Пентаграма - Несбьо Ю - Страница 44

• Предыдущая
• 44/82
• Следующая

Сонце сідало. Стовпчик термометра піднімався.

Отто Танген перевернувся на бік. Через нічну спеку піт котився з нього градом, але прокинувся він не від цього.

Варто було потягнутися за телефоном, який дзеленчав, і ліжко загрозливо заскрипіло. Зламалося воно понад рік тому. Того разу Отто і Еуд Ріта з булочної вирішили на ньому поперекидатись, але неправильно розташувалися, не розрахувавши, що ліжко, можливо, було зроблене так, що могло розгойдуватись уподовж, але ніяк не впоперек.

Еуд Ріта була вагою з пушинку, але в Отто тієї весни були всі сто десять кіло, і ліжко з гуркотом розвалилось. Оскільки Еуд Ріта була знизу, Отто довелося везти її до лікарні — в Хьо­нефос — із переломом ключиці. Еуд Ріта була розлютована і пригрозила розповісти все Нільсу, своєму співмешканцеві й кращому (і єдиному) приятелеві Отто.

Нільс у той час важив сто п’ятнадцять і був добре відомий своєю добродушною вдачею. Отто сміявся до задишки, і відтоді щоразу, коли він заходив у булочну, Еуд Ріта злобливо дивилася на нього спідлоба, що не могло не засмучувати Отто: все-таки та ніч була для нього приємним спогадом. Останній раз, коли він займався сексом.

— Студія «Гаррі Кол», — прохрипів він у слухавку.

Свою фірму він назвав на честь персонажа Джина Хекмена у фільмі, який багато в чому визначив кар’єрний і життєвий шлях Отто. Це був фільм Копполи «Розмова», знятий ще 1974 року, про фахівця з прослуховування. Ніхто з вузького кола його знайомих не бачив цього фільму. Сам він дивився його тридцять вісім разів. У п’ятнадцять років, дізнавшись, які можливості відкриває нехитра техніка, він купив свій перший мікрофон, щоб підслуховувати розмови в батьківській спальні, а наступного дня вже почав складати на першу камеру.

Тепер йому було тридцять п’ять, і в нього були сотні мікрофонів, двадцять чотири камери й одинадцятирічний син від дами, з якою він провів дощову осінню ніч у своєму мікроавтобусі в Гейло. Він переконав її назвати хлопчика Джином. А щодо його самого вона не замислюючись сказала, що він куди сильніше любить свої мікрофони.

Але ж у нього дійсно чудова колекція трубкових мікрофонів «Нойман» 1950-х років і спрямованих мікрофонів «Оффскрін». Останні було спеціально виготовлено для військових відеокамер, за ними йому довелось їздити в США і купувати з-під поли. Тепер-то їх можна було без проблем замовити по Інтернету. Ну а гордість колекції становили три російські шпигунські мікрофони — кожний не більший за голівку шпильки. Марки на них не було. Він дістав їх на виставці у Відні. Окрім цього, в Отто була професійна студія спостереження. Таких у Норвегії — всього дві. Тому час від часу до нього зверталася по допомогу поліція, служба безпеки й навіть кілька разів — служба розвідки Міністерства оборони. Він із задоволенням працював би з ними частіше. Йому вже набридло встановлювати камери стеження в магазинчиках на кшталт «Севен-елевен» і «Відеонови» та навчати персонал, у якого бракувало розуму осягнути всю витонченість спостереження за людьми, що нічого не підозрюють. У цій галузі легше знайти братів по розуму в поліції та Міністерстві оборони. Але обслуговування студії «Гаррі Кол» коштувало грошей, і Отто все частіше доводилося слухати лекції про скорочення бюджету. Дешевше проникнути в сусідній будинок або квартиру із власним устаткуванням — у цьому, звичайно, їхня правда. Але іноді ніяких інших будинків поблизу не було, або робота вимагала якісного устаткування — тоді у «Гаррі Кол» дзвонив телефон. Як зараз.

Отто слухав. Здається, завдання було серйозним. Нестачі в житлі поряд із об’єктом не було, значить, ловлять велику рибу, а велика риба зараз одна.

— Кур’єр-убивця? — уточнив він, підводячись на ліжку з усією обережністю, щоб ліжко не розтягнулося на шпагаті.

Пора б уже його поміняти, але Отто постійно відкладав чи то з сентиментальності, чи то з економії. Він укотре вже пообіцяв собі незабаром завести нове солідне ліжко, можливо, навіть кругле, і ось тоді ще раз підкотитися до Еуд Ріти. Нільс нині важив сто тридцять і мав кепський вигляд.

— Справа термінова, — сказав Волер, не відповідаючи на запитання, що для Отто було позитивною відповіддю. — Мені треба, щоб до завтрашнього ранку все було встановлено.

Отто розреготався:

— Хочете, щоб я за одну ніч установив повне відеоспо­стереження та прослуховування всіх сходів, коридорів і ліфта в чотириповерховій будівлі? Це неможливо.

— Справа першорядної ваги, ми...

— Не-мож-ли-во! Розумієте? — Отто нервово засміявся, і ліжко під ним заходило ходором. — Якщо це настільки терміново, ми займемося цим на вихідних, Волере. У такому разі гарантую, що все буде готово до ранку понеділка.

— Ясно, — мовив Волер. — Вибач мою наївність.

Отто так хотілося виторгувати собі додаткові години роботи й позбутися поспіху, але він добре розбирався в інтонаціях клієнтів, тому відчув, що останню фразу інспектор вимовив якось не так.

— Добре-добре, можливо, домовимось. — Отто понишпорив під ліжком, але там були тільки ящики з-під пива та пилюка. — Тоді треба врахувати надбавку за нічний час і, звичайно, за вихідні.

Пиво! Може, купити ящик та запросити Еуд Ріту відсвяткувати закінчення справи? Або — якщо вона не погодиться — Нільса.

— Ще невеликий аванс за устаткування, яке мені самому доведеться орендувати. Адже у мене тут не все.

— Ясна річ, — погодився Волер. — Щось, очевидно, стоїть у Стейна Аструпа з Аскера.

Отто Танген ледве не впустив слухавку.

— Ой! — глумливо додав Волер. — Зачепив за болюче? Ти забув про щось розповісти? Часом, не про гостинці з Роттердама?

Ліжко з тріском розвалилося.

— З установкою тобі допоможуть наші співробітники, — вів далі Волер звичайним голосом. — Пхай тіло в брюки, бери свій диво-автобус, зустрічаємося в моєму кабінеті для ознайомлювальної бесіди та перегляду планів.

— Я... я...

— ...вельми вдячний? Чудово. Давні друзі знову працюють разом, вірно, Тангене? Якщо постаратися, зібратись і викластися по повній, усе буде чудово.

— Це ви тут живете? — здивувався Харрі.

Здивувався він схожості настільки разючій, що, коли двері відчинилися, він здригнувся, побачивши її старе бліде обличчя. І очі. Такі ж спокійні, такі ж теплі. В першу чергу очі. Але ще голос, яким вона підтвердила, що вона і є Олауг Сівертсен.

— Поліція. — Харрі показав посвідчення.

— Он як? Сподіваюся, нічого такого не сталося?

Схрещення зморщок і складочок на її обличчі набуло стурбованого виразу. Харрі вона так нагадувала його бабусю, яка вічно піклувалася про інших.

— Ні, що ви, — автоматично збрехав він і підкріпив брехню кивком голови. — Можна увійти?

— Звичайно.

Вона відчинила двері й зробила крок убік. Харрі й Беата увійшли до будинку, де пахло зеленим милом і старим одягом. Ну, звичайно. Харрі заплющився, а коли розплющив очі, вона з напівусмішкою дивилася на нього. Харрі всміхнувся у відповідь. Вона ж не знала — він чекає, що старенька ось-ось обійме його, пошарпає за волосся і прошепотить, що дідусь у кімнаті чекає їх із сюрпризом.

Вона провела Харрі й Беату до вітальні, але там нікого не виявилося. Зате в кімнаті (вірніше, в кімнатах — їх було три в ряд) висіли кришталеві люстри та стояли масивні старовинні меблі. І меблі, і шпалери були чистими, але затертими — так зазвичай і буває в домі, де живе одна людина.

— Сідайте, — запросила вона. — Кави?

Це більше схоже на благання, ніж на пропозицію. Харрі стримано кашлянув, не знаючи, чи варто відразу розповідати, навіщо вони з’явилися.

— Було б здорово, — всміхнулася Беата.

Старенька всміхнулась їй у відповідь і зачовгала на кухню. Харрі з удячністю подивився на Беату.

— Вона схожа на... — почав було він.

— Розумію, — сказала Беата. — По тобі видно. Вона і мені нагадала бабусю.

• Предыдущая
• 44/82
• Следующая