Пентаграма - Несбьо Ю - Страница 45

• Предыдущая
• 45/82
• Следующая

Харрі гмикнув і подивився навкруги.

Сімейних фотографій було небагато. Серйозні обличчя на двох чорно-білих знімках — очевидно, довоєнних — і ще чотири фотографії одного і того ж хлопчика, зроблені в різні роки. На одній з них було прищувате юнацьке обличчя з модною — за мірками шістдесятих років — стрижкою, такими ж іграшковими оченятами, як і ті, що зустріли їх у дверях, та усмішкою — саме усмішкою, а не тією гримасою, яку постійно корчив Харрі, коли його в такому віці саджали перед об’єктивом.

Старенька повернулася з тацею, сівши, налила каву й запропонувала тістечка. Харрі дочекався, поки Беата подякує за двох, потім запитав:

— Фру Сівертсен, ви читали в газетах про вбивства молодих жінок в Осло?

Та похитала головою:

— Я про них знаю по заголовках, адже в «Афтенпостен» про це пишуть на першій сторінці, але я такі статті ніколи не читаю. — Вона всміхнулася, зморшки навколо очей зробилися глибшими. — І смію зауважити, я не «фру», а всього лише стара «фрьокен».

— Прошу вибачення, — я вирішив, що... — Харрі кивнув на фотографії.

— Так, — сказала вона. — Це мій синок.

Виникла пауза. Вітер доніс до них далекий гавкіт і металевий голос, який повідомляв, що потяг на Халден вирушає з сімнадцятої колії. Доніс і кинув перед фіранками біля відчинених балконних дверей.

— Вибачте. — Харрі взяв чашку, але згадав, навіщо прийшов, і поставив її назад. — У нас є підстави вважати, що вбивця жінок — серійний маніяк і однією з наступних жертв він вибере...

— Які чудові у вас тістечка, фрьокен Сівертсен. — Беата устряла несподівано, навіть не встигнувши як слід прожувати. Харрі здивовано подивився на неї. З боку балкона донісся шум потяга, що наближається.

— Вони куповані, — зніяковіло всміхнулася хазяйка.

— Я спробую почати ще раз, фрьокен Сівертсен, — зрозумівши, чому Беата перебила його, мовив Харрі. — По-перше, скажу: причин турбуватися немає, ситуація повністю під контролем. По-друге...

— Спасибі, — подякував Харрі, коли вони йшли вниз по Швейгордс-гате повз депо і низькі заводські будівлі, на тлі яких сад і вілла були схожі на оазис у чорній пустелі.

Беата всміхнулась і навіть не почервоніла.

— Просто подумала, що не варто ось так — обухом по голові. Є ж правило: треба походити навкруги. Подати речі не в такому похмурому світлі.

— Еге ж, чув про таке. — Харрі прикурив сигарету. — Ніколи у мене не виходило розмовляти з людьми. Ось слухати — інша річ. А може... — Він осікся.

— Що «може»?

— Може, я вже ні на що не придатний? Може, я вже працюю без віддачі? Може, треба зайнятися... чим-небудь іншим? Ти не проти сісти за кермо?

Він кинув їй ключі через дах машини.

Вона впіймала й подивилася на них із якимось здивованим виразом обличчя.

О восьмій годині в залі для нарад знову зібралася четвірка провідних слідчих і Еуне.

Харрі доповів про зустріч на віллі Балі й сказав, що Олауг Сівертсен поставилася до справи досить спокійно. Зрозуміло, вона злякалася, дізнавшись, що, можливо, потрапила в зону уваги серійного вбивці, але панікувати не стала.

— У Беати виникла думка: нехай вона деякий час поживе у сина, — додав Харрі. — Здається, думка здорова.

Волер похитав головою.

— Чому ні? — здивувався Харрі.

— Злочинець може спостерігати за майбутнім місцем злочину. Якщо ми почнемо щось там міняти, ризикуємо його злякати.

— Тобто ти пропонуєш використовувати стару, ні в чому не повинну жінку, як... як... приманку? — Беаті хотілося приховати свою злість, але обличчя спалахнуло рум’янцем.

Волер деякий час дивився на Беату, а вона дивилася на нього. Коли пауза затягнулася, Мьоллер уже розкрив було рота, аби сказати хоч що-небудь — не важливо, що і яким голосом, — але Волер його випередив:

— Головне для мене — спіймати цю людину, щоб усі могли спати спокійно. А за бабусею, наскільки мені відомо, прийдуть тільки наступного тижня.

Мьоллер розсміявся неприродно і голосно, потім, відчувши цю неприродність, іще голосніше.

— Однаково вона нікуди не поїде, — сказав Харрі. — Її син давно живе десь за кордоном.

— От і добре, — відповів на це Волер. — Щодо гуртожитку, він майже порожній, як завжди в канікулярний час. Ми переговорили з тими, що залишились, і попросили їх завтра бути вдома. Зайвої інформації давати не стали, сказали, що хочемо спіймати квартирного злодія на місці злочину. Всю апаратуру спостереження встановимо вночі. Сподіваюся, в цей час наш злочинець спить.

— А загін швидкого реагування? — запитав Мьоллер.

Волер посміхнувся:

— Радіють.

Харрі виглянув у вікно, намагаючись згадати, як це — радіти.

Коли Мьоллер завершив нараду, Харрі зазначив подумки, що плями поту під пахвами в Еуне за контурами почали нагадувати Республіку Сомалі.

Вони залишились утрьох. Мьоллер дістав із холодильника чотири пляшки «Карлсберга». Еуне радісно кивнув, Харрі коротко хитнув головою.

— Навіщо він дає нам ключ до коду, щоб ми змогли розгадати його наступний крок? — запитав Мьоллер, відкриваючи пляшки.

— Він намагається розповісти нам, як його спіймати, — відповів Харрі, відчиняючи вікно.

З вулиці тут же увірвалася мошва-одноденка, що відчайдушно прагнула подовжити своє існування, і звуки літнього міського вечора: прошуміла машина, продзвенів чийсь сміх, чиїсь каблучки швидко простукали по асфальту. Люди раділи життю.

Мьоллер недовірливо подивився на Харрі, потім на Еуне у пошуках підтвердження, що Холе остаточно з глузду з’їхав.

Психолог склав пальці шпилем перед своїм бантом і висловив свою освічену думку:

— Можливо, Харрі має рацію. Не новина, що серійний убивця іноді ризикує й допомагає слідству, тому що в глибині душі хоче, щоб його зупинили. Якщо вірити психологові Сему Вакніну, серійні вбивці бажають, щоб їх спіймали та покарали, аби задовольнити своє садистське супер-его. Я ж більше схиляюся до теорії, що їм потрібна допомога, щоб зупинити чудовиська всередині себе. Бажання бути спійманим — це якоюсь мірою об’єктивне усвідомлення власної хвороби.

— Так вони в курсі, що психи?

Еуне кивнув.

— Напевно... — тихо сказав Мьоллер, піднімаючи пляшку, — паскудне відчуття. — І він вирушив передзвонити журналістові з «Афтенпостен», який цікавився, чи підтримує поліція Комітет з охорони материнства і дитинства, який не порекомендував випускати дітей на вулицю без нагляду.

Харрі й Еуне залишилися слухати біля вікна звуки незасинаючого Осло. Шум, крики з вечірки вдалині, пісні «Строук» часом уривалися криком муедзина, що закликав мусульман на молитву. Невідомо чому, його голос набував якогось металевого звучання — це здавалося блюзнірським, але по-своєму зачаровувало.

— Із чистої цікавості запитаю, — почав Еуне. — Що віді­грало вирішальну роль? Як ти здогадався про п’ятірку?

— В якому розумінні?

— Я трішки розуміюся на творчому процесі. Так що сталося?

Харрі всміхнувся:

— Скажімо так: останнім, що я побачив перед тим, як заснути під ранок, був електронний годинник поруч на столику. Він показував три п’ятірки. Три жінки з п’яти.

— Дивно у тебе голова працює, — сказав Еуне.

— Ну... — мовив повагом Харрі. — Один знайомий, який розуміється на кодах, говорить: для того, щоб розшифрувати, треба відповісти на питання «навіщо». Тут уже відповідь не «п’ять».

— Так навіщо?

Харрі позіхнув і потягнувся.

— А оце ваша компетенція, Столе. Я не проти, якщо ми просто його спіймаємо.

Еуне з усмішкою подивився на годинник і підвівся.

— Харрі, ти дивна людина. — Він надів твідовий піджак. — Знаю, ти останнім часом пив, але зараз вигляд у тебе трохи кращий. Справа пішла на лад?

Той похитав головою:

— Просто тверезий.

До вечора Осло причепурився, немов до свята, різноколірними рекламами та вивісками.

Недалеко від свого будинку, у світлі неонової вивіски бакалії «Ніязі», Харрі побачив жінку в сонячних окулярах. У одній руці вона тримала білий пакет, інша рука впиралася в стегно. Жінка посміхалася й усім своїм виглядом показувала, що чекає саме його.

• Предыдущая
• 45/82
• Следующая