виїхав, і вона більше ніколи його не бачила. А через чотири дні, коли вона сиділа і хвилюючись пила вино в барі на Вацлавській площі, з’явився інший чоловік. Із глибини залу він спостерігав, як вона відшиває одного за іншим приставучих чоловіків. «Саме тоді я в тебе й закохався», — завжди говорив він. Не через те, що вона подобалась іншим, а через ту постійність, із якою вона відкидала їхні загравання, через непідробну чистоту й непорочність. Він говорив, що і зараз залишилися люди, які це цінують.

Того разу вона дозволила йому почастувати її вином, подякувала й пішла додому сама.

А наступного дня він подзвонив у двері її крихітної квартирки в Страшніце. Він так і не розкрив секрет, як тоді знайшов її адресу. Але в ту мить життя з сірого кольору перефарбувалося в рожевий — до неї прийшло щастя і відтоді не покидало її.

Він перегортав газету, й аркуші хрускотіли в його руках.

Адже абсолютно ясно: такого в її житті більше не буде. Коли б не той пістолет у його валізі!..

Але вона вже вирішила забути про пістолет і про все інше. Окрім головного: вони щасливі, вона його любить.

Вона сіла поруч, не знявши фартуха: вона знала, що йому подобається, коли вона у фартусі. Все-таки вона розбиралася в тому, як догодити чоловічій душі. Головне мистецтво — не показувати, що ти це знаєш. Подивилася на живіт, і усмішка сама собою з’явилася на її губах.

— Мені треба дещо тобі розповісти.

— Он як? — Газетний аркуш не приховав його посмішки.

— Обіцяй, що не розсердишся. — Усмішка на її губах ставала все ширшою.

— Обіцяти не можу, — відповів він, не підводячи по­гляду.

Вона застигла, все ще з усмішкою на обличчі.

— Що?..

— Вважаю, ти хочеш мені розповісти, що вночі вставала, щоб обшукати мою валізу.

Тільки зараз вона помітила, як змінився його акцент. Співучість майже пропала. Він відклав газету й подивився на неї.

Колись вона присягалася ніколи йому не брехати: однаково не вийде. Але тепер набралася сміливості й заперечливо похитала головою. Правда, з обличчям вона нічого не могла вдіяти.

Він звів брову.

До її горла підступив клубок.

Пройшла мить, секундна стрілка великого кухонного годинника, який вона купила в «ІКЕА» за його гроші, беззвучно зробила маленький крок.

Він усміхнувся:

— І там знайшла купу листів від моїх коханок, вірно?

Вона здивовано заморгала.

Він подався вперед:

— Я ж жартую, Єво. Щось не так?

Вона кивнула.

— Я вагітна, — прошепотіла вона несподівано швидко, неначе боялася запізнитись. — У мене... у нас... буде ди­тина.

Він нерухомо сидів і дивився в одну точку, слухаючи про те, як спочатку в неї з’явилася підозра, потім вона пішла до лікаря й ось тепер знала напевно. Коли розповідь закінчилася, він підвівся й вийшов із кухні. А повернувшись, простягнув їй маленьку чорну сумку.

— Я їжджу до мами, — сказав він.

— Що?

— Ти запитувала, що я роблю в Осло. Їжджу до мами.

— У тебе мама... — Насправді вона подумала: «Невже у нього і справді є мама?», але закінчила: — В Осло?

Він усміхнувся і кивнув на сумку:

— Розкрий, люба моя. Це тобі й дитині.

Вона заплющилася. Розплющила очі й заплющилася знову. Й тільки потім знайшла сили заглянути в сумку.

— Яка краса! — Вона відчула, як очі наповнюються слізьми.

— Я люблю тебе, Єво Марванова. — Його голос знову зробився співучим.

• Предыдущая
• 41/82
• Следующая