Пентаграма - Несбьо Ю - Страница 43

• Предыдущая
• 43/82
• Следующая

На секунду стало тихо.

— П’ять, — відповів Волер.

— А час убивства?

Еуне відкашлявся:

— Близько п’ятої.

— П’яте і останнє питання. Здається, що адреси жертв вибрані випадково, але одне їх об’єднує. Що, Беато?

Та примружилася:

— П’ять?

Харрі спіймав чотири порожні погляди.

— Чорт забирай... — Беата осіклась і почервоніла. — Даруйте, я хотіла сказати: п’ятий поверх. Усі жертви були на п’ятому поверсі.

— Саме так.

Харрі попрямував до вимикача. Обличчя всіх просвітліли.

— П’ять! — Мьоллер виплюнув це слово, ніби воно палило йому язик.

Коли Харрі вимкнув світло, в кабінеті стало абсолютно темно, і тільки по голосу присутні визначали, куди він рухається.

— Число п’ять використовується в багатьох ритуалах. У чорній магії, знахарських обрядах, сатанізмі. Але це ж число шанується і світовими релігіями. П’ять ран, нанесених Христу. П’ять стовпів. П’ять намазів в ісламі. У деяких письмових джерелах п’ять називають числом людини, оскільки у нас п’ять почуттів і п’ять періодів у житті.

Клацання — і несподівано перед ними в пітьмі мате­ріалізувалося світне бліде обличчя з глибокими темними очницями та п’ятикутною зіркою в лобі. Обличчя тихо просопіло:

— перепрошую... — Харрі покрутив лампу проектора і спрямував її зі свого обличчя на білу стіну. — Перед вами пентаграма, або «марин хрест», який ми бачили поряд із Каміллою Луен і Барбарою Свендсен. Фігуру побудовано на золотому перетині. Як, кажете, його розрахували, Еуне?

— Уявлення не маю, — пирхнув психолог. — Ненавиджу точні науки.

— Я теж, — сказав Харрі. — Я намалював її за допомогою транспортира — нам цього вистачає.

— Нам вистачає? — перепитав здивований Мьоллер.

— Досі я демонстрував тільки збіг чисел, що можна списати на випадковість. А тепер — доказ, що це не випадковість.

Харрі повернув проектор так, що яскравий чотирикутник із зіркою опинився на мапі. Він іще настроював яскравість, а його слухачі вже з хвилюванням затамували подих.

— Три місця злочину розташовано по колу, центр якого збігається з центром Осло, — вів далі він. — Крім того, один від одного вони розташовані через сімдесят два градуси. Як видно на цій схемі, місця злочину розташовані...

— ...на кінцях зірки, — прошепотіла Беата.

— Господи! — скрикнув приголомшений Мьоллер. — Хочеш сказати, він дав нам...

— Так, провідну зірку, — закінчив Харрі. — Код, який говорить нам про п’ять убивств, три з яких уже здійснені, а два — ще ні. І за кодом вони стануться тут і тут. — Харрі вказав на будинки, обведені на мапі колами.

— І ми знаємо, коли, — сказав Том Волер.

Харрі кивнув.

— Господи! — знову вигукнув Мьоллер. — П’ять днів між убивствами, це означає...

— У суботу, — підказала Беата.

— Завтра, — додав Еуне.

— Господи! — утретє мовив Мьоллер. Звернення прозвучало дуже щиро.

Розповідь Харрі тривала, іноді уриваючись тривожними голосами інших. Тим часом сонце креслило у блідому небі високу літню параболу над сонними білими вітрилами, які робили нерішучі спроби повернутися додому. Пластиковий пакет із «Рімі», який злетів у повітря, пропливав над клубком в’юнистих вулиць Бйорвіка. На будмайданчику, на місці майбутньої Опери, скорчившись, немов гепард над здобиччю, працював хлопчина. Він уже заробив мозолі й тепер заробляв що-небудь страшніше. Треба поквапитися, поки не приспіли гієни.

— Стривай, — сказав Том Волер. — Звідки вбивці було знати, що Лісбет Барлі живе на п’ятому поверсі, якщо він очікував її на вулиці?

— Не на вулиці, — виправила його Беата, — а на сходах. За словами Барлі, вхідні двері в будинку зачиняються погано. Ми перевірили — все вірно. Він дивився на ліфт: хто спускається з п’ятого. А якщо чув кроки, ховався на сходах у підвал.

— Відмінно, Беато, — похвалив Харрі. — Далі?

— Він вийшов за нею на вулицю і... Ні, занадто великий ризик. Він зупинив її, коли вона виходила з ліфта. Усипив хлороформом.

— Ні, — відрізав Волер. — Так теж ризиковано. У такому разі йому довелося б винести її в припаркований прямо перед будинком автомобіль, і, якби їх хто-небудь побачив, напевно запам’ятав би марку і номер.

— Ніякого хлороформу, — розсудив Мьоллер. — І автомобіль стояв віддалік. Він погрожував їй пістолетом і змусив іти перед собою, а на вулиці тримав зброю в кишені.

— Так або інакше, жертви вибрані випадково, — сказав Харрі. — Ключ у місці злочину. Якби на ліфті замість Лісбет Барлі з п’ятого поверху спустився її чоловік, жертвою став би він.

— Якщо все так, як ви говорите, стає ясно, чому на жертвах немає слідів статевого насильства, — зауважив Еуне. — Якщо вбивця...

— Злочинець.

— ...злочинець не вибирає жертв, значить, те, що всі вони молоді жінки, чиста випадковість. У такому разі жертви не виступають сексуальними мішенями. Він отримує задоволення від самого вбивства.

— А жіночий туалет? — запитала Беата. — Того разу вибір не був випадковим. Чи не природніше для чоловіка зайти в чоловічу вбиральню, якщо вже стать жертви його не цікавить? Тоді він не викликав би здивування тих, хто побачив би його на шляху туди або назад.

— Можливо, — погодився Харрі. — Але якщо він готувався так ґрунтовно, як ми вважаємо, то, очевидно, знав, що чоловіків у адвокатській конторі більше, ніж жінок. Розумієш?

Беата часто заморгала.

— Чудовий хід думок, Харрі, — сказав Волер. — У жіночому туалеті просто менший ризик, що йому і жертві хто-небудь перешкодить під час ритуалу.

На годиннику — восьма хвилина по третій. Нарешті в розмову вклинився Мьоллер:

— Добре, хлопці, досить про мертвих. Тепер поговорімо про тих, хто ще живий.

Сонце досягло вершини параболи й тепер котилося вниз, подовжуючи тіні у порожньому дворі школи в Тьоєн, де тишу порушували тільки удари футбольного м’яча об цегляну стінку. Повітря в кабінеті Харрі перетворилося на сироп-асорті з людського поту.

Промінь праворуч од того, що закінчувався на площі Карла Бернера, вказував на Еншьовеєн в районі Кампен. Харрі пояснив, що будівлю, на яку припадає вершина променя, було споруджено 1912 року, це була лікарня для туберкульозних хворих — «сухотний будинок» його називали, — а пізніше його пристосували під гуртожиток: спочатку для студентів кулінарного коледжу, через якийсь час — для студентів медичного коледжу, а зараз — просто для студентів.

Вершина останнього променя потрапляла на візерунок із чорних паралельних ліній.

— Це ж Центральний вокзал? — здивувався Мьоллер. — Адже там ніхто не живе!

— Ви впевнені? — Харрі ткнув у маленький чотирикутник на мапі.

— Напевно, депо...

— Ні, все вірно, — сказав Волер. — Там дійсно будинок. Ви хіба не помічали його, коли їздили потягом? Такий дивний цегляний будинок, навіть із садом...

— Ти маєш на увазі віллу Валле, — здогадався Еуне. — Будинок станційного доглядача. Так, я знаю. Думаю, там зараз офісна будівля.

Харрі похитав головою і сказав, що він перевірив: за цією адресою зареєстрований один мешканець — Олауг Сівертсен, пенсіонерка.

— Але ні в гуртожитку, ні в цьому будинку п’ятого поверху немає, — зауважив Харрі.

— Ви думаєте, це його зупинить? — запитав Волер, звертаючись до Еуне.

Той знизав плечима:

— Не думаю. Втім, розглядаючи деталі поведінки на рівні індивіда, ми ступаємо на хисткий ґрунт припущень.

— Ну що ж, — сказав Волер, — виходитимемо з того, що завтра він з’явиться в гуртожитку. І найліпше нам зустріти його у всеозброєнні. Згодні?

Усі за столом кивнули.

— Чудово, — вів далі він. — Я негайно дзвоню Сіверту Фалькейду із загону швидкого реагування і починаю опрацьовувати подробиці.

Харрі побачив у його очах вогник азарту. Він упізнавав Тома Волера. Активність. Хватка. Самозабуття. Це і є сіль поліцейської роботи.

— Тоді ми з Беатою вирушаємо на Швейгордс-гате, можливо, застанемо хазяйку.

— Будьте обережні, — підвищив голос Мьоллер, прагнучи заглушити човгання стільців. — Не можна допустити просочування інформації. Пам’ятайте, що сказав Еуне: ці хлопці люблять крутитися біля слідства.

• Предыдущая
• 43/82
• Следующая