Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 109

• Предыдущая
• 109/150
• Следующая

А що всяка ніжність, навіть до своєї плоті й крові, і кожен душевний порух має свою грошову ціну, то принцеса Катрін уранці отримала від свого любого братика в подарунок невеличке містечко — яке, щоправда, ще йому не належало. То було лихе, уперте містечко, що й досі не хотіло впустити губернатора в свої мури, і він мусив спершу завоювати його для любої сестриці. Ще багато чарівних подарунків отримала вона від нього пізніше, коли її коронований брат мав таку змогу. Одного разу то були сімсот прегарних перлин і золоте серце, рясно оздоблене діамантами; ціну знала рахункова палата. А втім, години, пробуті в По, щоразу бували лічені. Гарні меблі в великому міському замку знову покривалися чохлами; жодні інші ніколи не здадуться Анрі кращими. Коштовностей Наваррської корони він не зачепить навіть тоді, коли не матиме другої сорочки. На коня! В неспокійніші округи! І Марго теж нас непокоїть. Вона спустила на мотузку з вікна свого брата Франсуа, коли той надумав утекти до Фландрії, а потім почала палити той мотузок у каміні й трохи не спалила всього Лувру. А тоді й сама гайнула до Фландрії — і які там коники викидає! Які коники, хлопці! Так каже Анрі в своїй таємній раді.

Члени ради по двоє сходяться до замку. Подвійні сходи дають змогу тим, котрі не дуже добре ладнають між собою, підійматися різними боками. Між двома крилами сходів б'є з муру джерело й стікає в півкруглий басейн. Мармурове поруччя такою плавною дугою вигинається від стовпчика до стовпчика, що кожному хочеться провести по ньому рукою. Око само ковзає по скромному різьбленню, що ним різець майстра любовно оживив камінь. Але на середині схилу ті крила з'єднуються, сходи робляться широкі, парадні й ведуть до замку державця. Юнацька хода, гучні голоси; більшість членів ради нагорі зразу перебігають подвір'я й звертають праворуч. Піднявшися ще кількома сходинками, вони проходять колонадою, що тягнеться понад усім фасадом: кожну колону вгорі вінчає вирізьблене зображення якоїсь легендарної події. Двері покоїв стоять навстіж, день сонячний. Усі хутко входять до найбільшого покою, сідають на скрині або дерев'яні стільчики, збуджено гомонять, сміючись обіймають один одного або сердито розходяться — все це поки ще дожидають самого короля.

У товщі міцної стіни без вікон є закапелок, де чатує дозорець. Крізь отвір із залізними ґратами він дивиться вниз, у зовнішнє подвір'я, й далі — за фортечний рів, на всю ближчу околицю. Від міської брами тягнеться дорога, на якій може несподівано з'явитися ворог. Мир і безпека панують на обох берегах зеленої Баїзи, по цей і по той бік мостів. Мости називаються Старий і Новий. Один веде до тихого парку «Гаренна», другий з'єднує дві частини міста. Нижче від замку, під добрим захистом, живуть городяни. По другий бік ставлять собі палати панове придворні — відколи тут розмістився двір. А крамарі, ремісники й челядь тиснуться до міцних панських будинків: так виникають вулички, покручені, вузькі — містечко-купка. По тих вуличках течуть струмочки, на них бавляться діти. Малеча з гамором штурмує високий Старий міст, літні люди вибираються на нього обережно, і по віддзеркаленню його широких арок глибоко в воді пропливають тіні всіх тих, хто живе тут.

Аж на верху замкових сходів на заокругленій кам'яній лаві сидять двоє панів і дожидають Анрі. Той, що в дорожньому плащі,— Філіпп Морней. Який необачний його король, думає, він: вибрався кудись сам, уже надвечір, у воєнний час. Адже знов точиться війна[120]. Мир, названий ім'ям монсеньйора, протримався недовго. Король Наваррський посилав свого дипломата шукати союзників, але більшість їх ухиляються від його заклику, як лишень можуть. Ось хоч би кузен замордованого Коліньї,— та й сам він, Монморансі, сидів у Бастілії й уже дожидав страти; а тепер цей гладун став занадто ледачий для помсти — чи для справедливості, як каже Морней. Для захисту віри, ще уточнює він. «Не гарячих і не холодних господь виплюне з уст своїх»[121],— заявляє гугенот і сам досить холодними словами доводить, чому неминуче повинні впасти всі ті, хто шукає в істинній вірі тільки вигоди для себе, а їй служити не має відваги. Герцога Анжуйського Морней покинув — той тільки наосліп полює на королівства для самого себе. Зазнавши багатьох пригод і небезпек, Морней прибув до державця, з яким спробує поладнати. Хоча цей державець досі сам провадив доволі легковажне життя, та не все залежить від вдачі людини, куди важливіше призначення. Бог сильніший за пристрасті свого обранця. По правді, доброчесний Морней зовсім не тривожився за Анрі, що десь забарився. Його-бо веде життям могутня рука.

— То ви й у полон попали, їдучи сюди? — спитав пан, що сидить на лаві поруч нього.

— Але мене не впізнали, — відповів Морней, знизавши плечима, певний, що в потрібну хвилину на його ворогів напала сліпота. — Слухайте, як усе було, пане де Люзіньян. Ми оглядали руїни вашого родового замку, а вся околиця лежала в місячному сяйві, мов зачарована, так що неважко було повірити й у казку. Адже це там колись у давнину ваш предок спіткав фею Мелюзіну і зазнав з нею такого самого щастя й мук, які завжди можуть дарувати нам земні жінки. Отож ця Мелюзіна відвернула нашу увагу, і це її провина, що нас там захопили зненацька двадцятеро кіннотників: ми не встигли перемахнути через рів. У таких випадках найголовніше — спритно вдати з себе когось іншого, не бути схожим на гугенота.

Другий пан мимохіть засміявся. Коли вже хто схожий на гугенота, то це Філіпп Морней. Не тільки тим, що він носить темне вбрання зі скромним білим коміром; уся постава й поведінка свідчила про це, та не менш промовистий був і вираз обличчя. Погляд був не зачіпливий, але й не заглиблений у себе. Той погляд ніби вивіряв людське сумління — мудрий, спокійний погляд з-під завжди гладенького чола. Аж до старості цього чола не поріжуть зморшки, бо Філіпп Морней чистий перед своїм богом; воно лишиться незайманим плоскогір'ям над згніченим обличчям, що вкриється плямами й затьмариться скрухою. Та це ще не скоро. А поки що він сидить на викругленій кам'яній лаві, молодий, сміливий серцем, і дожидає свого короля, якого буде супроводити на вершини могутності. Ще й не здогадується Морней, що йому судилося колись у далекому майбутньому сказати про свого владаря останні слова: «Ми мусимо сповістити сумну й страшну новину. Наш король, найбільший державець, якого знав християнський світ за останні п'ятсот років…»

Небо було дуже ясне, з нього лилося сріблясте світло, наближався тихий теплий вечір. Анрі вийшов зі своїх садів з оберемком квітів, перейшов Новий міст. Побачивши, що на сходах угорі стоять двоє панів, він кинувся бігом і ще здалеку гукнув до посла, щоб той розповідав; а вислухавши звіт, дав послові квітку, хоча й не почув нічого втішного.

— Хтось її обскуб, — пояснив Анрі й мимовільно повів плечима в бік альтанки над річкою, вони відразу все зрозуміли. Але ту хвилину з замку долетів якийсь гучний гамір. — Мої гугеноти вбивають моїх католиків! — гукнув Анрі й кинувся в замкове подвір'я.

І справді, там зітнулись пан де Лаварден із паном де Роні: цей молодий задирака порушив військову дисципліну, і його командир розлютився. Решта дворян теж усі кричали, в кімнаті зчинився ґвалт, і причину годі було з'ясувати. На щастя, сам Анрі чудово знав її. Під містом Мармандом капітан Лаварден послав свого хорунжого Роні на безнадійну справу. Анрі довелось самому рятувати юнака та кількох його аркебузирів, але однаково всім їм довелося досить ганебно відступити з єдиною гарматою та двома кулевринами, до яких уже не лишилось бойового припасу. Лаварден не любив, коли йому хто нагадував про цей невдалий наскок на Марманд, вчинений усупереч думці короля. І ось тепер його власний хорунжий заговорив про ту безглузду історію.

— Шмаркач! — ревнув роздратований командир. — Утріть носа, он капка висить!

• Предыдущая
• 109/150
• Следующая