Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 110

• Предыдущая
• 110/150
• Следующая

Роні зразу викликав його на двобій, і одні дворяни підохочували обох, а інші намагалися розборонити. Важко було повірити, що це семеро-восьмеро чоловіків у одній кімнаті збили таку бучу, — але все то було тільки вияви надміру життєвої снаги та доброго гумору. Та ось прибіг Анрі з оберемком квітів, кинув їх серед своїх дворян, а юному Роні визначив справедливу кару. Сказав, що його службі в найкращій чоті, під проводом найкращого командира настав кінець: тепер сам він, король, зглянувшись на його молодість, візьме його в круту науку до себе. Роні не суперечив — він, власне, на це й розраховував. Він зразу притих; і обличчя його стало спокійне і розважне, як завжди. Заспокоївсь і Лаварден, а король ще й обняв його.

Тоді розкричались інші, лаючи те чи те містечко, що дозволило собі всякі паскудства. Військо короля Наваррського весь час було в поході й не встигало установлювати мир, карати, наводити лад. Тут зібралась таємна рада, кожен її член мав право висловити перед королем свою думку, і багато хто докоряв йому, що він веде війну не досить суворо. Його кузен Конде провадить бойові дії енергійніше й нарікає на його млявість.

— Це мій край, а не його, — сказав Анрі — більше для себе, ніж для інших. Тільки Морней прислухався до тих слів. У таємній раді здебільшого говорили всі зразу, перебиваючи один одного. Анрі, щоб звернути увагу всіх на себе, почав розповідати про королеву Наваррську. Він сидів на столі, звісивши одну ногу, а другу підібгавши під себе, покусував стебельце троянди і часом аж схлипував, наче від стримуваного сміху, — хоч насправді зовсім не відчував нічим не захмареної радості.

Королева Наваррська спершу допомогла втекти своєму любому братові, монсеньйору, а потім сама подалась поперед нього до Фландрії, щоб там готувати для нього грунт. Вельми небезпечне діло — в країні, яку тримають під чобітьми іспанці, а найбільший чобіт — дон Хуан Австрійський[122].

— Та королева, моя дружина, обкрутила всіх круг пальця під приводом хвороби — мовляв, хоче полікуватись водами в Спа. Поки іспанці — вони, щоб ви знали, люди не дуже кмітливі, ходять, як на дибах, шия в них не гнеться, бо напрасований комір не дає, і тому вони не бачать, що діється на землі,— отож поки іспанці почули перше слово, її величність уже збунтувала всю країну. Правда, врешті дон Хуан Австрійський звелів чимшвидше випровадити її за кордон. А ще напередодні ввечері він давав бал на її честь. Та що вдієш, коли її рідний брат, король Франції, виказав її іспанцям, боячись дона Філіппа.

Залунав обурений сміх упереміш із лайками. А сам Анрі, стиснувши зуби, подумки докінчив: «Дарма. Принаймні моя бідненька Марго в цій подорожі почувала себе справді вельможною дамою — аж до того дня, коли її витурили. Золочені карети, оксамитові ноші, а в них сидить ласкава королева, а довкола кипить захватом білявий люд. Вона й сама була в захваті від себе. Бо в тій своїй родині вона, бідолашна моя Марго, не бозна-яка щаслива. Треба, щоб вона приїхала сюди. Вона потрібна мені тут».

— На жаль, її коронований брат забороняє їй жити з гугенотом, — сказав Анрі вголос; він помітив, що з усієї гамірливої ради тільки один дивиться на нього уважно: його дипломат. — Пане де Морнею, — провадив Анрі.— Гірко визнати, але король Франції ненавидить свою сестру й не дозволяє їй побачитися з нами.

Морней відповів, що її величність королева Наваррська, напевне, нічого так палко не жадає після своєї нещасливої подорожі до Фландрії.

— То тільки Ліга наструнчила його королівську величність проти рідної сестри. Герцог Гіз…

— Вийдімо, — запропонував Анрі й разом з Морнеєм залишив кімнату. Вони пройшли кілька кроків галереєю — швидко, як любив Анрі,— й повернули назад. Посол, що прибув з-під Парижа, знав про найновіші вбивства в Луврі. Гіз тримав короля в постійному страху. Король дедалі частіше втікав до монастиря, і не тільки жах перед потойбічним світом гнав його туди. Крім власної смерті, він боявся також вимирання свого дому, бо королева досі не подарувала йому сина.

— І не подарує,— квапливо докинув Анрі.— У Валуа більш не буде синів.

Він не пояснив, від кого знає це так певно: від своєї матері. Морней глянув на нього й сказав сам собі, що господь бог недарма привів його до цього державця. В ту мить він остаточно збагнув, хто такий Анрі: не «мельник із Барбасти», не джигун і не командир двох сотень вояків, а майбутній король Франції, добре свідомий свого покликання. Він тільки напускає на себе личину — з хитрості, а також тому, що має час чекати, бо молодість довга. Але ніколи не забуває, що йому призначено. А ось тепер король одним словом розкрив Морнеєві своє серце, і той уклонився йому. Говорити далі було зайве, між ними вже встановилася згода. Легким рухом руки Анрі показав Морнеєві на парк «Гаренна», де вони мали зустрітись пізніше наодинці.

Бо їм уже й перебили розмову. Давні друзі короля, д'Обіньє і дю Барта, скористалися своїм привілеєм у будь-який час звертатися до нього. Вони перебігли подвір'я, подолали сходи й зразу, один з-перед одного, заговорили. А втім, новина, яку вони принесли, виправдовувала їхнє хвилювання. Маркіза де Війяра скинуто з посади. Невдалий напад на губернатора накликав на його намісника неласку короля Франції. На місце скинутого призначено маршала Бірона, який і справді зробив усе, щоб те місце заслужити. Особливо Агріппа тримався цієї думки. Сповнений рожевих надій, він вихваляв нового намісника, який нібито з самої шляхетності скористався при дворі всім виливом, який лишень мав, щоб скинути свого похмурого попередника. Дю Барта, людина зовсім іншого темпераменту, навпаки, сподівався від нового намісника ще злостивіших підступів. І члени таємної ради, почувши новину, пристали одні до думки першого, інші — до погляду другого.

Найрозсудливіші, як Роні й ла Форс[123], що був католиком, вбачали в Біроні насамперед хворого на печінку чоловіка з жовтими очима: колись він у нападі люті шаблею порубав морду своєму коневі, і це свідчило не на його користь. Лаварден і Тюренн — теж різної віри — погоджувались на тому, що маршалові Бірону можна більш-менш довіряти. Він належав до одного з найзначніших родів провінції Гієннь. І мир у провінції був вигідний йому самому. В це можна було повірити. Одначе Анрі, поки його таємна рада так запально сперечалась, перечитав королівський указ, якого принесли йому давні друзі. Там писалося, що маршалові Бірону надається необмежена влада в усій провінції й краю Гіенні за відсутності короля Наваррського. «Немовби я відсутній — приміром, сиджу бранцем у Луврі!» — так зрозумів цей указ Анрі. Його кинуло в холод, тоді в жар. Він згорнув указ і нікому більше не дав заглянути в нього.

Рано-вранці Морней вибрався до парку «Гаренна». Там ще не було варти. Коли надійде король, ніхто не бачитиме їхньої зустрічі, й те, про що вони розмовлятимуть, лишиться таємницею. Морней сподівався, що король належно оцінить цю дуже зручну нагоду і прийде сам. Він надавав неабиякої ваги своєму втручанню в справи, куди б не поїхав — до Англії чи до Фландрії — і за що б не взявся: чи за воєнні справи, чи за встановлення миру. В парку йому довелося чекати, і, слухаючи цвіріньчання та щебет ранніх пташок, він думав про велич бога, який дозволяє, щоб невинна природа так безпосередньо стикалась із мерзенним людським світом; а через свого сина господь поєднав одне й друге, бо Ісус помер у поті й крові, як помираємо ми, і, так само, як ми, тільки ще зворушливіше він носив у собі співи землі. Морней записав це на табличках для своєї дружини, Шарлотти Арбалест. Вони вже три роки як побрались, але часто й подовгу бували в розлуці — чоловік усе мусив їздити за дорученнями державців, добувати їм грошей, ще й ще грошей. Морнеєві доводилось більше часу віддавати обрахункам боргів та процентів, ніж роздумам про життя й смерть. Одначе він викладав ті роздуми на папері за бажанням своєї нареченої, коли вони знайшли одне одного в Седані, у герцогстві Бульйонському — цьому пристановищі втікачів.

• Предыдущая
• 110/150
• Следующая